Холера, тиф, "іспанка": заходи уряду Скоропадського з подолання епідемій

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

Епідемічна ситуація в Українській державі за правління П. Скоропад­ського була вкрай складною. Діяльність органів влади різних рівнів та самоврядувань у справі ліквідації епідемічних захворювань серед місцевого населення українських губерній та біженців, які з початком Першої світової війни знайшли у них тимчасовий притулок.

Охорона здоров’я як напрямок внутрішньої політики Української держави не привернув достатньо уваги істориків. У радянський період було опубліковано кілька праць з історії медицини [1-2], які, через недоступність джерел чи ідеологічні упередження, незаслужено оминали увагою добу Гетьманату [3] або ж знецінювали його політику боротьби з епідеміями [4]. Єдиною змістовною працею у цій ділянці є стаття Р.Осінчука  [5]. С.Кармалюк, який присвятив своє дисертаційне дослідження діяльності Українського товариства Червоного Хреста в період національно-визвольних, звернув увагу також і на заходи з подолання епідемій за доби Гетьманату[14].

Ця розвідка виконана на основі документальних джерел з фондів центральних та обласних архівів, матеріалів періодичних видань 1918 р. Стаття має на меті проаналізувати діяльність органів влади різних рівнів та самоврядувань у справі ліквідації епідемічних захворювань серед місцевого населення українських губерній та біженців, які з початком Першої світової війни знайшли у них тимчасовий притулок. Останні, враховуючи, що з літа 1918 р. розпочався процес реевакуації біженців, стали додатковим фактором поширення небезпечних захворювань.

На цю тему: Коронавирус: чему нас могут научить ошибки Италии? 

Створення державної мережі санітарних установ

Епідемічна ситуація в Українській державі за правління П. Скоропад­ського залишалася вкрай складною. Протягом літа-осені 1918 р. поряд з успадкованими від Російської імперії та УНР інфекційними за­хво­рюваннями з’явилися нові. Боротьба з ними набула за­гально­державного значення. Події в Україні були продовженням світових тенденцій. Протягом 1900-1926 рр. тривала шоста пандемія холери [15]. У 1918 – 1920 рр. світовий характер но­си­ла пандемія “іспанки” [16], яка в Європі отримала назву “чума в мініатю­рі” [17]. У той же час надзвичайного поширення набула епідемія віспи, яка особ­ливо лютувала в кінці Першої світової війни в Європі та США [18].

Складна епідемічна ситуація в Україні ще більш загострювалася під впливом несприятливих внутрішніх чинників. Після підписання делегацією УНР Брестського мирного договору з державами Четверного союзу, Україна стала транзитною територією руху значної кількості людей, що «сприяло розвитку й поширенню різних епідемій” [19]. В результаті на початок травня 1918 р. губернії Української держави були охоплені епідеміями черевного, плямистого та зворотного тифу, віспи, кору, скарлатини, дизентерії. В Херсонській губернії були зафіксовані випадки холери. Існувала за­гроза занесення чуми з чорноморських портів. Надзвичайна епідемічна ситуація склалася на Поділлі. Газета “Нова рада” 29 травня 1918 р. констатувала: “Скрізь по повітах лютують пошесті, майже всі існуючі: всі три тифи, скарлатина, короста, що є завжди озна­кою погіршення санітарно-гігієнічних умов життя населення. Зустрічаються ці­лі гнізда цинги”.

Поряд з цим Українська держава успадкувала досить слабку організацію санітарного обслуговування населення. Напередодні Першої світової війни в українських губерніях працювали 99 санітарних лікарів та 65 санітарних фельдшерів [20]. Полтавщина та Чернігівщина до літа 1916 р. взагалі не мали таких кадрів. У Полтавській губернії, наприклад, санітарна орга­нізація була заснована у липні 1916 р., а у 1917 р. з 15 повітів лише в семи пра­цювали санітарні лікарі [21]. При цьому з 1914 р. санітарний персонал під­ля­гав мобілізації до діючої армії. Так, у 1913 р. на Поділлі працювали 12 сані­тарних лікарів, на лютий 1915 р. – вісім, а в 1916 р. їх було ще менше [22]. У по­рів­нянні з передвоєнними роками скоротилися і видатки губернських земств на санітарні заходи [23].

Не випадково Міністерство народного здоров’я та державного опікування (міністр – Всеволод Юрійович Любинський) виз­нало ліквідацію епідемій та умов їх поширення одним з пріоритетних на­прямків своєї діяльності. З цією метою у червні 1918 р. у складі МНЗтаДО був утворений санітарний департамент.

Від початку створення  і до кінця вересня 1918 р. його очолював Овксентій Васильович Корчак-Чепурківський (1857–1947рр.), найстаріший серед директорів департаментів Міністерства. Свого часу він був одним з перших санітарних лікарів України [24]. Пройшов шлях від земського санітарного лікаря на Херсонщині до професора, завідувача кафедрою гігієни Київського університету. За Центральної Ради був членом  Головної медико-санітарної управи. Після поразки Української революції прийняв радянську владу і з 1921 р. був обраний академіком Української Академії Наук [25].

З 1 жовтня 1918 р., після переходу О. Корчак-Чепурківського на посаду декана медичного факультету Українського університету в Києві, санітарний департамент очолив його віце-директор В. Удовенко, видатний український вчений-гігієніст, розстріляний у 1937 р. за сфабрикованою справою членів „Спілки визволення України”.

Місцевими санітарними представництвами МНЗтаДО стали санітарні бюро та санітарні ради, формування яких в Україні розпочалося на рубежі XIX – XX століть. Губернські санітарні ради координували весь комплекс санітарних заходів земств в межах губернії і було дорадчими органами земських управ.

Виконавчими органами губернських санітарних рад було санітарні бюро [26]. В Українській державі санітарні бюро очолювали: у Катеринославській губернії – Н.Степанов, Полтавській – М.Малигін, Волинські – І.Ільницький, Подільській – С.Ільницький, Чернігівській – М.Хворостанський та у Київській  - О.Говсіїв [27]. Санітарним бюро Харківської губернії продовжував керувати Сергій Миколайович Ігумнов (1864 – 1942 рр.), видатний діяч земської медицини, лікар-гігєніст, автор понад 300 наукових праць [28].

У липні 1918 р. Ра­да Міністрів Української держави затвердила розроблений фахівцями МНЗтаДО “Тимчасовий статут перестереження та боротьби з інфекційними за­хво­рюваннями”. Відповідно до його положень за Міністерством остаточно за­кріп­или статус головного органа в організації боротьби з інфекційними захворюваннями.

Ліквідацією епідемічних захворювань в українському війську займалася дію­ча при Військовому міністерстві Головна військово-санітарна управа. Під ке­рівництвом начальника Управи Карабая, а з літа 1918 р. – Яницького, в її структурі працювали такі відділи: за­галь­ний, санітарно-гігієнічний, санітарно-статистичний, евакуаційний [29].

Паралельно з українськими центральними та місцевими органами санітарії за доби Гетьманату функціонували санітарні структури окупаційних властей. Штаб-квартири австро-угорських санітарних органів були розміщені у Катеринославі, Одесі, Жмеринці та Маріуполі, німецьких – у Києві, Харкові, Житомирі та в інших містах. Вони ставили за мету проведення профілактичних за­хо­дів серед своїх військ, але не відмовлялися від співробітництва із санітар­ними структурами Української держави. Так, у середині червня 1918 р. пред­став­ники МНЗтаДО і санітарної комісії австро-угорського окупаційного кор­пу­су, розміщеної в Одесі, досягли угоди, відповідно до якої іноземна сторона в разі поширення епідемії мала право через місцеві санітарні органи проводити протиепідемічні заходи серед цивільного населення. Українська сторона, своєю чергою, зобов’язувалася повідомляти австро-угорську санітарну комісію про поширення епідемічних захворювань [30].

Заходи з подолання епідемій

На початку липня 1918 р. зазначені положення угоди у вигляді циркуляру МНЗтаДО надійшли на адресу губернських та повітових управ Катерино­славської, Подільської, Херсонської губернії та Таврії, які перебували в австро-угорській зоні окупації. Додатково на місцеве самоврядування покладалося регулярне повідомлення МНЗтаДО і санітарного департаменту про всі випадки непорозумінь з іноземцями, які виникали під час боротьби з епідеміями.

Для успішної ліквідації епідемічних захворювань фахівці санітарного де­пар­таменту МНЗтаДО визначили першочергові завдання відповідних цент­раль­них і місцевих органів. Перш за все, належало створити правове поле, не­об­хід­не для їх вирішення, забезпечити належне фінансування протиепіде­міч­них за­хо­дів, до­сягти порозуміння місцевих органів влади та самоврядувань із сані­тар­ними пред­ставництвами окупаційних військ.

В окремий напрямок діяльності санітарних служб виділялося проведення на державному рівні широкомасштабної профілактичної роботи по поперед­жен­ню спалахів інфекційних захворювань. Для цього у складі санітарного де­пар­та­менту МНЗтаДО був створений відділ санітарної просвіти, який очолив Ю. Меленевський. Саме під його безпосереднім керівництвом була розроблена широка програма профілактичних заходів, яка включала створення постійних музеїв, пересувних медико-санітарних виставок, видавництво популярної літе­ра­тури, проведення лекцій, читань [31].

У Пояснювальній записці про кошторис МНЗтаДО, поданій В. Любинсь­ким на розгляд до Ради Міністрів Української держави, наголошувалось, що боротьба з епідеміями “...повинна переводитися швидкими темпами і рішучими заходами” [32].

Відповідно до статей кошторису Державної скарбниці для цього до кін­ця 1918 р. пропонувалося виділити 9 млн. 695 тис. крб. [33]. Цю суму і було внесено до “Розпису держав­них прибутків та видатків України на 1918 р.” Таким чином, запропонована Міністерством сума на боротьбу з епідеміями увійшла до першого в історії Украї­ни державного бюджету по статті “надзвичайні витрати” [34].

Перше надходження – 3 млн. 595 тис. крб. – МНЗтаДО отримало на орга­нізацію заходів боротьби з поширенням тифу, віспи та інших інфекційних захворю­вань. Відповідний закон П. Скоропадський підписав 30 травня 1918 р. [35]. Підставою до його затвердження стала доповідна записка до законо­про­екту по асигнуванню коштів на негайні заходи боротьби з пошесними захворюваннями, подана В. Любинським на розгляд до Ради Міністрів Україн­ської держави 4 травня 1918 р. [36]. Частина цих коштів була направ­ле­на на адресу губернських земських управ. Зокрема, по 370 тис. крб. отримали Во­лин­ська, Катеринославська, Полтавська, Подільська, по 300 тис. крб. – Харківська, Херсонська та Чернігівська губернії. По 165 тис. крб. надійшло до Київської та Одеської міських управ [37].

На подолання холери з Державної скарбниці на підставі затверджених П. Скоропадським спеціальних законів від 13 липня та 15 листопада 1918 р. бу­ло асигновано відповідно 2 млн. та 1 млн. крб. (детально інформацію подано у таблиці 1) [38].

Отримувачі коштів

Джерела асигнування

Напрямки видатків

Сума, крб.

Губернські земські управи та округи

     

Київська

Державна скарбниця

На протиепідемічні заходи та розбудову санітарних органів

321294

Полтавська

МНЗтаДО

Організація епідемічних заходів

300000

Державна скарбниця

На протиепідемічні заходи та розбудову санітарних органів

370000

Санітарний департамент

Те ж

52000

Чернігівська

Державна скарбниця

На протиепідемічні заходи та розбудову санітарних органів

300000

Санітарний департамент

Те ж

74100

Харківська

Державна скарбниця

На протиепідемічні заходи та розбудову санітарних органів

300000

Санітарний департамент

Те ж

268100

Волинська

Санітарний департамент

–“–

370000

–“–

Утримання холерних пунктів

61597,5

Подільська

Державна скарбниця

На протиепідемічні заходи та розбудову санітарних органів

412588

Катеринославська

Державна скарбниця

На протиепідемічні заходи та розбудову санітарних органів

370000

Санітарний департамент

Те ж

158950

Херсонська

Державна скарбниця

Те ж

300000

Холмщина

Державна скарбниця

Санітарний департамент

На протиепідемічні заходи

50000

Бердянська

Державна скарбниця

На протиепідемічні заходи

15000

Дніпровська

Те ж

Те ж

40000

Мелітопольська

–“–

–“–

40000

Міські управи

–“–

–“–

 

Київська

–“–

–“–

165000

Санітарний департамент

–“–

330616

Одеська

Державна скарбниця

–“–

165000

Херсонська

Санітарний

департамент

Утримання фельдшерських та лікарських пунктів

15820

Ровенська

Державна скарбниця

Утримання шпиталю

49795,06

Управління залізниць та шляхів

     

Лівобережна з-ця

Санітарний департамент

На протихолерні заходи

64000

Подільська

Те ж

Те ж

54610

Правобережна

–“–

–“–

194120

Запорізька

–“–

–“–

41950

Слобідська

–“–

–“–

119382

Київська округа шосейних доріг

–“–

–“–

64000

Управління внутрішніх водних шляхів

–“–

–“–

169980

Санітарна управа міністерства шляхів

–“–

На покриття витрат на боротьбу з холерою на залізницях

377779

Київському бактеріологічному інституту

Державна скарбниця

Санітарний департамент

На виготовлення протихолерних та інших вакцин

10000

26447,30

10000

Громадські, наукові спілки та організації

     

Завідувачу епідемічним наглядом стану півд. берега Чорного моря

Державна скарбниця

На влаштування лікарських та наглядових закладів

28000

Комітету Українського товариства Червоного Хреста

Санітарний департамент

На протихолерні заходи

107910

Ліквідаційному управлінню Російського Червоного Хреста

Державна скарбниця

На утримання епідемічного шпиталю

54717,50

Санітарний департамент

На протихолерні заходи

131422,50

Різні витрати санітарного департаменту та МНЗтаДО

Оплата праці медичного персоналу та урядовцям департаменту

24545

26018

12925

   

Окремі витрати

26099,10

   

Друк листівки

про холеру

10574,50

   

На проведення Всеукраїнського з’їзду санітарних організацій

15000

Губернські земські управи

Державна скарбниця

На ліквідацію холери

2000000

 

Те ж

Те ж

1000000

Усього

   

9101140,73

Таблиця 1. Асигнування Української держави на організацію протиепідемічних заходів та становлення місцевих органів санітарії (травень-грудень 1918 р.)

Загалом про­тя­гом Гетьманату на ліквідацію епідемічних захворювань, розбудову систем міс­це­вих санітарних органів надійшло 9 млн. 101140 крб. 73 коп., що стано­ви­ло близько 94 % від затвердженої в державному бюджеті суми (під­ра­хунок авторки).

Однак, виділених коштів було замало в умовах майже одночасного існування панепідемій холери та “іспанки” і цілої низки інфекційних захворювань. Тому санітарний департамент МНЗтаДО у середині літа 1918 р. підняв питання про “...систематичну допо­мо­гу міс­цевим самоврядуванням з Державної скарбниці з метою проведення медико-санітарних заходів” [39].

Стаціонарні інфекційні лікарні та мобільні бригади

До числа інфекційних хвороб, які належало ліквідувати в першу чергу, належали епідемії тифу та віспи. Одним з дієвих заходів локалізації цих хвороб була госпіталізація хворих. Тому вже з весни 1918 р. місцеві самоврядування, вра­ховуючи розмах і небезпеку поширення епідемій, на державні кошти від­крили низку спеціалізованих медичних установ – інфекційних лікарень, “зараз­них відділень” при земських та міських лікарнях, епідемічних бараків. На­приклад, у кінці травня 1918 р. губернська земська управа влаштувала в Катерино­славі інфекційну лікарню на 280 місць [40]. Міська управа цього міста теж не була байдужою до скрутної епідемічної ситуації, асигнувавши в кінці червня 1918 р. 5 тис. крб. на будівництво інфекційного бараку та 1,3 тис. крб. на закупівлю для нього медикаментів [41].

У червні 1918 р. у Лохвицькому повіті Полтавщини [42] та Зміївському повіті Харківщини [43] було збудовано епідемічні бараки. У тих місцевостях, де тиф особливо лютував, повітові земства використовували під епідемічні ба­ра­ки різні господарські споруди. Нерідко епідемічні бараки розміщувалися в приміщеннях земських шкіл [44].

У боротьбі з епідеміями губернські земські управи використали пересувні епідемічні лікарні, так звані “летючі загони”, в інших джерелах – “епідемічні загони”. Формували їх з числа земського медичного персо­на­лу. Як правило, “летючі загони” були споряджені однією ресорною санітар­ною «двуколкою» з ношами, мали ресорну бричку, декілька возів для похідно­го лазарету на 10–15 ліжок, похідну лабораторію та необхідні дезінфікуючі за­со­би [45].

Медикаменти на потреби загонів частково, як, наприклад, у Радомишль­сько­му повіті Київщини та Ямпільському повіті Поділля, виділялися з аптечних складів губернських земських управ. Решту необхідних ліків мали придбати по­ві­тові управи, куди спрямовували ці загони [46].

На першу половину червня 1918 р. ліквідацією тифу займалися три такі загони на Поділлі, низка загонів на Полтавщині, Київщині, Харківщині. На Воли­ні ці загони діяли не тільки ще й восени 1918 р. У Біл­го­родському та Луцькому повітах, територією яких переправлялася значна кількість колишніх військовополонених та біженців, вони стали фактично по­стій­но­діючими [47].

Використання подібних загонів мало подвійне значення. По-перше, забезпечені необхідними засобами, вони могли швидко локалізувати вогнище епідемії і, по-друге, могли бути скеровані у віддалені від земських медичних закладів місцевості.

Ще одним мобільним засобом боротьби з епідеміями у містах стали карети швидкої допомоги у Києві, Харкові, Кременчуці та інших містах України. А у Катеринославі міська управа та товариство лікарів 23 та 24 червня 1918 р., зважаючи на їхню роль у боротьбі з тифом, навіть провели доброчинну лотерею на підтримку “Швидкої медичної допомоги” [48].

Щеплення і просвіта у боротьбі з кором і тифом

Для подолання віспи, у першу чергу, необхідно було налагодити проведення масового щеплення населення. Тому вже 17 травня 1918 р. МНЗтаДО надіслали запити на адресу директорів бактеріологічних інститутів Києва, Катеринослава, Одеси, Харкова та Чернігова про можливості та потреби цих установ для виготовлення вакцини, сироваток і, в першу чергу, “віспяного детриту” [49].

Чи не єдиною проблемою їх діяльності, як наголошували директор Бактеріологічного інституту Харківського медичного товариства професор С. Коршун та директор Київського бактеріологічного інституту професор В. Ліндерман, була відсутність достатніх коштів та недостатня платоспромож­ність за отримані препарати з боку місцевих самоврядувань [50]. Врахо­вую­чи таку ситуацію, МНЗтаДО перерахувало на відповідні потреби Київ­ського бактеріологічного інституту 46447 крб. 30 коп. (див. табл. 1). На за­сі­дан­нях ради міністра МНЗтаДО розглянули питання про кредитування реш­ти цих установ. На кошти санітарного департаменту МНЗтаДО у червні 1918 р. закупили віспяну вакцину для Подільської губернської земської упра­ви [51].

Вжиті заходи сприяли активізації діяльності місцевих самоврядувань з ліквідації віспи. Так, з 19 травня 1918 р. медико-санітарна рада міської управи Пол­тави організувала безкоштовні подвірні “...прививки проти віспи всьому населенню” [52]. Для цього був залучений медичний персонал міських ліка­рень. Окрім того, віспощеплення здійснювали вісім міських амбулаторії та бла­го­дій­них медичних товариств [53]. Про зростання темпів щеплення свідчить той факт, що з 3 по 9 червня 1918 р. віспяну вакцину отримала 791 особа, а про­тя­гом наступного тижня вже 846 [54]. При цьому з 26 червня 1918 р. щеплен­ням було охоплено населення передмість Полтави [55].

Для ліквідації віспи та проведення щеплень в межах губернії Полтавське земство з першої половини червня 1918 р. направило до Пирятинського, Пере­яс­лав­ського, Золотоніського, Миргородського та інших повітів епідемічні заго­ни [56]. Завдяки екстреним діям самоврядувань Полтавщини, у другій поло­вині літа 1918 р. в губернії спостерігався спад захворювань на віспу.

Аналогічні заходи були проведені на Чернігівщині [57] та Харківщині [58]. На Київщині земські лікарі тільки одного Радомишльського повіту протя­гом червня 1918 р. зробили 724 первинних та 448 вторинних віспяних щеплень [59]. Проте в окремих випадках лікарі стикалися з небажанням населення отримувати щеплення через необізнаність. Тому постала необхідність проведення профілактичних заходів з роз’ясненням населенню суті хвороб, умов їх поширення, способів запобігання. На шпальтах газет земські лікарі протягом весни – першої по­ло­вини літа 1918 р. публікували популярні статті про тиф, віспу, дизентерію та ін. [60].

У серпні 1918 р. вийшли брошури про сипний тиф та віспу, підготовлені на замовлення санітарного департаменту МНЗтаДО [61]. На прохання місцевих самоврядувань, медичних закладів ця література розпо­всю­джува­лася безкоштовно.

Наприкінці жовтня 1918 р. відділ санітарної просвіти оголосив конкурс на кращу брошуру та листівку з проблем профілактики інфекційних захворювань. Кон­курс тривав до 1 грудня 1918 р. [62]. До створеного при відділі журі з різ­них міст та повітів України надійшли 17 листівок та 23 брошури. Але через по­лі­тичні обставини журі змогло зібратися, і то не у повному складі, тільки 21-25 січня 1919 р., уже за Директорії [63].

Завдяки співпраці МНЗтаДО, санітарного департаменту з місцевими самоврядуваннями, вже на серпень-вересень 1918 р. в Україні вдалося досягти зменшення кількості уражених віспою та тифом. На користь цього переконливо свідчили статистичні дані, зібрані повітовим медичним персоналом. Це під­твер­джує і аналіз щотижневих звітів до губернських санітарних бюро лікарів Старобільського, Харківського, Лебединського повітів Харківської губернії, Єлиса­вет­градського повіту Херсонської губернії, зібрані протягом липня – серпня 1918 р. Так, у Старобільському повіті кількість випадків захворю­ван­ня на висипний тиф скоротилася з 23 до 17, черевний тиф – з 388 до 315, віспи з 28 до 10, у Харківському на черевний тиф – з 20 до 4, у Лебединському на черев­ний тиф – з 88 до 30, висипний – з 17 до 3 [64], у Єлисаветградському на черевний тиф – з 89 до 68, висипний – з 20 до 16 [65].

На цю тему: Гея взбунтовалась против человечества?

Холера та боротьба з нею

Водночас, з середини літа 1918 р. набирала сили епідемія холери. Перші її випадки були зафіксовані 8 липня 1918 р. у містечку Рильськ Чернігівської губернії, а вже у перші дні серпня на її території офіційно було зареєстровано 101 випадок захворювання, з яких 45 – смертних. У липні того ж року хвороба поширилася на Глухівський повіт, Харківську та Київську губернії [66]. В той же час виникла загроза епідемії у портах Одеси. В другій половині липня 1918 р. холера перекинулася на Поділля, а з початку серпня нова хвиля хвороби охопила Волинь. Окремі її вогнища спалахнули по всій території країни. Всього за офіційними даними статистич­но­го виділу МНЗтаДО за період з 8 липня по 15 листопада 1918 р. холерою в Україні захворіло 32064 особи, з яких померло 1254 [67].

МНЗтаДО миттєво зреагувало на телеграфні повідомлення з місць про появу холери. Вже 8 липня 1918 р. під головуванням В. Любинського була про­ве­дена екстрена нарада, в якій взяли участь представники МНЗтаДО, Морсько­го міністерства, Головної військово-санітарної управи, Київського губернсько­го санітарного бюро [68]. Основним питанням порядку денного стала організа­ція в Україні протихолерних заходів. Запорукою успіху у подоланні епідемії холери була визнана мобілізація всіх зусиль та тісна співпраця відповідних уря­до­вих, місцевих органів влади, самоврядувань. Розробку планів ліквідації хо­ле­ри та їх практичну реалізацію, за умови фінансування з Державної скарб­ни­ці, в кож­ній губернії належало здійснити земським та міським управам. Щоб уне­можливити подальше поширення холери передбачалося відкри­ти на схід­ній та південній ділянках українського кордону спеціальні амбулатор­ні пунк­ти для лікування хворих на холеру – прибулих біженців, головним чином, з Ро­сії [69].

Питання боротьби з холерою 15 липня 1918 р. стали предметом обгово­рен­ня також на засіданні ради міністра народного здоров’я. Тоді була прийнята ухвала про надання Комісії по реформуванню медичних та санітарних справ в Україні під керівництвом В. Кір’якова повноважень по переробці царського са­ні­тар­ного законодавства. За кілька днів з цією метою була утворена спеціальна підкомісія у складі О. Корчак-Чепурківського, віце-директора санітарного де­пар­та­менту В. Удовенка, фахівців департаменту Влайкова, Якимовича та членів са­ні­тар­ного бюро Київської губернії [70].

Вже 23 серпня 1918 р. рада міністра МНЗтаДО на підставі напрацювань підкомісії визнала за необхідне змінити окремі статті “Статуту лікарського” стосовно запобігання поширенню чуми, холери, віспи та інших захворювань. Обов’язки МВС колишньої Російської імперії в частині боротьби з епідеміями перейшли до МНЗтаДО Української держави. Відтепер МНЗтаДО мало право наглядати за дотриманням з боку місцевих органів влади існуючих норм санітарного законодавства, контролювати виконання губернських планів з подолання холери, оголошувати населені пункти карантинними [71]. В. Любинський ще 13 серп­ня 1918 р., тобто до офіційного затвердження радою міністра згаданого положен­ня, видав наказ про ого­ло­шення надзвичайної епідемічної ситуації та проведен­ня карантинних за­хо­дів у Харківській, Чернігівській, Київській губерніях та у Киє­ві. Решта гу­бер­ній та Одеса були визнані під загрозою виникнення епіде­мії [72].

Кожна губернія, виходячи з конкретних умов, розробила власні заходи боротьби з холерою. При цьому відповідні плани були схвалені на загально­гу­бернсько­му, повітовому та міському рівнях. Так, протягом другої половини липня 1918 р. відповідні заходи, спрямовані на подолання холери були ухвалені у Київській [73], Подільській [74], Катеринославській [75], на початку ве­рес­ня – у Волинській губерніях [76].

У першій половині липня 1918 р. проблеми ліквідації холери на Харківщи­ні були обговорені на засіданні особливої губернської комісії у складі представників влади, громадських спілок, медичного і санітарного відділу місь­кої управи. Запропоновані заходи лягли в основу губернського плану лікві­да­ції холери, затвердженого 21 липня 1918 р. спеціальною нарадою, скли­ка­ною за ініціативи голови губернської земської управи Харківщини П. Добро­сель­ського. Губернська земська управа взя­ла на себе організацію боротьби з холерою в губернії. Першочергово на неї по­кла­далося залучення до подолання холери санітарного персоналу, забезпе­чен­ня медичних закладів дезінфікуючими засобами.

Повітові земства мали об­лад­на­ти і утримувати належну кількість протихолерних бараків, забезпечити їх ліками. Було визнано за необхідне відкрити лікарсько-спостережні пункти в при­кор­дон­них пунктах губернії: Гостищеві, Білгороді, Валуйках, Волоконівці. Вико­нан­ня цього завдання по­кладалося на спеціальну комісію у складі представників самоврядувань, за­ліз­ниць, військового відомства. Нарешті, в усіх повітах належало організувати спе­ціа­льні медико-санітарні ради [77].

На підставі загальногубернського плану відповідні напрямки подолання епідемії виробили повітові земства. Ними передбачалося проведення протихо­лер­них щеплень, профілактичної роботи серед населення із забезпеченням зем­ських лікарів транспортом та коштами на поїздки, збільшення оплати праці медичному персоналу, залуче­но­му до ліквідації холери, підготовка інфекційних бараків та ін. [78].

Контроль за епідемічною ситуацією та вакцинація

Успішність виконання на місцях накреслених планів та рішень міністер­ських нарад від 8 та 15 липня 1918 р. залежало також від поінформо­ва­ності центральної та місцевої влади щодо поширення епідемій. Іншими сло­ва­ми, стрімкий рух холери, а згодом і “іспанки”, вимагав від МНЗтаДО конт­ро­лю за епідемічною ситуацією в країні. Першим кроком на цьому шляху стала уря­до­ва телеграма В. Любинського від 11 липня 1918 р. до всіх губернських зем­ських управ України: “У разі появи холери про перші випадки, негайно те­ле­графувати в МНЗ. Про подальшу появу щодня подавати відомості” [79].

За декілька днів О. Корчак-Чепурківський розіслав до губернських земсь­ких управ, лікарських інспекторів, міських управ Києва та Одеси спеціальний обіж­ник, який фактично давав роз’яснення телеграми. Зокрема, визначався зміст та періодичність надходження до санітарного департаменту МНЗтаДО да­них по кожному з інфекційних захворювань. Матеріали про поширення холери перед­бачалося передавати щоденно по телеграфу, обов’язково зазна­чаю­чи кіль­кість хворих, назви населених пунктів та ін [80].

Місцеві органи санітарії, виконуючи вимоги міністерського обіжника, на­пра­вили аналогічні приписи до повітових санітарних рад та земсь­ких управ. Та­ким був, наприклад, циркуляр губернської санітарної ради Хар­ків­щини від 21 лип­ня 1918 р. щодо передачі даних “...про інфекційні захво­рю­ван­ня у прийняті в гу­бер­нії строки, а про холеру – телеграфом” [81]. Санітарний відділ Київсь­кої губернської земської управи у затверджених 23 липня 1918 р. “Правилах керівництва роботою лікарів в умовах епідемії холери” запровадив облік ліків та дезінфікуючих засобів [82]. На Волині місця появи холери відвідував лікар санітарного бюро А. Зискович, згодом подаючи на розгляд до губернського зем­ства спеціальні доповідні [83].

Уся зібрана таким чином інформація надходила до санітарного департа­мен­ту МНЗтаДО. Згодом, уже оброблена його фахівцями, вона подавалася на шпальтах преси широкому громадському загалу у вигляді спеціальних щоден­них бюлетенів.

До першочергових заходів боротьби з холерою належала організація щеплень. Для цього використовувалася вакцина Київського та Харківського бак­теріологічних інститутів. Тому 30 липня 1918 р. санітарний департамент МНЗтаДО надіслав на адресу дирекції Київського бактеріологічного інституту запит: “Негайно повідомте, на яких умовах за кошти МНЗ буде постачати про­ти­холерну вакцину місцевим самоврядуванням” [84]. Того ж дня надійшла відповідь. Директор інституту професор В. Ліндерман повідомив, що з 29 липня 1918 р. інститут розпочав щоденне виготовлення 2 тис. доз протихолерної вакцини. На разі необхідності та спеціальної вимоги МНЗтаДО інститут був готовий збільшити її виробництво [85].

Однією з перших за державні кошти протихолерну вакцину отримала Полтавська губернська земська управа [86]. Харківській губернській земській управі на придбання вакцини у Харківському бактеріологічному інституті від МНЗтаДО було асигновано 6 тис. крб., з них 1 тис. крб. була витрачена на закупку шприців, голок та медичного посуду [87].

Щеплення проводили земські лікарі, але їх кількість була явно недостат­ньою. Тому уже з другої половини лип­ня 1918 р. санітарний департамент МНЗтаДО “закликав на тим­часо­вий строк для протихолерних щеплень сестер ми­ло­сердя, фельдшерів, бактеріологів та епідеміологів”. Так, наприклад, з 19 лип­ня по 16 листопада 1918 р. на протихолерних щепленнях у різних повітах Украї­ни працювала лікар-епіде­міо­лог Є. Студен-Дергужська, з 1 серпня 1918 р. – бактеріолог Г. Киншорн. З 16 серп­ня 1918 р. в “епідемічних загонах” про­водили протихолерні щеплення фельдшери Н. Чумак та І. Чумак, з 21 серпня – сестра милосердя Я. Бизе. Враховуючи небезпечні умови їх праці, санітарний департамент встановив вищу, ніж інших категорій медичного персо­на­лу, оплату праці [88]. Аналогічні набори проводили губернські земські уп­ра­ви та санітарні ради. Так, з другої половини жовтня 1918 р. санітарно-епіде­міч­на рада Сумського повіту Харківської губернії у зв’язку з появою холери у по­віті організувала власний загін для проведення по селах протихолерних щеп­лень [89].

На подоланні холери діяли вже добре відомі у боротьбі з тифом “летючі загони”. Серед губерній, де була найкраще організована їх діяльність, слід назвати Київську. На її території працювали 30 таких загонів, тобто по три у кож­ному повіті [90]. У Харківській губернії на кошти з Державної скарбниці функ­ціо­нувало десять епідемічних загонів [91]. Окремі повітові управи, і се­ред них Лубенська Полтавської губернії, завчасно підготували свої епідемічні загони, обладнавши їх усім необхідним [92].

Протихолерні заходи

Ще однією умовою подолання холери було влаштування, так званих, “хо­лер­них” чи “епідемічних” бараків, які компенсували відсутність необхідної кіль­кості місць в інфекційних лікарнях та відділеннях земських медичних зак­ла­дів.

Так, згідно з кошторисом витрат Харківського губернського земства на боротьбу з холерою, надісланим до МНЗтаДО 27 липня 1918 р., з асигнованих державою 268100 крб. – 146500 крб., тобто близько 56 % йшло на побудову “холерних” бараків. З цієї суми – 80 тис. крб. було виділено на влаш­ту­вання, а згодом і утримання у повітах Харківщини 10 бараків на 20 ліжок ко­жен. Як правило, в одному бараці працював один лікар, два фельдшери, дві сестри ми­ло­сердя, п’ять санітарів, здебільшого колишніх ротних фельдшерів. На 44 тис. крб. бу­ли закуплені медикаменти та дезінфікуючі засоби [93].

Слід зауважити, що 8 серпня 1918 р. віце-директор санітарного департа­мен­ту МНЗтаДО В. Удовенко направив до губернських санітарних бюро та са­ні­тарних органів Одеси і Мозира телеграму, в якій пропонувалася необхідна кіль­кість вапна для дезінфекції [94]. Отже, проблеми придбання не­склад­них дезінфікуючих засобів не було. Організацією ремонту дезін­фікую­чих камер ін­фек­ційних бараків займалися санітарні бюро. Так, протягом першої поло­вини серп­ня 1918 р. на прохання Харківського губернського санітарного бю­ро “Ар­тель Русских Инженеров” відремонтувала дезінфікуючі камери у ме­дич­них за­кла­дах Сумського, Ізюмського, Вовчанського повітів. Облад­нан­ня для епідемічних бараків постачалося з декількох джерел. Так, з дозволу МНЗтаДО Харківська губернія отримала таке обладнання зі складів колиш­ньо­го Земсько­го союзу. У кінці серпня 1918 р. епідемічні бараки Подільського губернського земства, а на початку вересня 1918 р. 16 земських бараків Київщини були забезпечені різним медичним обладнанням з розформованих колишніх військо­вих шпиталів [95]. Три “холерні” бараки Волинської губернської земсь­кої уп­ра­ви були укомплектовані обладнанням, закупленим на кошти МНЗтаДО [96].

Заходи по подоланню холери проводилися за тісної співпраці повітових, губернських та урядових санітарних структур. Наприклад, у кінці липня 1918 р. у Суджацькому повіті Харківської губернії виникла холера. Повітове земство, не маючи змоги власними силами організувати її ліквідацію, звернулося за допомогою до губернської земської управи [97]. І вже 27 липня 1918 р. гу­берн­ське земство відрядило до повіту санітарний загін у складі трьох санітар­них лікарів. У той же час виконуючий обов’язки Харківського губернського старости Л. Турчанинов направив телеграми до МВС та МНЗтаДО з проханням ви­ді­лити 30 тис. крб. на потреби ліквідації холери у цьому повіті. 29 лип­ня 1918 р. санітарний департамент МНЗтаДО, а 30 липня департамент місце­во­го самоврядування МВС перевели необхідні кош­ти на рахунок Суджа­цького повітового земства [98]. За їх рахунок гу­бернська земська управа на­пра­вила у повіт необхідну кількість медичного пер­со­налу, дезінфікуючих засо­бів та ін.

Типовим можна вважати і інший випадок. З початку серпня 1918 р. серйозним джерелом холери було визнане село Вороніно Путивльського повіту Чернігівської губернії. З 9 серпня 1918 р. захворіло від 37 до 57 осіб, з яких по­мерло від 18 до 25 мешканців. Повітова влада не мала в своєму розпорядженні де­зінфікуючих засобів, медикаментів, персоналу, вакцини. У зв’язку з цим все необхідне негайно було надіслано туди губернським зем­ством [99]. Харківська губернська земська управа, виконуючи ухвалу міні­стерської наради від 8 липня 1918 р., відкрила у прикордонних місцевостях три лікарсько-спостережні пункти та пункти харчування для хворих на холеру, серед яких були і біженці – в Гостищеві, Білгороді та Валуйках [100]. Загалом, на середину жовтня 1918 р. завдя­ки злагодженим діям усіх залучених в губернії до подолання холери інсти­туцій вдалося домогтися спаду епідемії [101].

Не залишилися осторонь боротьби з холерою і міські самоврядування. Серед вжитих ними заходів слід виділити запровадження контролю за якістю води, проведення нагляду за регулярним вивозом сміття та нечистот з громад­ських місць, поливання базарних майданів та вулиць. Як і в повітах України, у міс­тах бу­ли влаштовані додаткові інфекційні бараки, залучені медичні праців­ни­ки та ін. [102]. Харківська міська управа встановила обов’язкову видачу для бідного населення безкоштовних квитків у лазні [103].

Протиепідемічні заходи на транспорті та кордонах

Проте ліквідація холери, у порівнянні з епідеміями тифу і віспи, була дещо ускладнена певними об’єктивними причинами. Справа в тому, що із середини літа 1918 р. розпочалася евакуація українських військово­полонених та реевакуація біженців. Тому залізниці, порти, шосейні дороги, де вони скупчу­ва­лися, стали одним з осередків розповсюдження холери та інших інфекційних хво­роб.

МНЗтаДО, визнавши у другій половині серпня 1918 р. епідемічну ситуацію на українських залізницях як небезпечну, почало локалізацію цих спалахів холери. З цією метою при санітарному департа­мен­ті було створено кілька комісій. У цей час МНЗтаДО добилося закриття ру­ху по Катеринославській залізниці. Під загрозою припинення перевезень пере­бу­ва­ла Слобідська дорога [104].

У зв’язку з критичною ситуацією управління Слобідської заліз­ни­ці скликало спеціальну нараду з питань боротьби з холерою. В результаті обго­во­рен­ня доповіді представника лікарсько-санітарного управління дороги ухвалили відкрити на кордоні з Росією шість обсерваційних пунк­тів, на яких проходили б огляд та лікування хворі на холеру. На ці потреби з Державної скарбниці було асигновано 119382 крб. [105]. Загалом на про­ве­ден­ня протихолерних заходів на транспортних артеріях України з Дер­жав­ної скарбниці через санітарний департамент МНЗтаДО було виділено 1 млн. 85821 крб. (див. табл. 1). Відповідні суми отримали управління Лівобереж­ної, Подільської, Правобережної, Запорізької залізниць, Санітарна управа Мі­ністерства шляхів, Київська Округа шосейних доріг.

Справою попередження подальшого розповсюдження епідемій займалася і Головна Військово-Санітарна управа Військового міністерства, яка планувала влаштувати на залізничних станціях 27 протихолерних пунктів. Це були невеликі інфекційні лікарні, де занедужалі мандрівники отримували ме­дичну допомогу. Вони діяли переважно у південно-східному та західному регіонах України, де скупчилась значна кількість полонених та біженців [106].

У першій половині листопада 1918 р. Міністерство закордонних справ Української держави виділило для організації та утримання протиепідемічних закладів на рахунок МНЗтаДО 500 тис. крб. [107]. Завдяки цьому були влашто­ва­ні ще шість пунктів: у Полоші, Знам’янці, Новоукраїнці, Вапнярці, Бирзулі та Гришино [108].

У свою чергу біженецький департамент МВС розробив також схему митно-пропускних пунктів для біженців-іноземців. На кінець травня 1918 р. такі пункти були відкриті у Радивиліві, Волочиську, Гусятині, Збаражі, в Рожищі, а згодом і в Маневичах та Лунінці [109]. На них біженці проходили реєстрацію, отримували документи і переправлялися на батьківщину.

Окрему категорію пунктів склали карантинні, де біженці проходили санітарну обробку після тривалого руху до кордону. Як правило, кожен пункт мав одну або декілька лазень, дезінфікуючі камери для одягу, спеціальний медичний персонал надавав медичну допомогу та робив необхідні щеплення. Керував роботою з облаштування пунктів уповноважений біженецького департаменту на Волині В. Пущин [110]. Відповідальність за пошук приміщень, залучення медперсоналу покладали на місцеві органи влади.

Надання медичної допомоги біженцям на шляхах їх руху відповідно до ухвали наради від 26 червня 1918 р. мали забезпечувати санітарні пункти, які облаштовувалися одночасно з пунктами харчування. Наприклад, у Харкові при пункті харчування діяв медичний пункт на 50 ліжок, де транзитні біженці отримували як стаціонарну, так і амбулаторну допомогу [111]. На 1 липня 1918 р. були готові до прийому біженців лікарські пункти на станціях Орша та Коренево. Їх організацією займалося Українське товариство Червоного Хреста, а гроші у сумі 23 232 крб. виділило Міністерство народного здоров’я та державного опікування. На кожному з таких пунктів медичну допомогу біженцям надавали один старший і один молодший лікар, один лікарський помічник, чотири сестри-жалібниці, один завгосп, 15 санітарів та один кухар [112].

Влада Німеччини та Австро-Угорщини не завжди давали згоду на пропуск ешелонів у свої окупаційні зони, а у зв’язку з поширенням інфекційних захворювань вимагали проходження біженцями тривалих карантинних заходів. Липневий страйк залізничників унеможливив чітке виконання схеми перевезень біженців, затвердженої нарадою 26 червня 1918 р. Нестримне бажання біженців якомога скоріше повернутися до своїх домівок виражалося у некерованому їх русі. Усі ці чинники призвели до численних заторів на вузлових станціях, і як наслідок – спалахів інфекційних захворювань.

Біженці перед лицем епідемій

На біженців, які поверталися до своїх домівок, чекали знищені житла, голод, епідемія тифу. Про загальну ситуацію на Волині “Бюлетень інформбюро” МНЗтаДО у другій половині серпня 1918 р. повідомляв: “Біженці живуть … в окопах, та по лісах, бо хати їх спалені. Хвороби десятирують нещасних, допомога од держави конче треба” [113].

У зв’язку з цим 23 серпня 1918 р. біженецький департамент виділив губернському старості Волині Д. Андро для влаштування біженців 400 тис. крб. Проте, на початок вересня 1918 р. кількість біженців, які повернулись на Волинь сягнула близько 50 тис. осіб [114]. Виділених коштів виявилось замало для вирішення комплексу проблем, пов’язаних з відбудовою мирного життя у прифронтових повітах.

Біженців, які прибували з Росії, першочергово розміщували на станції Коренево Харківської губернії. Після проходження там карантину та отримання проїзних документів вони могли рухатись далі. Для тимчасового перебування на станції діяв спеціальний табір для тимчасового проживання біженців, розрахований на 2 тис. осіб. Санітарний департамент МНЗтаДО за власні кошти організував на станції Коренево два невеликі пункти харчування. Цей департамент взяв на себе і надання медико-санітарної допомоги біженцям. Для цього його представники влаштували два шпиталі, потяг-лазню, лабораторію. Сюди ж прибув загін для проведення щеплення від холери [115]. Загалом, проведення протиепідемічних заходів серед біженців ускладнювалося постійним їх рухом, протидією німецької окупаційної влади та іншими негативними чинниками.

Санітарна просвіта

Органи охорони здоров’я та місцевого самоврядування провели низку про­фі­лак­тичних заходів, з метою попередження поширення інфекційних захворювань. Місцева преса друкувала статті профілактичного ха­рак­теру. Такими, наприклад, були дописи земських лікарів П. Граціанова “В очі­куванні холери”, І. Липи “Холера”, ряд анонімних – “Епідемія і санітарія”, “Холера в Харкові” та ін. [116]. Міські управи Харкова, Києва, Одеси. орга­нізу­ва­ли публічне читання лекцій. Відповідну роботу провели також земства. Так, 31 липня 1918 р. Київська губернська земська управа направила до МНЗтаДО прохання, щоб “...з боку Української та німецької влади не було перешкод у спра­ві проведення під керівництвом губернського земства дільничними та сані­тар­ни­ми лікарями “читанок” серед населення” [117]. 1 серпня 1918 р. за підпи­сом на­чаль­ника санітарно-епідемічного відділу санітарного департаменту І. Іль­ниць­кого до управи надійшла відповідь, в якій висловлювалось запевнення у сприянні протиепідемічним заходам земства.

У жовтні 1918 р. група лікарів з Одеси організувала видавництво “Гігіє­на”, метою якого було поширення серед широкого громадського загалу сані­тар­но-гігієнічних знань про інфекційні захворювання та епідемії. Ними, якраз, і бу­ла видана для жителів міста листівка про холеру, підготовлені брошури “Про че­ревний тиф”, “Про сипний тиф”, “Про “іспанську” хворобу”, “Про сифі­ліс” [118].

Плідною в цьому плані була й діяльність відділу санітарної просвіти са­нітарного департаменту МНЗтаДО. Під керівництвом його начальника Ю. Ме­леневського у серпні 1918 р. вийшли дві брошури про холеру та “іспанку”, накла­дом, відповідно, у 10 тис. та 3 тис. примірників. Крім того, був виданий пла­кат про холеру [119].

Незважаючи на те, що повністю ліквідувати епідемію холери за доби Гетьманату не вдалося, заходи, вжиті органами влади, охорони здоров’я та міс­це­вого самоврядування, дозволили локалізувати вогнища цього страшного за­хво­рювання, не допустити його масового поширення в Україні.

Епідемія «іспанки» та боротьба з нею

Другою, за часом появи в Україні, смертельно небезпечною хворобою ста­ла епідемія “іспанки”. За своїми симптомами вона нагадувала грип і вражала дихальні шляхи людини. Перші випадки хвороби було зафіксовано в окремих повітах Херсонської губернії вже в середині липня 1918 р. [120]. З другої поло­вини серпня 1918 р. хвороба охопила Катеринославську, Полтавську, а трохи згодом і Київську, Харківську, Чернігівську та Волинську губернії. Вже протя­гом вересня – початку жовтня 1919 р. вона набула розмірів епідемії [121].

Так, санітарні лікарні Полтавщини, подаючи до губернської земської управи дані про кількість випадків хвороби станом на 1 жовтня 1918 р., констатували той факт, що у частині повітів “іспанкою” було уражено до 50 % населення. Загалом, з моменту появи епідемії і до початку жовтня 1918 р. у Пол­тавській губернії від неї померло 25 150 осіб [122]. Подібний рівень захворювання було зафіксовано і на Київщині. У Харківській губернії за пер­ший тиждень жовтня 1918 р. у Вовчанському повіті захворіли 3 тис. осіб, з них 493 по­мерли, в Охтирському – відповідно 4166 та 149 осіб. У Сумсь­кому повіті тільки за офіційними даними за цей період були вра­жені 10 тис. гро­мадян. Санітарні лікарі вважали реальну цифру значно вищою [123]. Досить ви­сокий рівень смертності був у Куп’янському та Старобільському по­ві­тах Хар­ків­щини, на Волині [124]. На початку листопада 1918 р. “іспан­ка” охопила населення Холмщини та частини Подільської губернії [125].

У зв’язку з появою нової епідемії, 25 вересня 1918 р. під головуванням В. Любинського відбулася спеціальна міністерська нарада, на яку були за­про­ше­ні професори та доктори медицини. Учасники наради, враховуючи, що “...не лише в місті Києві, а й в селах 50 % населення хворе”, ухвалили, по-перше утво­рити урядову комісію, яка б провела наукове дослідження “...нової пошесті, викликаної життєвими обставинами у зв’язку з війною”. По-друге, визнали за необхідне популяризувати відомості по “іспанку” через пресу і спе­ціальну літе­ра­туру. По-третє, організувати розширення мережі стаціонар­но­го лікуван­ня [126].

Учасники наради схвалили кошторис фінансування заходів по боротьбі з цієї епідемією, який згодом був переданий на розгляд Ради Міністрів Українсь­кої держави. Проте, спеціальних асигнувань на боротьбу з “іспанкою” уряд так і не виділив. Всі видатки на ліквідацію епідемії взяли на себе місцеві самоврядування [127].

Земські та міські управи, санітарно-епідемічні ради, спілки лікарів, врахо­вуючи всю повноту відповідальності, яка лягла на них у справі ліквідації “іспанки”, провели низку своїх спеціальних засідань [128]. У результаті були визначені головні шляхи подолання “іспанки”: тимчасове закриття навчальних закладів, організація повсюдного цілодобового чергування лікарів, збільшення об’єму надання стаціонарної допомоги, залучення преси до висвітлення засобів запобігання “іспанки”, проведення профілактичних заходів та ін.

Насамперед, місцеві самоврядування оголосили про тимчасове припи­нен­ня навчального процесу в школах, гімназіях, реальних училищах та інших за­кладах освіти [129]. Цей крок зумовлений тим, що слабкий дитячий ор­га­нізм значно скоріше був вразливішим до “іспанки”, а значне скупчення дітей створювало надзвичайно небезпечні вогнища поши­рен­ня епідемії. В окремих випадках, як це було у Житомирі та інших містах Волині, лікарі першочергово надавали допомогу дітям з бідних сімей [130]. Міські голови ряду міст та містечок України наклали заборону на проведення будь-яких масових заходів.

Миттєве поширення “іспанки” вимагало такої ж дії з боку медиків. З цією метою в різних губерніях України були організовані цілодобові чергування лікарів. Одним з перших таку форму допомоги хворим організувало міське то­ва­риство лікарів Херсона [131]. З кінця вересня 1918 р. за розпорядженням го­лови Волинського губернського товариства лікарів П. Тарана “нічні та денні чергування лікарів” були запроваджені в містах та містечках краю [132].

У Катеринославі управа єврейської міської общини, паралельно з чергу­ванням лікарів, започаткованим міською управою, налагодила лікування най­біднішого населення. Для цього з початку жовтня 1918 р. було утворено п’ять діль­ниць, де лікарі безкоштовно виїздили до хворих на “іспанку” [133].

Губернські та повітові земські управи направляли у найбільш уражені райони “летючі епідемічні загони”. Такий спосіб подолання “іспанки” вико­ристовували на Волині, Катеринославщині, Харківщині та ін. Наприклад, на по­чатку жовтня 1918 р. Полтавська губернська земська управа спорядила епіде­міч­ні загони у складі фельдшера та медичних сестер до сіл Миргородського та Роменського повітів [134]. Санітарний відділ губернської земської управи Кате­ри­но­славщини у жовтні 1918 р., “...відрядив у село Покровське Катерино­славсь­ко­го повіту двох фельдшерів для боротьби з “іспанкою” [135]. На той час на Хер­сонщині губернське земство теж організувало шість аналогічних заго­нів [136].

Надання допомоги хворим на “іспанку”, як і на холеру, проводилося в спеціальних медичних закладах, відділеннях земських та міських лікарень, тимчасово пристосованих епідемічних бараках. В окремих випадках місцеві са­моврядування, відшукуючи на це різні кошти, змогли відкрити нові заклади для лікування “іспанки”. Так, Херсонська губернська земська управа за першу по­ло­вину серпня 1918 р. у п’яти повітах відкрила 57 епідемічних лікарень на 648 лі­жок для хворих „іспанкою” (таблиця 2) [137]. У Полтаві міська управа на початку жовтня 1918 р. влаштувала спеціалізовану лікарню на 50 ліжок [138].

Повіти

Кількість лікарень

Кількість ліжок

Олександрівський

9

115

Ананьїнський

8

80

Єлисаветградський

7

123

Тираспольський

8

80

Херсонський

25

250

Усього

57

648

Таблиця 2. Відкриття інфекційних лікарень у Херсонській губернії (серпень 1918 p.)

На жаль, забезпечення усім необхідним для лікування “іспанки” у зв’язку з недостатнім рівнем державного фінансування було далеким від потреби. З цьо­го приводу завідувач санітарним бюро Харківщини С. Ігумнов у своєму виступі на губернській нараді з питань подолання “іспанки” наголосив: “Справа боротьби ускладнюється відсутністю медикаментів” [139]. Частково їх дефіцит покривали за рахунок запасів з колишніх військових шпиталів, Всеросійського земського союзу, Всеросійського союзу міст. Проте, з початку листопада 1918 р. поставки з них були припинені [140]. Відтак, незважаючи на те, що медичний персонал працював “і вдень, і вночі”, подолати епідемію до зими 1918 р. не вдалося.

За таких умов значно зростала роль профілактики “іспанки”. Головним її напрямком стали публікації лікарів України про симптоми, засоби запобігання та боротьби з цією хворобою. Губернські та повітові видання бу­ли заповнені застережними матеріалами. 2 жовтня 1918 р. спеціальне ін­терв’ю про причини появи “іспанки”, її симптоми та засоби профілактики кореспон­ден­ту газети “Відродження” дав В. Любинський [141]. Інтерв’ю аналогічного спрямування з харківським професором С. Якушевичем було оприлюднене в газеті “Утро” містечка Куп’янськ Харківської губернії від 5 жовтня 1918 р.

Серед популярних публікацій варто виділити статті катеринославського лі­каря А. Бартиминського “Іспанська хвороба [142], уманського Ю. Кра­ма­рен­ка “Про іспанську хворобу” [143], одеського І. Луценка “Гиш­панка” [144], ряд редакторських статей “Испанская болезнь” (“Одесские но­вости”, 1918 г., 29 сентября), “Спанский грипп” (Харків, “Друг народа”, 1918, 19 октября), “Іспанка” (Лохвицьке слово”, 1918, 4 жовтня) та багато інших.

* * *

На жаль, за­гострення внутрішньої ситуації в Українській державі не дозволило органам охорони здоров’я та місцевого самоврядування реалізувати плани подолання епідемій холери, “іспанки”, тифу, віспи та ін. Однак було б безпідставно стверджувати про байдужість його урядових структур до епідеміологічних проблем. Саме за доби Гетьманату їх вирішення набуло загально­дер­жавного значення.

Створення в структурі МНЗтаДО санітарного департаменту, на який по­кла­да­ли завдання боротьби з епідеміями, залучення до цієї роботи місцевих органів охорони здоров’я та самоврядувань, виділення з державного бюджету значних коштів на протиепідемічні заходи, формування мережі відповідних спе­ціа­лізо­ваних закладів, пересувних епідемічних загонів, значна просвітницька робота та інше – все це свідчило про реальну стурбованість тогочасних українських державників непростими пи­таннями епідемічної ситуації в країні.

Водночас, цілий комплекс причин об’єктивного характеру не дав змоги повністю ліквідувати епідемічні захворювання в Українській державі. Перш за все, її територія опинилась в епіцентрі кількох одночасних епідемій (холери, віспи, тифу, “іспанки”), які охопили не лише Україну, а й інші держави Європи та Азії. За умов війни досягти координації зусиль ворогуючих сторін у боротьбі з епідеміями було неможливо. Додатковим фактором поширення захворювань стали біженці, реевакуація яких розпочалася з літа 1918 р. Урядові України не вдалося досягти відповідних домовленостей з командуванням німецьких та австро-угорських окупаційних військ. Фінансові ж можливості, власне, Української дер­жави не дозволили їй в повному обсязі виділити необхідні кошти на реалізацію проти­епі­де­міч­них заходів.

На цю тему: Україна перша в світовому рейтингу захворювання на кір

Ця публікація є адаптованою версією статті: Любов Жванко «Уряд Павла Скоропадського і спроба подолання епідемій серед населення та біженців» (Київська старовина. 2005, № 6). Текст також увійшов до монографії: Жванко Л.М. Соціальні виміри Української Держави (квітень–грудень 1918 р.). (Харків : Прапор, 2007). Публікується з дозволу Авторки.

У публікації використано зображення, надані Авторкою та запозичені з відкритих джерел.

 Любов Жванко опубліковано у виданні  Україна модерна

______________________________

Автор: Любов Жванко - професорка, докторка історичних наук, провідна фахівчиня науково-дослідного відділу Харківської державної зооветеринарної академії. Дослідниця історії біженства, соціальної історії Першої світової війни та Української революції 1917–1921 рр., міграційних процесів у Європі в ХХ–ХХІ ст., історії Полонії на Слобожанщині. Учасниця та ініціаторка міжнародних проектів, серед яких: «Уся Європа в русі: Велика війна та її біженці 1914–1918» (Манчестер, 2014–2017); «1914–1918–Online» (Берлін, 2014), «Польське біженство в Росії в роки Першої світової війни» (Люблін, 2016). Проходила наукові стажування у провідних університетах Польщі (Краків, Люблін, Торунь). Авторка близько 200-т наукових праць, опублікованих в Україні та за кордоном, зокрема книг: «Wybitni Polacy i Charków: słownik biograficzny (1805–1918)» (Харків, 2019), «Видатні поляки і Харків: біографічний словник (1805‒1918)» (Харків, 2018),«Біженці Першої світової війни: український вимір (1914-1918 рр.)» (Харків, 2012); «Біженство Першої світової війни в Україні. Документи і матеріали» (Харків, 2009). Співавторка низки колективних монографій, зокрема: Europe on the Move: The Great War and Its Refugees» (co-ed. Peter Gatrell, Liubov Zhvankо, Manchester University Press, 2017, 2019),  Intellectuals and World War I. A Central European Perspective, edited by Tomasz Pudłocki and Kamil Ruszała (Krakow: Jagiellonian University Press 2018); Uchodźstwo polskie w Rosji w latach I wojny światowej (Wydawnictwo UMCS, Lublin 2016). Живе і працює у Харкові.

________________________________

[1] Верхратський С.А., Заблудовський П.Ю. Історія медицини. – К., 1991.

[2] Заблудовський П.Е. История отечественной медицины. – М., 1960-Ч. 1.

[3] Жванко Л.М. Внутрішня політика Української держави у галузі охорони здоров’я та соціального захисту населення (квітень-грудень 1918 рр.): Дис… канд. іст. наук. – Полтава, 2002. – 305 с.

[4] Хорош И.Д. Первые годы становления Советского здравоохранения на Украине (1918-1920). – К., 1963. –  С.49.

[5] Осінчук Р. Державна організація охорони здоров’я в УНР ( з приводу 50–  ліття Української революції). // Українські лікарі. Бібліогр. довідн.: В 2т. – Львів –Чикаго,  1994. – Т.2 – С. 282-284.

[14] Кармалюк С.П. Діяльність організації Червонного Хреста в Україні в 1867 – 1920 рр.:  Автореф. дис… канд. іст. наук . – Чернівці, 1998. – 16 с.

[15] Бургасов П. Н., Покровский В. И. Холера // Большая медицинская энци­кло­педия.  – М., 1986. – Т. 27. – С. 36 ‑37.

[16] Злыдников Д. М., Александрова Г. И. и др. Грипп // Там–же. 1981. – Т. 7. – С. 443 – 444.

[17] Испанская болезнь // Одесские новости. – 1918. – 29 сентября.

[18] Ладный Н. Д., Лобан К. М. Оспа // Большая медицинская энци­кло­педия. – М., 1981. – Т. 17. – С. 455 – 456.

[19] Осінчук Р. Назв. праця. –   С. 282.

[20] Хорош И. Д.Указ. соч. – С. 18.

[21] Хорош І. Д. Шляхи та основні підсумки розвитку охорони здоров’я в Пол­тав­ській губернії – Полтавський області // Матеріали з розвитку охоро­ни здо­ров’я в Українській РСР: Зб. наук. пр. – К., 1957. – С. 110.

[22] Лєкарєв Л. Г. Розвиток охорони здоров’я в Подільській губернії – Він­ниць­кої області // Там само – С. 225.

[23] Обзор главнейших эпидемических заболеваний в Харьковской губер­нии. –  Х., 1916. – С. 4 – 5.

[24] Верхратський С.А., Заблудовський П.Ю. Назв. праця. – С.342.

[25] Жванко Л.М. Становлення Міністерства народного здоров’я та державного опікування Української держави  Павла Скоропадського. // Придніпровський науковий вісник. – Дніпропетровськ, 1998. - № 93. – С.85.

[26] Проблемы здравоохранения в дореволюционной Росии: Сб. науч. раб. – М., 1978. – С. 76.

[27] Вісник міністерства народного здоров’я і опікування (далі – Вісник МНЗіО). – 1918. – Липень. – Ч. 1. – С. 109.

[28] Грандо А. А. С. Н. Игумнов – выдающийся деятель общественной ме­ди­ци­ны // Врачебное дело. – 1952. – № 11. – Стб. 1040

[29] Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВОУ), ф. 1035,   оп. 1,    спр. 18, арк. 105 – 106.

[30] Там само, ф. 1074, оп. 1, спр. 6, арк. 6.

[31] Вісник МНЗіО.– С. 162.

[32] Там само. – С. 148.

[33] ЦДАВОУ, ф. 2199, оп. 1, спр. 114, арк. 67 зв.

[34] Вєтров І., Виговський М. Національні грошові знаки України 1917 – 1920 рр.// Київська старовина. – 1993. – №3. – С. 90.

[35] ЦДАВОУ, ф. 1064, оп. 1, спр. 210 арк. 1 .

[36] Там само, арк. 3.

[37] Боротьба з пошестями // Нова рада. – 1918. – 10 липня.

[38] ЦДАВОУ, ф. 1035, оп. 1, спр. 82, арк. 14,41; спр. 92, арк. 64;ф. 1064, оп. 1, спр. 168, арк. 1; спр 210, арк.3;  спр. 247, арк. 2.

[39] Там само, ф. 1035, оп. 1, спр. 92, арк. 63.

[40] Хроніка // Придніпровський край. – 1918. – 27 травня.

[41] Слово. – 1918. – 21 июля.

[42] Придніпровський край. – 1918. – 27 травня.

[43] ЦДАВОУ, ф. 1325, оп. 1, спр. 314, арк. 55 зв .

[44] Наша жизнь. – 1918. – 12 июля.

[45] ЦДАВОУ, ф. 1035, оп. 1, спр. 60, арк. 21. 

[46] Державний архів Житомирської області (далі –   ДАЖО), ф. 523, оп. 1, спр. 3, арк. 202.

[47] Волинська газета. – 1918. – 24 жовтня.

[48] Приднепровский голос. – 1918. – 5 октября.

[49] ЦДАВОУ, ф. 1035, оп. 1, спр. 59, арк. 1.

[50] Там само, спр. 56, арк. 10 .

[51] Там само, арк. 11.

[52] Полтавський день. – 1918. – 17 травня.

[53] Наша жизнь . – 1918. – 13 июля.

[54] Полтавський день. – 1918. – 22 червня.

[55] Там само. – 26 липня.

[56] Наша жизнь. – 1918. – 12 июня.

[57] Чернігівська земська газета. – 1918. – 1 червня.

[58] ЦДАВОУ, ф. 1325, оп. 1 спр. 317, арк. 17 зв.

[59] Рідний край. – 1918. – 23, 27 травня.

[60] Рідний край. – 1918. – 3 липня.

[61] ЦДАВОУ, ф. 1035, оп. 1, спр. 82, арк. 20.

[62] Там само, спр.22, арк. 55 зв.

[63] Там само, спр. 92, акр. 67.

[64] Земские известия. – 1918. – 9, 20 сентября.

[65] Вісник Єлизаветградського земства. – 1918. – 12, 16, 19, 26 вересня.

[66] Хорош И. Д. Указ. соч.– С. 49.

[67] Врачебное дело . – 1918. – 19 февраля.

[68] Вісті краєвої преси. – 1918. – 11 липня.

[69] ЦДАВОУ, ф. 1035, оп. 1, спр. 5, арк. 9.

[70] Відродження. – 1918. – 19 липня.

[71] ЦДАВОУ, ф. 1035, оп. 1, спр. 82, арк. 17.

[72] Там само, спр. 6, арк.18.

[73] ДАЖО, ф. 523, оп. 1, спр. 3,арк. 162.

[74]ЦДАВОУ, ф. 1035, оп. 1, спр. 60, арк. 44.

[75] Слово. – 1918. – 6 жовт­ня.

[76] Трудовая Волынь. – 1918. – 7 августа.

[77] Земське діло. – 1918. – 21 липня.

[78] Державний архів Харківської області, ф. 311, оп. 1, спр. 4, арк. 171 – 179.

[79] ЦДАВОУ, ф. 1035, оп. 1, спр. 56, арк. 7 .

[80] Там само, спр. 92, арк. 64 зв.

[81] ДАЖО, ф. 523, оп. 1, спр. 3, арк. 162.

[82] Земське діло. – 1918. – 21 липня.

[83] Волинська газета. – 1918. – 8 вересня.

[84] ЦДАВОУ, ф. 1035, оп. 1, спр. 56, арк. 45.

[85] Там само, арк. 48.

[86] Там само, арк. 50.

[87] ЦДАВОУ, ф. 1035, оп. 1, спр. 59, арк. 19.

[88] ЦДАВОУ, ф. 1035, оп. 1, спр. 6, арк. 127, 134, 136, 137, 139.

[89] Луч. – 1918. – 17  октября.

[90] ЦДАВОУ, ф. 1035, оп. 1, спр. 22, арк. 21.

[91] Там само, спр.59, арк. 19.

[92] Лубенський голос. – 1918. – 24 липня.

[93] ЦДАВОУ, ф. 1035, оп. 1, спр. 59, арк. 19.

[94] Там само, спр. 56, арк. 52.

[95] ЦДАВОУ, ф. 1793, оп. 1, спр. 10, арк. 26;  Волинська газета. – 1918. – 8 вересня.

[96] Волинська газета. –  1918. – 17 вересня.

[97] Земське діло . – 1918. – 27 липня.

[98] ЦДАВОУ, ф. 1035, оп. 1, спр. 59, арк. 34, 35.

[99] Земське діло. – 1918. – 4,9 серпня.

[100] ЦДАВОУ, ф. 1035, оп. 1 спр. 59, арк. 19.

[101] Друг народа. – 1918. – 17 октября.

[102] ЦДАВОУ, ф. 1035, оп. 1, спр. 59, арк. 60, 78.

[103] Русский голос. – 1918. – 14 июля.

[104] ЦДАВОУ, ф. 1035, оп. 1, спр. 82, арк. 10, 14.

[105] Там само, спр.92, арк. 11.

[106] Там само, спр. 58, арк. 11.

[107] Держав­ний віс­ник. – 1918. – 16 листопада.

[108] ЦДАВОУ, ф. 1035, оп. 1, спр. 22, арк. 14 зв.

[109] Волинь. – 1918. –   23 травня.

[110] Вільне слово. – 1918. – 22 червня.

[111] ЦДАВОУ, ф. 1325, оп. 1, спр. 165, арк. 11.

[112]Там само,  ф. 1035, оп. 1, спр. 61, арк. 12-13.

[113] Там само,  спр. 22, арк. 19.

[114] Волинська газета. – 1918 – 4 вересня.

[115] ЦДАВОУ,  ф. 1035, оп. 1, спр. 92, арк. 65 зв.

[116] Русский голос. – 1918. – 14 июня.

[117] Земские известия. – 1918. – 11 июля.

[118] ЦДАВОУ, ф. 1035, оп. 1, спр. 56, арк. 39, 40.

[119] Там само спр. 86, арк. 64: спр.92 арк.67.

[120] Там само спр. 82, арк. 2.

[121] Родной край. – 1918. – 24 сентября.

[122] Чернігівська земська газета. – 1918. – 14 вересня.

[123] Полтавський день. – 1918. – 1 жовтня.

[124] Друг народа . – 1918. – 25 октября.

[125] Волинська газета. – 1918. – 19, 26 вересня, 1 жовтня; Вісник Холмського губернського староства 1918. – 10  жовтня; Жизнь Подолии. – 1918. – 3 ноября.

[126] Відродження. – 1918. – 26 вересня.

[127] Друг народа. – 1918. – 17 октября.

[128] ЦДАВОУ, ф. 1035, оп. 1, спр. 82, арк. 38.

[129] Там само, арк. 40, Волинська газета. – 1918. – 26 вересня; Лохвицьке слово. – 1918. – 1 жовт­ня.

[130] Волинська газета. – 1918. – 19 вересня.

[131] Родной край. – 1918. – 24 сентября.

[132] Волинська газета. – 1918. – 26 вересня, 1 жовтня.

[133] Слово. – 1918. – 4 жовтня.

[134] Лохвицьке слово. – 1918. – 4 жовтня.

[135] Слово. – 1918. – 19 жовтня.

[136] Нова рада. – 1918. – 8 жовтня.

[137] Вільне життя. –  1918. – 9 серпня.

[138] Полтавський день. – 1918. – 8 жовтня.

[139] Друг народа. – 1918. – 17 октября.

[140] Жизнь Подолии. – 1918. – 3 ноября.

[141] Відродженння. – 1918. – 2 вересня

[142] Слово. – 1918. – 24 вересня.

[143] Союз. – 1918. – 10 жовтня.

[144] Наше слово. – 1918. – 6 жовтня.


На цю тему:

 

 

 

 

 

 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Последние новости

14:15
Розкрадач держактивів екснардеп Дубневич заявив про перемогу на виборах глави ОТГ під Львовом
13:13
Вбивця екснардеп Лозінський виграв вибори в Кіровоградській області поруч з місцем вбивства
12:09
Явка на місцеві вибори cклала 36,88%, обирати прийшли 10,5 млн українців
11:15
Суди відмовляють у спростуванні журналістами інформації із судових засідань
10:24
У ЦВК сподіваються, що остаточні результати виборів в Україні стануть відомі за 3-5 днів
09:27
На батьків неповнолітніх «волонтерів Зеленського» складуть адмінпротоколи
08:45
Посли G7 позитивно оцінили організацію місцевих виборів в Україні
19:05
Найбільша явка станом на 13:00 в Одеській області, найменша в Чернівецькій - ЦВК (ПЕРЕЛІК)
19:01
В Україні у понеділок хмарно, де-не-де дощі, вдень +12 - +21 градус (МАПА)
18:07
Ппротести у Мінську: на вулиці вийшли вже понад 100 тисяч осіб, півсотні затриманих - ЗМІ

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  uargumentum@gmail.com