Чому справа адвоката Святогора не має судових перспектив

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

Хамська поведінка зооекстремістів, глузування та приниження ними благородної професії адвоката є для мене дуже потужним стимулом, щоб захищати будь-яку людину від горлодерських вимог натовпу, який прагне вершити печерне «правосуддя».

І. Щодо наявності обґрунтованої підозри.

Відповідно до ч. 1 ст. 194 КПК України, під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зобов’язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать про наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення. Це означає, що у даній справі питання про обґрунтованість підозри, крім доведеності фактичних обставин, повинно включати правову оцінку інкримінованих Святогору О.А. дій.

В тему: Догхантер и стая. Что стоит за «делом Святогора»

Згідно повідомлення про підозру, об’єктивна сторона інкримінованого йому кримінального правопорушення полягає у тому, що він давав інтерв’ю різним засобам масової інформації (телебачення та радіо), які, у свою чергу, випускали у ефір відповідні теле- та радіопрограми, які включали у себе інтерв’ю Святогора О.А.

За таких умов Святогор О.А. не є суб’єктом даного кримінального правопорушення.

По-перше, у  повідомленні про підозру вказується, що він підозрюється у «повторному виготовленні відеопродукції, що пропагує культ насильства та жорстокості, з метою її розповсюдження». Тоді як, згідно тексту повідомлення, у частині епізодів інтерв’ю він давав для радіо і, відповідно, відеопродукція при цьому взагалі не виготовлялася.

Але це не головне.

Особа, яка дає інтерв’ю журналісту (незалежно від його змісту) взагалі не є виготовлювачем відеопродукції.

Це видно, зокрема, з норм Закону України  «Про авторське право і суміжні права».

Згідно зі ст. 1 згаданого Закону:

 

аудіовізуальний твір – твір,  що фіксується на певному матеріальному носії (кіноплівці,  магнітній плівці чи магнітному диску, компакт-диску тощо) у  вигляді серії послідовних кадрів (зображень) чи аналогових або  дискретних сигналів, які відображають (закодовують) рухомі зображення  (як із звуковим супроводом, так і без нього), і сприйняття якого є  можливим виключно за допомогою того чи іншого виду екрана (кіноекрана, телевізійного екрана тощо),  на якому рухомі зображення візуально відображаються за допомогою певних технічних засобів. Видами аудіовізуального  твору є кінофільми, телефільми, відеофільми, діафільми, слайдофільми тощо, які можуть бути ігровими, анімаційними (мультиплікаційними), неігровими чи іншими;

 

  • відеограма –  відеозапис на відповідному матеріальному носії (магнітній  стрічці, магнітному диску, компакт-диску тощо) виконання  або будь-яких рухомих зображень (із звуковим супроводом чи без нього),  крім зображень у вигляді запису, що входить до аудіовізуального твору.  Відеограма є вихідним матеріалом для виготовлення її копій;
  • виробник відеограми – фізична або юридична особа,  яка взяла на себе ініціативу і несе відповідальність за перший відеозапис виконання  або будь-яких рухомих зображень (як із звуковим супроводом, так і без нього);
  • опублікування твору, фонограми, відеограми – випуск в обіг за згодою  автора чи іншого суб’єкта авторського права і (або) суміжних прав виготовлених поліграфічними,  електронними чи іншими способами примірників твору, фонограми, відеограми у кількості, здатній задовольнити,  з урахуванням характеру твору, фонограми чи відеограми, розумні потреби публіки, шляхом їх продажу, здавання в майновий найм, побутового чи комерційного прокату, надання доступу до  них через електронні системи інформації таким чином, що будь-яка особа може його отримати з будь-якого місця і у будь-який час за власним вибором або передачі права власності  на них чи володіння ними іншими способами. Опублікуванням твору, фонограми, відеограми вважається також депонування рукопису твору, фонограми, відеограми у сховищі (депозитарії) з  відкритим доступом та можливістю одержання в ньому примірника (копії) твору, фонограми, відеограми;
  • організація ефірного   мовлення – телерадіоорганізація,  що здійснює публічне сповіщення радіо-  чи телевізійних передач і програм мовлення (як власного виробництва, так і виробництва інших організацій) шляхом передачі в ефір  за допомогою радіохвиль (а також лазерних променів, гамма-променів тощо) у будь-якому частотному діапазоні (у тому числі й з використанням супутників);
  • продюсер аудіовізуального  твору – особа, яка організує або організує та фінансує створення аудіовізуального твору;
  • публічне сповіщення   (доведення до загального  відома) – передача за згодою суб’єктів авторського права  і (або) суміжних прав в ефір за допомогою радіохвиль (а також лазерних променів, гамма-променів  тощо), у тому числі з використанням супутників, чи передача на віддаль за допомогою проводів або будь-якого виду наземного  чи підземного (підводного) кабелю (провідникового, оптоволоконного та інших видів) творів, виконань, будь-яких звуків і (або) зображень,  їх записів у фонограмах і відеограмах, програм організацій мовлення тощо, коли зазначена передача може бути сприйнята необмеженою кількістю осіб у різних місцях, віддаленість яких  від місця передачі є такою, що без зазначеної передачі зображення чи звуки не можуть бути сприйняті.

Телевізійні програми, у діях щодо яких підозрюється Святогор О.А., є, згідно наведеного визначення, аудіовізуальними творами.

Ч. 1 ст. 17 Закону передбачає:

Авторами аудіовізуального твору є:

    а) режисер-постановник;

    б) автор сценарію і (або) текстів, діалогів;

    в) автор  спеціально  створеного для  аудіовізуального твору

музичного твору з текстом або без нього;

    г) художник-постановник;

    д) оператор-постановник.

Жодну з цих ролей Святогор О.А., як особа, у якої брали інтерв’ю, не виконував. Тобто, автором аудіовізуального твору він не є.

Як не є він і продюсером, відповідно до наведеного вище визначення.

Він також не є ані виробником відеограми, оскільки не брав на себе ініціативу та не здійснював запис; ані тим, хто здійснює опублікування, публічне сповіщення твору, не є й керівником організації мовлення, і взагалі не має жодного відношення до цього процесу.

Тому Святогор О.А. не є особою, яка виготовляла відповідні аудіовізуальні твори (автором, продюсером, тощо), і не міг ставити мету розповсюдження, оскільки, по-перше, не є володільцем авторських прав на ці твори, а по-друге, щодо них взагалі, відповідно до зазначеного Закону, не може здійснюватися «розповсюдження», а тільки «публічне сповіщення».

Між тим, очевидно, що норма КК України щодо тих дій, які є кримінально караними, не підлягає розширювальному тлумаченню.

Якщо ж слідство бажало притягти до відповідальності осіб, які дійсно виготовляли зазначені твори, то необхідно було оголошувати підозру авторам та продюсерам – співробітникам відповідних телеканалів та радіостанцій, а не особі, у якої брали інтерв’ю.

ІІ. Про помилковість позиції сторони обвинувачення щодо неправомірності дій Святогора О.А.

Як видно з повідомлення про підозру, об’єктивною стороною інкримінованих Святогору О.А. дій є те, що у своїх інтерв’ю журналістам радіостанцій та телеканалів він висловлював власну думку щодо фактору екологічної обстановки у місті – наявності безпритульних собак, щодо їх небезпеки для людей (при тому, що ці обставини слід визнати загальновідомими) та методів вирішення цієї проблеми.

Незалежно від згоди чи незгоди із висловленою Святогором О.А. у цих інтерв’ю позицією, необхідно зазначити таке.

По-перше, відповідно до ст. 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.

При цьому, згідно ч. 3 цієї статті, здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Очевидно, що, по-перше, даний випадок не підпадає під жодну з підстав такого обмеження. А по-друге, не існує закону, який би обмежував право особи давати інтерв’ю журналістам з екологічних проблем.

Отже, самим фактом оголошення підозри у тому, що особа давала інтерв’ю журналістам з екологічних проблем, грубо порушено конституційні права підозрюваного.

При цьому, згідно ст. 8 Основного Закону України, Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Крім того, оголошення особі підозри за те, що особа ділилася своїми поглядами на екологічні проблеми у інтерв’ю ЗМІ, саме по собі найгрубішим чином порушує ст.10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (ратифіковано Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7  та 11 до Конвенції».

Європейський суд з прав людини у своїй практиці, зокрема, зазначав:

«Свобода вираження поглядів являє собою одну з важливих засад демократичного суспільства та одну з базових умов його прогресу та самореалізації кожного. Предмет пункту другого статті 10 застосовується не тільки до «інформації» чи «ідей», які були отримані зі згоди чи розглядаються як необразливі чи як малозначущі, але й до тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Такими є вимоги плюралізму, толерантності та відкритості думок, без чого неможливе «демократичне суспільство». Як передбачено в статті 10, ця свобода має винятки, які, проте, повинні чітко тлумачитись, та потреба в таких обмеженнях має бути переконливо встановлена» (Jersild v. Denmark, № 15890/89, від 23.09.1994; Janowski v. Poland, № 25716/94, від 21.01.1999; Nilsen and Johnsen v. Norway, № 23118/93, від 25.11.1999; Fuentes Bobo v. Spain, № 39293/98, від 29.02.2000);

«Повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку, що є базовою частиною права, гарантованого статтею 10» (Lingens v. Austria, № 9815/82, від 08.07.1986).

Позиція Суду полягає також у тому, що Стаття 10 Конвенції передбачає різницю між “інформацією” та “ідеями”. З цього можна зробити висновок, що свобода висловлювань не обмежується фактичними даними, які можна підтвердити. Вона включає також погляди, критику, припущення. Таким чином, гарантії статі 10 поширюються не тільки на “правдиву”, тобто таку, що ґрунтується на фактах, інформацію. Особа, що висловила свої погляди, а не факти, не повинна доводити їх правдивість – це є порушенням статті 10 Конвенції. (Торгіерсон проти Нідерландів, рішення № 11308/84).

Аналіз практики Європейського суду з прав людини свідчить про неприпустимість, з точки зору Конвенції, кримінальних обвинувачень особі у зв’язку із висловленням нею поглядів у інтерв’ю ЗМІ.

Таким чином, дії, які інкримінуються Святогору О.А., не тільки не відповідають диспозиції ст.300 КК України, яка не може бути застосована до особи, що вчинила такі дії, але взагалі є прямою реалізацією його прав, передбачених ст.34 Конституції України та ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Усе це не було взято до уваги слідчим суддею. Між тим, від урахуваня зазначених обставин безпосередньо залежав висновок суду щодо наявності обґрунтованої (не тільки з фактичної, але й з правової точки зору!) підозри.

Таким чином, судом не тільки грубо порушено вимоги ч. 1 ст. 194 КПК України, але й створено наднебезпечний прецедент взяття особи під варту у зв’язку із реалізацією цією особою своїх конституційних та прямо передбачених міжнародним договором прав!

В тему: «Справа Святогора»: адвокат отримував погрози щодня (+18)

ІІІ. Стосовно грубого порушення судом процесуального закону під час обрання запобіжного заходу Святогору О.А.

Обираючи щодо Святогора О.А. запобіжний захід у вигляді тримання під вартою та не визначивши суму застави, суд грубо порушив низку положень ст. 183 КПК України.

Так, Святогор О.А. підозрюється у вчиненні злочину, який не полягав у застосуванні насильства, вчиненні якихось дій щодо чужої власності, абощо. Як уже зазначалося, усі інкриміновані йому дії, – це висловлення у інтерв’ю різним ЗМІ своїх поглядів на екологічні проблеми, а саме – на наявність у місті безпритульних тварин, їх небезпеку для людей, та шляхи вирішення цієї проблеми. Ніякої реальної шкоди нікому цими діями (незалежно від їх правової оцінки) спричинено не було.

За таких умов слід констатувати, що вимогу ч. 1 ст. 183 КПК найгрубішим чином порушено.

Святогор О.А. раніше не судимий (як і зазначено у повідомленні про підозру).

Від слідства та суду він не переховувався, займався професійною та громадською діяльністю. Оголошення його у розшук було незаконним та безпідставним і було здійснено слідством штучно на підставі непередбачених процесуальним законом повісток та  повідомлень в месенджері Viber на телефоний номер, яким підозрюваний майже не користується.

До суду з’явився самостійно, не будучи затриманим.

Жодних підстав вважати, що він переховувався від слідства та суду, немає.

Так само він не перешкоджав кримінальному провадженню, не існує й повідомлень про підозру у вчиненні іншого злочину, а також наявності інших ризиків у кримінальному провадженні.

За таких умов обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту грубо порушує вимоги п. 3 ч.2 ст. 183 КПК.

Інкримінований Святогору О.А. злочин не є насильницьким, не спричинив загибель людини, до нього не обирався інший запобіжний захід.

За таких умов трапилося взагалі те, що не можна пояснити ніякими правовими аргументами: досвідченим слідчим суддею (а для слідчого судді застосування ст. 183 КПК повинно бути, що називається, «азами») прямо порушено вимоги ч. 3 та ч. 4 ст. 183 КПК України, відповідно до яких, при обранні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, суд має не право, а обов’язок встановити суму застави, як альтернативу триманню під вартою. Те, що цього не зроблено, є прямим порушенням закону, і вже цього достатньо, щоб вважати прийняте суддею рішення завідомо незаконним.

Відповідно до ч. 2 ст. 194 КПК України, слідчим суддею повинно було бути постановлено у даному випадку ухвалу про відмову у обранні запобіжного заходу.

Окрім наведеного, необхідно зазначити, що складання та оголошення судом тільки вступної та резолютивної частини ухвали не передбачено КПК України, є грубим порушенням вимог ст. 372 і ч. 2 ст. 376 КПК, ознакою необґрунтованості судового рішення, і саме по собі має наслідком безумовне його скасування.

IV. Про відсутність у Святогора О.А процесуального статусу підозрюваного у кримінальному провадженні.

Очевидно, що будь-який запобіжний захід може бути застосований виключно до підозрюваного (обвинуваченого). Обвинуваченим Святогор О.А. точно не є, оскільки справа судом по суті не розглядається.

Чи є Святогор О.А. підозрюваним у справі?

Згідно ч. 1 ст. 42 КПК України: «Підозрюваним є особа, якій у порядку, передбаченому статтями 276-279 цього Кодексу, повідомлено про підозру, особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, або особа, щодо якої складено повідомлення про підозру, однак його не вручено їй внаслідок невстановлення місцезнаходження особи, проте вжито заходів для вручення у спосіб, передбачений цим Кодексом для вручення повідомлень.»

Чи виконано хоча б одну з цих умов щодо Святогора О.А.?

Очевидно, що у порядку ст. 208 КПК Святогор О.А. не затримувався, до суду прибув самостійно. Отже, такої підстави, як затримання за вчинення кримінального правопорушення, щодо нього немає.

Чи вручено йому у встановленому порядку  повідомлення про підозру?

Святогор О.А. є діючим адвокатом (на що прямо вказано у повідомленні про підозру, і цей факт ніким не оспорюється).

Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», повідомлення про підозру адвоката у вчиненні кримінального правопорушення може бути здійснене виключно Генеральним прокурором, його заступником, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міста Києва та міста Севастополя (при цьому характер інкримінованого адвокату кримінального правопорушення та те, чи пов’язано воно із професійною діяльністю, значення не має).

Повідомлення про підозру щодо Святогора О.А. підписано прокурором м. Києва Р. Говдою, проте фактично ним не вручалося (як і заступником Генерального прокурора України). Отже, враховуючи, що ці особи мали виключне право вручення такого повідомлення і пам’ятки про права та обов’язки, не можна вважати, що повідомлення про підозру Святогору О.А вручено відповідно до ст. 278 КПК України.

Також не можна вважати, що існували обставини, які не дозволяли вручити повідомлення про підозру.

По-перше, як було вказано, Святогор О.А. фактично не переховувався. Його місцезнаходження не було невідоме. Він жив у м. Києві, займався професійною та громадською діяльністю.

По-друге, напередодні обрання запобіжного заходу він був доставлений за допомогою невідомих осіб, які називали себе «активістами-зоозахисниками», до органу поліції, але за відсутності законних підстав затримання був звільнений. Але під час перебування у органі поліції повідомлення про підозру могло бути вручено належною процесуальною особою – прокурором відповідного рівня. Тим більше, що й місце перебування Святогора О.А. між цим доставленням до органу поліції та судовим засіданням щодо обрання запобіжного заходу було відомо, оскільки йому було виділено охорону. Тому не було обставин, які б перешкоджали врученню повідомлення про підозру належною службовою особою та у встановленому порядку, але цього зроблено не було.

Навіть, якби такі обставини й існували, то й у цьому випадку повідомлення не вручено належним чином.

Так, відповідно до ч. 3 ст. 111 КПК, повідомлення вручається (направляється) за правилами глави 11 цього Кодексу.

Між тим, жодної з дій, передбачених ч. 1  і ч. 2 ст. 135 КПК прокурором м. Києва або його заступником не вчинено, підтвердження вручення повідомлення про підозру, передбаченого ст. 136 КПК, немає.

Залишення повідомлення про підозру у поштовій скриньці без розписки про вручення не може бути належною процесуальною дією щодо його вручення. Тим більше, що у зазначену поштову скриньку вже підкладався невідомими особами вибуховий пристрій, і тому як Святогор О.А., так і особи, що спільно з ним проживають, мають ґрунтовні підстави для побоювання користування цією поштовою скринькою.

І тим більше навряд чи зазначене повідомлення залишав у поштовій скриньці особисто прокурор м. Києва, тим більше Генеральний прокурор або його заступник, прокурор міста Києва, які є єдиними особами, що мали право повідомляти про підозру Святогора О.А.

За таких умов Святогор О.А., згідно вимог КПК України, не має процесуального статусу підозрюваного, а відтак, щодо нього взагалі не міг обиратися запобіжний захід.

V. Стосовно упередженості судді при розгляді справи, тиску на суд та втручання у його роботу.

По-перше, як видно з повідомлень у соціальних мережах, у процес як досудового слідства у даній кримінальній справі, так і судового розгляду питання щодо обрання запобіжного заходу, втручалися особи, які є як політичними діячами, так і мають відношення до органів досудового слідства.

Так, у зв’язку із цим називають ім’я Антона Геращенка, який є народним депутатом України та членом колегії МВС України, а отже, має припустимі можливості впливу як на орган досудового слідства, так і на суд. При цьому автори зазначених повідомлень, які не є учасниками кримінального провадження, повідомляють, що вони «домоглися» обрання запобіжного заходу Святогору О.А., тобто, це означає, що можна стверджувати про наявність у цій справі впливу на суд у не процесуальний спосіб з боку осіб, які взагалі не мали такого права.

Окрім того, є загальновідомим (та може бути встановлено як з матеріалів ЗМІ щодо цієї справи, так і зі звукозапису судового процесу, зробленого у порядку його фіксації), що у залі судового засідання були присутні численні сторонні особи, які не були глядачами, а висловлювали вимоги до суду, тримали плакати, викрикували гасла, ображали учасників процесу, а після оголошення судового рішення висловлювали подяку на адресу суду. Ці особи називали себе «активістами-зоозахисниками».

При цьому не тільки сама присутність їх у залі суду, а кількість та агресія, той факт, що вони, не будучи учасниками кримінального провадження, висловлювали свої вимоги та побажання щодо того, яке, з їхньої точки зору, рішення повинен ухвалити суд, свідчать про наявність безпосереднього тиску на суд при розгляді цієї справи.

При цьому суддею не було вжито жодних заходів для виконання вимог ч. 2 ст. 329 КПК України, та не  застосовано ч. 3 ст. 330 КПК. Зазначене свідчить про прихильність суду до цих осіб, а отже – про упередженість щодо Святогора О.А., щодо якого вони вимагали застосувати запобіжний захід. Такі прямі порушення судом норм КПК, які призвели до розгляду справи у обстановці, що перешкоджає винесенню судом об’єктивного та обгрунтованого рішення, є суттєвими, грубими, такими, що призвели до судової помилки. Окрім того, суддя, яка проявляє таку упередженість та на яку вчинювався тиск і вплив, не мала розглядати справу. А підлягала самовідводу чи відводу. Проте й відповідна вимога захисту задоволена також не була.

А отже, по суті, мова йде про винесення судового рішення незаконним складом суду.

Необхідно зазначити й інше.

Відповідно до ч. 3 ст. 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів: «Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом.»

Заборона втручання у діяльність судді встановлена й ч. 2 ст. 48 зазначеного Закону.

Зазначена норма була прямо та грубо порушена присутністю у залі суду сторонніх осіб, які не є учасниками процесу, і які усно та за допомогою транспарантів висловлювали свої вимоги до суду щодо вирішення судового рішення про застосування запобіжного заходу щодо Святогора О.А.

Слід вказати, що будь-який суд не є політичним органом. Висловлювати свої вимоги та прохання до суду мають право тільки учасники відповідного процесу, відповідно до процесуального закону. Будь-які вимоги, прохання, масові збори, будь-які інші дії, з метою вплинути на суд з метою прийняття ним того чи іншого рішення (на відміну від таких політичних органів, як Верховна Рада України, Адміністрація Президента України, Кабінет Міністрів України, міністерства, місцеві ради або державні адміністрації, тощо), повинні безумовно кваліфікуватися як незаконний вплив на суд, з усіма правовими наслідками, що з цього випливають. Суд не може та не повинен проходити під тиском юрби, оскільки у такому випадку перетворюється на суд Лінча. У цьому полягає правова позиція сторони захисту.

Вже факт присутності у залі засідання сторонніх (та агресивних) осіб у великій кількості, які висловлювали прохання та вимоги до суду, ображали учасників процесу, порушували порядок у судовому засіданні, сам по собі має бути підставою для визнання судового рішення незаконним та його скасування.

Більше того.

Як стосовно втручання з боку службових осіб, політичних діячів, тощо, так і стосовно впливу та тиску на суд з боку сторонніх осіб (у даному випадку так званих «активістів-зоозахисників») згідно ч. 4 ст. 48 зазначеного Закону: «Суддя зобов’язаний звернутися з повідомленням про втручання в його діяльність як судді щодо здійснення правосуддя до Вищої ради правосуддя та до Генерального прокурора.» Звісно, таке повідомлення повинно мати наслідками встановлення та притягнення до відповідальності тих осіб, які вчиняли вказані дії.

В тему: В Николаеве бродячий пес порвал лицо 4-летнему мальчику (ОБНОВЛЕНО)

У даному випадку суддею цей обов’язок також грубо порушено (що призвело до не притягнення їх до відповідальності за незаконні дії), а також не забезпечено порядок у судовому засіданні, не забезпечено захист прав особи, щодо якої обирається запобіжний захід, та захисника, від посягань та образ з боку цих «активістів», що свідчить про її прихильність до осіб, які вчиняли такі незаконні дії. Отже, судове рішення прийнято без дотримання вимог щодо об’єктивності та неупередженості.

Слід окремо наголосити й на тому, що такі саме незаконні дії з боку сторонніх осіб у судовому засіданні мали місце й під час розгляду апеляційної скарги. А тому слід порушити питання про вжиття апеляційним судом заходів щодо забезпечення порядку у судовому засіданні, недопущення будь-якого стороннього впливу, а тим більше тиску, на апеляційний суд при розгляді апеляції, а у разі, якщо тиск або вплив буде вчинено, зокрема у разі присутності у судовому засіданні осіб, які не є учасниками процесу, але які висловлюють будь-які вимоги, прохання, абощо до суду щодо рішення, яке суд повинен прийняти, – вжити заходів відповідно до ч.4 ст.48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Крім того, зазначене є підставою для ініціювання питання про дисциплінарну відповідальність судді, якою винесено оскаржувану ухвалу, на підставі підпунктів «б» (не складання мотивувальної частини судового рішення), «г», «д» п. 1, п. 4, п. 6 ч. 1 ст. 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Олексій Клименюк, адвокат, для видання Вільне слово


В тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  uargumentum@gmail.com