Третя Залізна стрілецька дивізія УНР проти "комуняк"

Версия для печати

Третя Залізна стрілецька дивізія — одна з найбоєздатніших частин Дієвої армії УНР доби визвольних змагань 1917—1922 років. Полковнику Олександрові Удовиченку вдалося створити підрозділ, який за стійкість у боях проти "червоних" на Поділлі назвали "Залізним".

"Енергія та активність"

«Населення хреститься: "Слава Тобі, Господи, нарешті дочекалися своїх". Село в жалобі — нещодавно москалі розстріляли 40 селян "за саботаж". Молодь проситься до полку. Старі благословляють їх: "Помстіться, діти, за безневинно пролиту кров батьків і братів ваших!"» — описав атмосферу літа 1919-го в Україні старшина Олександр Вишнівський.

Олександр Удовиченко (1887 — 1975). Фото: wikipedia.org

Історія створення 3-ї Залізної стрілецької дивізії розпочалась навесні того ж року. У травні на західному березі річки Збруч зосередилася невелика група українських військ: 1-й кінний полк Синьої дивізії, 1-й Чорноморський полк і окремий курінь, зібраний з різних нечисленних частин. Їх об’єднали в 16-й піший загін Армії УНР під командуванням отамана Миколи Шаповала.

Читайте також: Якби не Україна – не було б Дня Перемоги

Перше завдання — відбити в більшовиків Кам’янець-Подільський — виконати не вдалося. Шаповала усунули з посади. Його місце зайняв 32-річний полковник Олександр Удовиченко. "Видатний старшина, шляхетна, скромна людина і талановитий керівник дивізії. У своїх операціях завжди виявляв розумну самодіяльність і велику активність. Завжди своїми рішучими атаками попереджував ворожі зосередження і заміри", — характеризував його один із провідних штабістів Микола Капустянський.

2 червня 1919 року реорганізано Дієву армію УНР. 16-й піший загін переформатовано в 3-тю Пішу дивізію, а згодом — у 3-тю Окрему стрілецьку дивізію. Вона мала 1,2 тисячі багнетів і шабель, до 50 скорострілів. Уже наступного дня дивізія форсувала Збруч і таки прогнала більшовиків з Кам’янця. Місто стало столицею УНР. Ця перемога зміцнила бойовий дух козаків. "Молодий начальник Удовиченко виявив організаційний хист, хутко організувавши численні дрібні частини. Отже, енергія та активність цієї дивізії також спричинилися до нашого успіху", — зазначено у звіті Штабу.

Нічна атака

Олександр Удовиченко (в центрі) на позиції неподалік Дністра, 1920 рік. Фото: wikipedia.org

У липні українське військо попрямувало на Київ. Перша перепона — залізнична станція Вапнярка, яку утримувала південна група дивізій 12-ї радянської армії. Стрільці швидко вибили ворога. Проте "червоні" кинули на підсилення підрозділ Мішки Япончика — одеського кримінального авторитета Мойсея Вінницького — і знову зайняли станцію. О 3-й ночі стрільці знову влаштували наступ. Один із вояків описував: "Ця атака дійсно була надзвичайна по своїй завзятості й одвазі. Не кожна бойова частина, вибита в нічному бою зі своїх позицій, потрапить тієї ж ночі виявити активну боєздатність".

Читайте також: Історія острову Зміїний на якому немає змій

Після цього успіху до назви 3-ї окремої Стрілецької дивізії додано слово "Залізна". Епітет відповідав дійсності — у підрозділі панувала залізна дисципліна. Командир рішуче боровся з будь-якими проявами отаманщини. Воювали не тільки чоловіки. Олександр Вишнівський згадував сестру-жалібницю Світлану Харченко: "Під час боїв була завжди там, де потребували її опіки. Коли полк наступав, все була зараз за передовою лавою. Кермувала санітарним відділом і особисто робила перев’язки тяжче пораненим, не звертаючи уваги на вибухи ворожих гарматних стрілен, кулеметний та рушничний вогонь".

Бої на Вапнярському напрямку тривали упродовж місяця. Капустянський вкотре висловив захоплення звитягою підрозділу: "Тритижневі бої дивізії та групи Удовиченка — це зразок мистецького керування командного складу і покажчик надзвичайної упертости та витривалости війська. Це — красна сторінка бойової слави молодої української армії".

Голими руками

Восени 1919-го розпочалася війна УНР проти російських білогвардійців. Залізна дивізія, потомлена в боях, відпочивала в запіллі. Проте незабаром підопічним Удовиченка довелося повертатися на фронт. Група утримувала важливу ділянку на Східному Поділлі. Історик Михайло Ковальчук писав: "Честь за порятунок армії у ці важкі дні належала не головнокомандуванню, а ініціативним командувачам груп — насамперед Омеляновичу-Павленку й Удовиченку".

Невдовзі в українських вояків з’явився ще один ворог — тиф. Занедужав і Удовиченко. Командира відправили до шпиталю у Проскурові, його заступив Володимир Ольшевський. Стримати наступ білогвардійців не вдалося. Удовиченко потрапив у полон, його перевезли до Одеси. Залізна дивізія опинилася у "трикутнику смерти" поблизу Любара.

Читайте також: Василь Стус проти русифікації. Історія листа, що мав стати маніфестом

Лицарі "Залізного Хреста за Зимовий похід і бої" зі складу 3-ї Залізної дивізії з керівниками 2-ї Волинської дивізії. Фото: wikipedia.org

Охочі продовжити боротьбу приєдналися до Першого Зимового походу, який очолив Михайло Омелянович-Павленко. Серед його учасників були і вояки 3-ї Залізної дивізії. Командувати "залізними" довірили полковнику Валентинові Трутенку. Шість місяців тривав рейд тилами окупантів. На початку 1920 року Удовиченко зумів втекти з полону.

Читайте також: Ув’язнена пісня вільного народу

Він дістався до Поділля і почав формувати новий підрозділ. Незабаром до нього доєдналися хлопці Трутенка. До листопада дивізія брала участь у військових операціях польсько-українського війська проти більшовиків. Особливо звитяжними були липневі бої за переправу на річці Збруч. Удовиченко згадував: "Після цього знаменитого бою, в якому виявилися добрі якості нашої кінноти та який скінчився повною поразкою ворога, останній обмежився лише дрібними наскоками на наші сторожові частини".

У жовтні 1920 року більшовики замирилися з поляками та продовжили наступ. «Наші дивізії виявляли надзвичайну упертість і боронили кожний клаптик рідної землі, але голими руками… "Набоїв! Набоїв!" — просили частини», — писав учасник тих боїв. 21 листопада 1920 року українська армія відступила до Польщі. Вояки 3-ї Залізної дивізії мусили здати зброю та військове майно. Найважче для козака минало прощання з конем: "Загартовані в боях козаки плакали, цілували своїх коней, передаючи їх в чужі руки". Участь у Другому Зимовому поході "залізні" вже не брали. Не вірили в його успіх.

—

Юрій Митрофаненко, кандидат історичних наук, опубліковано у виданні "Локальна історія"

В тему: 

•  Жінки в українському Русі опору: “залізний тил”
• Українські міста в руїнах: яких збитків зазнала Україна під час Другої світової
• Розстріл за “Христос воскрес!”: як російські кати знущались над українцями у ГУЛАГу
• Як російська культура вбиває 
• Що таке коронна Русь і де були її межі
• Російські військові злочини в Бучі: “Коли почув хлопки по дворах, зрозумів що йдуть розстріли”
• Каховське водосховище. Остання велика будова комунізму в Україні