Національні меншини Києва 1920-1930 рр.: демографія, соціальне становище, мова та побут

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

Початок ХХ століття був періодом трансформацій для Києва та його мешканців.  Українці, росіяни та євреї у Києві складали 86% кількості населення. Але були й інші.

Під впливом Першої світової та громадянської війн кількісний та етнічний склад населення міста зазнав значних змін. Зруйноване міське господарство стало причиною зменшення кількості киян. У 1919 р. в Києві налічувалося 544,4 тис. мешканців, у 1920 р. – 366,4 тис. Посилення міграційних процесів зумовило ріст кількості чехів, хорватів, австрійців, китайців, англійців, італійців, французів, угорців та вихідців з Прибалтики [1]. Міський перепис 1923 р. виявив представників 66 національностей загальною кількістю 413,1 тис. осіб [2].

Співвідношення між основними етнічними групами міста також значно змінилося в порівнянні з показниками кінця ХІХ ст. Наведена нижче таблиця дозволяє прослідкувати зміни у кількісному співвідношенні основних етнічних груп міста, спираючись на дані переписів 1887, 1923 і 1926 років.

Таблиця 1.1. Кількісне і відсоткове співвідношення основних етнічних груп міста Києва у динаміці 1887, 1923, 1926 років

 

1887 р.

1923 р.

1926 р.

Українці

55 064 чол. (22,22%)

101 886 чол. (25%)

216 528 чол. (42,16%)

Євреї

29 937 чол. (12,08%)

128 441 чол. (27%)

140 256 чол. (27,31%)

Росіяни

134 278 чол. (54,2%)

145 210 чол. (34%)

125 514 чол.(24,44%)

Поляки

16 579 чол. (6,69 %)

12 162 чол. (3%)

13 706 чол. (2,67%)

 

На цю тему: Жилкомуна. Проекти соціалістичних міст радянської України (1929-1933 рр.)

Отже, за переписом 1887 р., найбільшою етнічною групою в Києві були росіяни – 54,2% населення міста (загалом у місті проживало 247 723 чол.[3]). Проте варто зауважити, що цей перепис міг містити певні неточності. Кількість росіян ймовірно було завищено за рахунок зрусифікованої частини населення. Також неточним є обрахунок кількості євреїв, оскільки вони уникали перепису через нелегальне перебування в місті [4]. Враховуючи це, все ж зауважимо, що наступні переписи фіксують стрімке скорочення кількості росіян (аж на 30% у 1926 р.) та ріст частки українців (на 20% у 1926 р.).

Нацменшини Києва 1920-1930-х рр.: кількість, соціально-економічне становище, мова та побут

За переписом 1923 р. три основні етноси (українці, росіяни та євреї) у Києві складали 86% від загальної кількості населення. На решту національних меншин припадало 14% населення. Перепис 1926 р. фіксує у Києві 513637 мешканців (разом із іноземними підданими). З них: 216528 українців, 140256 євреїв, 125514 росіян, 13706 поляків, 5436 білорусів, 3 554 німців, 990 чехів і словаків, 805 латвійців, 733 татар, 638 вірмен, 612 литовців, 303 ассирійців (айсорів), 289 греків, 269 молдаван, 230 грузинів, 171 естонець. Загалом же до перепису потрапили представники понад 60 національностей та деякі «інші», які окремо не визначені у списку [5]. При цьому українці становили переконливу більшість і на них припадало 42,16%. Другу позицію займали євреї (27,31%), а росіяни (24,44%) опинилися лише на третьому місці в списку. Водночас частка представників інших національностей з 14% (за переписом 1923 р.) зменшилася до 6,09%.

Якщо за переписом 1926 р. у Києві проживало 513637 осіб, то до 1 лютого 1928 р. кількість мешканців зросла до 538099 осіб. За кількістю населення Київ посідав третє місце у Союзі [6]. Відомо, що на 1937 р. в Києві проживало 747,5 тис. чол.[7]. У переписі 1939 р. було зафіксовано збільшення населення Києва до 846724 осіб. В цей час найбільшою за чисельністю групою залишались українці – 53,2% (450 556 осіб), друге місце так само посідали євреї – 26,5% (224236), третє – росіяни – 16,5% (139495). Також продовжилося зменшення частки інших національностей – з 6,09% – у 1926 р. до 3,8% – у 1939 р.[8].

У 1920-х роках Київ інтенсивно розвивався, до його території вливалися все нові передмістя, і у 1930 р. офіційна площа Києва становила 440 квадратних кілометрів. Від річки Ірпінь на заході він тягнувся до станції Дарниця на сході, від села Валків на півночі – до села Пирогово на півдні. За величиною площі місто вийшло на 5 місце у світі і на перше – у Радянському Союзі. Однак забудовано було лише 20%: 43% займали лісові масиви, 10% – луки, 7,3% – вигони, 6,4% – поля [9].

Міграційні процеси

Зміни чисельності та структури населення міста Києва зумовлювалися міграційними процесами. В першу чергу, до початку 1920-х років вони пояснювалися Першою світовою та громадянською війнами, що провокували до переміщення великі маси людей. З іншого боку, для кожної етнічної групи були характерні свої причини та перебіг міграційних процесів.

Міграція єврейського населення міста відбувалася під впливом різноманітних факторів. Після революції 1917 р. єврейська національна громада міста Києва поповнилася великою кількістю єврейської інтелігенції [10], чому сприяла політика Центральної Ради щодо національних меншин. З приходом радянської влади ситуація дещо змінилася. Зокрема, протистояння між сіоністами і владою у першій половині 1920-х років призвело до масового виїзду євреїв з СРСР [11]. Також відтоку єврейської частини населення з Києва сприяла політика радянської влади щодо землевлаштування євреїв, яких переселяли з метою залучення до сільського господарства. З іншого боку, під впливом політики коренізації місто перетворилося на своєрідний культурно-освітній та науковий центр єврейської меншини України. Київ поповнився молоддю із зубожілих містечок і сіл, яка приїздила  до міста на навчання та в пошуках кращих кар’єрних перспектив. У київських інтернатах було зібрано велику кількість дітей, що втратили своїх батьків під час погромів.

Внаслідок радянсько-польської війни після підписання з Польщею Ризького договору чимало польського населення Києва виїздило на історичну батьківщину. А ті, що лишилися, інколи не бажали визнавати польську національність, оскільки боялися переслідувань [12] та виселення у випадку повторної війни. Це ставало на заваді точному підрахунку частки поляків у загальному складі населення [13].

Велика кількість поляків-репатріантів виїздила в Польщу через Київ. Оскільки в той час радянське керівництво вірило в «світову революцію» та не полишало надії на революцію у ворожій Польщі, ешелони, що відбували в Польщу, проходили агітаційно-пропагандистську «обробку». Її проводили спеціальні співробітники, які володіли польською мовою. В основному від’їздили діти із шкіл та інтернатів та робітники ліквідованих заводів [14].

Водночас відбувався зворотний процес. Комуністи-поляки, яких переслідувала польська влада, знаходили притулок у Радянській Україні. Велика частина з них осідала в Києві. Водночас влада ставилася із підозрою до них як до представників ворожої держави. У 1923 р. в Києві було створено карантинний пункт, завдання якого полягало у затриманні новоприбулих упродовж чотирнадцяти днів, щоб перевірити їх на заразні захворювання, з’ясувати їхні політичні переконання та провести політичну «обробку». Після карантину перебіжчиків направляли на роботу в регіони України за нарядом Центральної комісії із справ польських перебіжчиків, що була організована при Державному політичному управлінні і складалася з представників від відділу нацменшин НКВС, наркомату землеробства, наркомату праці та ДПУ. Для забезпечення цього карантину Раднаркомом було виділено відповідні кошти, а ДПУ – 500 пайків [15].

Нацменшини Києва 1920-1930-х рр.: кількість, соціально-економічне становище, мова та побут

Для створення власного позитивного іміджу радянська влада всіляко афішувала випадки, коли переслідувані за політичними мотивами знаходили притулок в СРСР. В газетах неодноразово писалося про їхню долю [16], одного із політичних в’язнів Польщі навіть було обрано почесним членом Міськради [17].

Німці почали активно селитися у Київській губернії з другої половини ХІХ ст. [18], але в 1915 р., у зв’язку із Першою світовою війною, німці, що не мали російського громадянства, були заарештовані і вислані у віддалені російські губернії. Проте наприкінці війни вони почали повертатися до місць свого постійного проживання, і у 1919 р. у Києві мешкало вже 3405 представників німецької національної меншини [19]. Серед німців переважали сильні антирадянські настрої, у зв’язку з чим багато з них прагнуло виїхати до Німеччини, але не всім вдалося це зробити [20].

З 1867 р. на Правобережжі з’являються чехи, які потрапляли сюди з Австро-Угорської імперії. З 1870 р. їм надавалися пільги, зокрема щодо військової повинності [21]. Наприкінці ХІХ ст. в Києві оселилися робітники, які брали участь у будівництві Південно-Західної залізниці. У Києві вони заснували кілька заводів та фабрик із чеською адміністрацією та значною кількістю робітників. Дослідники відзначають, що, незважаючи на незначний капітал, чехи стали відомими підприємцями завдяки своїй працелюбності і хазяйновитості. В радянський час заводи, засновані ними, отримали назви «Більшовик» та «Червоний плугатар» [22]. Саме на заводі «Більшовик» у 1920 – 1930 рр. працювала значна частина представників чеської національної меншини. Осіли в Києві після громадянської війни і колишні чехи-червоноармійці [23]. Загалом 75% чехів були робітниками і кустарями (шевцями) [24].

Ще до революції в Києві існувала малочисельна меншина угорців, що були кондитерами, лікарями, артистами опери, балету, оперети. Після Першої світової війни їх кількість збільшилася за рахунок полонених, які одружилися на українках [25], а також демобілізованих «інтернаціональних воїнів» [26], прихильних до радянської влади [27]. Ряди прорадянськи настроєних угорців поповнювали також емігранти з Угорщини, що втікали до України після ліквідації комуністичного уряду і приходу до влади правого диктатора Міклоша Хорті. Частину з них радянський уряд витягнув з тюрем засобом обміну [28].

Кожного літа в Києві з’являлися цигани, що приїздили сюди з Чернігівщини, Полтавщини та Дніпропетровщини. Як правило, вони розташовувалися на Куренівці, на Глибочиці коло воріт Покровського монастиря та на Щекавиці. Їх налічувалося до 1500 осіб (250 шатер). Осілих циган було небагато: за переписом 1926 р. – 75 чоловік. Інколи ці цигани одружувалися з українками і вже в третьому поколінні не знали своєї мови [29].

Нацменшини Києва 1920-1930-х рр.: кількість, соціально-економічне становище, мова та побут

У Києві знайшли притулок різноманітні національні меншини Сходу: ассирійці, греки, вірмени, турки, перси, татари, грузини, китайці, караїми, дагестанці, курди, корейці тощо [30]. Часто це були біженці – втікачі від воєн та природних катастроф у себе на батьківщині. Зокрема, значна частина новоприбулих вірмен мусили рятуватися втечею з Турецької Вірменії під час масового їх знищення та депортації в 1915 р. [31] У 1926 р. після землетрусу у Ленінакані (Вірменія) чимало біженців прибуло до Києва, де їх чекали житлова криза і безробіття. Місцева влада навіть мусила оголосити в пресі, щоб біженці не приїздили до Києва [32].

Ассирійці були біженцями із Персії і Туреччини. Вони переселилися в Київ під час війни [33]. На початку ХХ ст. до Києва приїхала і невелика кількість турків [34].

У січні 1918 р. Румунія анексувала Бессарабію, що мала входити до Української народної республіки. Переслідувані румунською владою об’єдналися у Києві в багатонаціональне «Товариство вихідців з Бессарабії». На 1925 р. воно нараховувало: молдаван – 74 осіб, румунів – 6, гагаузів – 14, українців – 97, євреїв – 84, росіян – 86 тощо [35]. Також у Києві розміщувався Бессарабський полк, що прибув сюди після невдалого Хотинського повстання проти румунської влади (23 – 31 січня 1919 р.) [36].

Радянська влада після закінчення громадянської війни прагнула не допустити виїзду на історичну батьківщину комуністів-червоноармійців, представників національних меншин, вважаючи їх цінними партійними кадрами. Катастрофічно не вистачало комуністів, на яких радянська влада могла б спертися у мирний час. Зокрема, це стосувалося латиського населення. В Києві та по губернії влаштовувалися мітинги-концерти, на місця компактного проживання латишів виїздили інструктори, проводилася робота в Латиському клубі [37]. Тож на початку 1920-х років в Києві сформувалася нова громада латиської національної меншини. Проте серед латиської інтелігенції переважали емігрантські настрої [38].

За час Першої світової і громадянської війн в Україні збільшилася частка литовського населення. Проте після приходу радянської влади частина литовського населення повернулася на історичну батьківщину [39]. У 1922 р. у Київській губернії було зареєстровано 1453 особи, які бажали виїхати до Литви. З них виїхати не вдалося 241 людині, оскільки на початку 1922 р. Литва припинила прийом біженців [40].

Також у Києві нараховувалася незначна частка представників балканських народів, на початку 1920-х років у місті проживало: 38 сербів, 3 словенці і 26 хорватів [41].

Нацменшини у міській соціальній структурі

Національні меншини відрізнялися між собою соціально-економічним та культурно-освітнім рівнем. Крім того, не було однорідності і всередині нацменшин. Чим чисельнішою була меншина, тим більше прослідковувалися контрасти. Зокрема, неоднорідність соціально-економічного становища характерна для єврейської меншини. Значна частина євреїв займалася кустарним виробництвом, вони працювали робітниками на швейній, шкіряній, хімічній (сірниковій) та цукровій фабриках [42]. Радянська влада активно залучала євреїв до роботи на виробництві та землеробстві, цим самим змінюючи соціально-економічну структуру цієї національної меншини.

Значна кількість євреїв проживала на Петрівці, Деміївці та на Подолі. Так, на Петрівці серед загального числа населення у 1926 р. євреї становили: торговців – 90 %, власників торгових підприємств – 95 %, домовласників – 61%, робітників і службовців – 79 %, кустарів – 83,5 % [43].

З 1924 по 1926 рр. значно збільшився відсоток євреїв серед робітників Києва в таких галузях: металургії (ріст у 12,7%), хімічній (17,1%), шкіряній (21,6%), харчовій (10,2%), швейній (12,5%), друкарській (11,1%), деревообробній (10,3%). У 1926 р. в Києві нараховувалося близько 15 000 кустарів, де 70 – 75% від загальної кількості складали євреї [44]. До 1930 р. тенденція росту частки євреїв серед робітників зберігалася: за три роки їхня загальна чисельність зросла з 10 000 до 17076 осіб [45].

На початку 1920-х років у Києві нараховувалося близько 12000 поляків. З них понад 2000 осіб належали до профспілок, решта – були представниками міщанства. Серед поляків знаходимо відомих художників, музикантів, літераторів, що зробили великий внесок у культурне життя Києва [46]. Робітники-поляки в основному зосереджувалися в шкіряній, скляній і цукровій галузях, також деяка частина поляків працювала на залізниці [47]. Більшість з них відрізнялася високою кваліфікацією [48].

Серед німецького населення переважали міщани [49], безробітні, кустарі та робітники заводу «Більшовик» (11 робітників і 5 службовців) [50].

Національний склад заводу «Більшовик» відображав строкатість населення Києва. Зокрема, у 1925 р. тут працювали: чехи (44 робітники і 7 службовців), росіяни (354 робітники і 54 службовці), українці (395 і 34), поляки (56 і 6), євреї (54 і 12), білоруси (10 робітників) [51].

Східні нацменшини намагалися компактно селитися і навіть організовували свою працю, так би мовити, цеховим способом: тобто представники однієї народності займалися переважно одним видом діяльності.

Здебільшого національні меншини Сходу представляли незаможну частину київського населення. Проте серед різних національностей існували свої особливості у соціально-економічному та культурно-освітньому просторі.

За соціальним складом серед членів Будинку Народів Сходу (культурно-освітнього центру для національних меншин Сходу) було: робітників – 205, службовців – 58, кустарів – 207, членів артілей – 156, чистильників взуття – 392, лахмітників – 213, декласованих елементів – 280 [52]. У цілому неосвіченими були 75% представників національних меншин Сходу [53].

Нацменшини Києва 1920-1930-х рр.: кількість, соціально-економічне становище, мова та побут

Татарська меншина, що складалася переважно із вихідців з Поволжя, займалася купівлею-продажем старих речей. Група татар-робітників (близько 100 чоловік) працювали вантажниками. Заняття некваліфікованою працею пояснювалося низьким рівнем грамотності серед татарського населення, половина з якого не вміли читати і писати [54].

Ассирійці здебільшого займалися чисткою взуття, продажем вакси і шнурків. Серед них панували стійкі національні традиції. Так, під час загальних зібрань, що організовувалися місцевою владою, ассирійці розділялися по «селах», звідки емігрували. Кожне з чотирьох земляцтв хотіло мати свого представника в Міськраді. Очевидно, що частина молоді позитивно сприймала радянську владу. Так, у 1924 р. одна жінка-ассирійка вступила в комсомол, а деякі брали участь у зборах [55]. Документи 1930 р. свідчать, що у ассирійців ще зберігалися традиції купівлі-продажу жінок, ранні шлюби і звичай кровної помсти [56].

Становище китайців, як і багатьох представників національних меншин Сходу, погіршувалося тим, що більшість із них не знали української чи російської мов [57], не мали радянського громадянства, прав на місце проживання і часто зазнавали переслідувань з боку міліції. Вони не мали змоги офіційно проживати в приватних квартирах. Ці фактори спричинили до того, що китайці займалися некваліфікованою роботою [58]. Вони прали одяг [59], були вантажниками. Незначна частина займалася торгівлею.

Порівняно з іншими представниками національних меншин Сходу, грузини мали високий відсоток інтелігенції, деякі мали вищу освіту. На 1928 р. у місті їх налічувалося близько 150 чоловік, з яких третина належала до інтелігенції, двадцять з них мали вищу освіту. Третина грузинів були службовцями [60].

Вірмени в Києві, як і в Україні загалом, поділялися на дві групи: стара група «інтелігенції», що були в основному лікарями, вчителями, державними службовцями і юристами, а також новоприбулі біженці, які, не знаючи мови та не маючи відповідних трудових навичок, займалися некваліфікованою працею, ставали кустарями-одинаками. Лише невелика їх частка була кваліфікованим робітництвом або займалася торгівлею. Кустарі найчастіше випікали хліб, ремонтували взуття [61].

За переписом 1923 р., у Києві мешкало 427 греків. У 1926 р. – значно менше, всього 289 осіб. Вони працювали шевцями, пекарями та ремісниками [62]. Серед грецького населення був великий відсоток безробітних [63].

Мовне питання

Нацменшини Києва 1920-1930-х рр.: кількість, соціально-економічне становище, мова та побут

На початку 1920-х років у Києві внаслідок різноманітних міграційних процесів та за рахунок етнічних громад, що проживали в місті до 1914 р., сформувалося поліетнічне середовище. Цілком зрозуміло, що воно мало обрати мову міжнаціонального спілкування. Ще в дореволюційний час таку функцію виконувала російська мова. В перші роки панування радянська влада намагалася підкреслити, що вона не надає переваги жодній мові. Так, 1922 р. в Харків з Москви надійшли роз’яснення, що «постановка питання про будь-яку «державну» мову є в корені невірною і такою, що протирічить основним принципам Радянської влади». Організаціям і установам національних меншин дозволялося вести листування зі своїми національними організаціями рідною мовою [64].

Наприкінці 1920-х років українська мова поступово впроваджувалася в суспільне та культурне життя міста [65]. В той час склалася певна двомовність у роботі професійних організацій міста [66].

Однак українська мова так і не стала мовою міжнаціонального спілкування у Києві. Половину київського пролетаріату становили українці, проте лише близько 30% з них розмовляли у побуті українською [67]. Навіть ті робітники-українці, які були україномовними, залучалися до культурного життя міста та читали російською мовою [68].

Серед київських робітників було багато євреїв, на окремих підприємствах вони становили до 75 – 80%. Під час коренізації у внутрішнє політичне та культурне життя таких підприємств впроваджувалася єврейська мова [69].

Серед працівників мистецтва, об’єднаних у спілку робітників мистецтва (Робмис) (українців – 13%, росіян – 28,7 %, євреїв – 34 %, інших національностей – 5 %), побутували одночасно і українська, і російська мови. В єврейському театрі місцевий комітет працював, за бажанням колективу, російською мовою, лише інколи протоколи засідань велися єврейською [70] .

Водночас для євреїв як найбільшої національної меншини вводилося обслуговування єврейською мовою в державних установах. Ще в 1923 р. для єврейських кустарів та землеробів надавалася юридична допомога [71]. В 1924 р. на Фролівській вулиці, 3 (в приміщенні Народного суду на Подолі) відкрили камеру Народного Суду із діловодством і судочинством єврейською мовою [72]. В тому ж році при єврейському відділі Ради національних меншин Київського виконавчого комітету було утворено філологічну комісію для створення необхідної юридичної термінології єврейською мовою [73]. З 1 березня 1925 р. при юридичних консультаціях на Петрівці відкрили єврейські секції [74]. В цьому ж році при Комісії захисників губернського суду організували Бюро отримання юридичної допомоги для єврейського населення [75].

В 1925 р. єврейську судову камеру Києва реорганізували в округову [76]. Камера практикувала розгляд справ у робітничих клубах та клубах кустарів за їх запрошенням. У 1926 р. в середньому щомісяця відбувалося близько 16 засідань [77].

Спочатку перша судова камера в Києві працювала з перебоями через відсутність достатньої кількості справ [78]. Очевидно, що євреї, інтегрувавшись в українсько-російськомовне середовище міста, не відчували нагальної потреби в обслуговуванні єврейською мовою. До того ж релігійне єврейське населення звикло звертатися у спірних ситуаціях до раввинів. Проте з часом кількість справ, що розглядалися, зросла за 5 років з близько 13-ти справ щомісяця у десять разів. У пресі писалося: «Ми стоїмо перед фактом повної ліквідації інституту раввинського правосуддя» [79].

Нацменшини Києва 1920-1930-х рр.: кількість, соціально-економічне становище, мова та побут

Наступним етапом стала організація в 1926 р. єврейської камери народного слідства [80]. З 1929 р. запрацювала ще одна єврейська судова камера на Сталінці (сучасна Деміївка) [81].

У 1926 р. йшов процес пристосування чотирьох із десяти дільниць міліції на Петрівці до обслуговування єврейською мовою [82]. Штат укомплектували працівниками, що володіли єврейською: помічник начальника Петрівською районною міліцією, троє дозорчих і 12 міліціонерів [83]. Діловодство намагалися вести єврейською мовою, але справа гальмувалася відсутністю відповідних форм та штампів [84]. Протягом 1927 р. провели 20 дізнань єврейською мовою й виконали 30 виконавчих листів Народного суду. Також у Бульварному районі працювали чотири дозорчі і кілька міліціонерів, які знали єврейську мову [85]. З 1928 р. єврейська мова стала вивчатися у Всеукраїнській школі комуністичного складу міліції в Києві [86].

Поруч із правосуддям у 1926 р. на Петрівці адаптували апарати фінінспектури для обслуговування єврейською мовою. Цією мовою вони зобов’язувалися популяризувати податкові закони; в районному ЗАГСі на Петрівці, крім української і російської мови, в діловодство вводили єврейську [87].

Проте представники єврейської національної меншини, вже достатньо асимільовані, в цілому неохоче переходили на єврейську мову. Навіть керівники на місцях, що мали впроваджувати політику коренізації на практиці, інколи не вживали єврейську мову [88].

У деяких закладах єврейської освіти робота проводилася виключно російською мовою, яка в дійсності була суржиком російської, української і єврейської. Характерно, що батьки дітей вдома намагалися розмовляти з дітьми «ламаною» російською, а не рідною мовою [89].

Загалом бажання національних меншин інтегруватися в суспільство, в якому вони проживають є цілком зрозумілим, адже це давало більше кар’єрних можливостей.

У міському Будинку народів Сходу, що об’єднував у собі східні народи та представників деяких народів Європи, мовою міжнаціонального спілкування залишалася російська: тут функціонував спільний драматичний гурток та випускалася загальна стінна газета російською мовою [90]. Російською мовою в БНС також проводилися лекції та дискусії [91]. Таким чином, російська мова ставала засобом соціалізації та акультурації східних народів Києва.

Із згортанням політики коренізації мовою міжнаціонального спілкування стала російська. У 1930-ті роки почалася хвиля русифікації, а з 1935 – 1936 рр. навіть заборонили будь-яку критику російського народу [92].

Економічне та побутове становище національних меншин

Одним із найгостріших питань, з яким відразу зіткнулася радянська влада, було вирішення економічних та побутових проблем національних меншин.

Ще до революції по всій Російській імперії пройшла хвиля єврейських погромів, під час Першої світової і громадянських воєн єврейські погроми тільки посилилися. Це позбавляло тисячі сімей засобів до існування, багато дітей ставали сиротами. Також, згідно з традиціями, багато євреїв були зайняті в комерції, чим вони «не вписувалися» в нові економічні реалії під час приходу комуністів до влади. В умовах військового комунізму націоналізували не лише великі підприємства, а й дрібні ремісничі. В період непу ремісників і торговців змушували платити великі податки [93]. Це стало причиною високого рівня безробіття серед євреїв. Держава вирішила боротися із безробіттям, збільшуючи серед євреїв частку робітників та залучаючи їх до сільського господарства.

Велика кількість євреїв бачила вихід із ситуації в еміграції за кордон. Значна частка з них мала родичів у Америці. Деякі із тих, хто навіть залишалися в Україні, виживали за рахунок посилок із Америки. Тому Америка (тобто Сполучені Штати) була найпопулярнішою метою еміграції. Також із Київщини виїздили до таких країн, як Канада, Куба, Мексика, Аргентина, Англія, Бразилія, Палестина [94]. Але не всім вдалося виїхати, вже в 1921 р. єврейське населення, що не могло виїхати і перебувало у тяжких умовах на румунському кордоні, повертало назад [95].

На цю тему: Города, архитектура, люди. Уникальная Украина в ретрофотографиях

Дуже сильними в 1920-х роках були настрої євреїв до еміграції в Палестину – мета, що пропагувалася численними сіоністськими організаціями. Зокрема, організовувалися групи так званих «Ахуз», бажаючих виїхати до Палестини. Передбачалося, що представники цього об’єднання будуть займатися в Палестині землеробством. Придбання землі та її обробіток планувалося здійснювати спільно. Групи за кількістю складалися з 40 – 70 членів, які вносили свою частку коштів протягом кількох років у спільну касу [96]. Київська «Ахуза» як кооперативне товариство зареєструвалося у 1919 р. та налічувало 59 членів [97].

Також ще з 1917 р. в Києві знаходилося правління кооперативного товариства «Геулес-Еарец», метою якого була допомога (коштами та житлом) бажаючим переселитися в Палестину [98].

Радянська влада не була зацікавлена в переселенському єврейському русі, орієнтованому на Палестину, оскільки це сприяло відтоку коштів та здебільшого кваліфікованих кадрів, тому у пресі всіляко роз’яснювалося, що «колонізація в Палестині відбувається всупереч інтересам корінного арабського населення» [99], а також публікувалися негативні враження від життя в Палестині тих, хто туди переселився, але повернувся [100].

Для єврейської національної меншини був характерним високий ступінь самоорганізації. Зокрема, існував ряд товариств, які займалися економічними проблемами всередині меншини. Самоорганізації євреїв сприяло те, що їхніми проблемами держава донедавна не дуже переймалася і не дбала про їхню безпеку. Тому єврейська громада сама мусила турбуватися про різні напрями свого життя. Так виникали товариства, які займалися поліпшенням економічного становища своїх членів, боротьбою з безробіттям, підвищенням культурно-освітнього рівня, благодійними проектами та обслуговуванням релігійних потреб [101]. Також на початку 1920-х років в Україні виникали групи єврейської самооборони, в Київській губернії вони офіційно проіснували до 1923 р.[102].

Нацменшини Києва 1920-1930-х рр.: кількість, соціально-економічне становище, мова та побут

Велика допомога надавалася єврейськими закордонними організаціями: «Джойнт», «Дістріб’юшн Комітетс», «Вереліф» та іншими [103]. Радянська влада, з одного боку, негативно ставилася до подібних зв’язків із закордоном, а з іншого, зважаючи на економічну скруту в країні, – приймала кошти, намагаючись це не розголошувати. [104].

З 1924 р. у Києві почалася активна кампанія щодо залучення євреїв до землеробства. Цією справою займалася новостворена комісія в складі представників від Ради національних меншин, Єврейської секції Губернського виконавчого комітету, Губернського земельного відділу [105]. Реєстрація бажаючих переселитися на землю проводилася в реєстраційних пунктах у центрі та в місцях компактного проживання євреїв: на Подолі і Деміївці. Для популяризації кампанії залучалася громадськість – студентство та вчителі, випускалися листівки єврейською мовою [106]. В цих же реєстраційних пунктах проводилися загальні зібрання представників єврейської національної меншини [107]. За 1925 р. з Києва було переселено в Херсонський округ 250 сімей. Загалом планувалося переселити близько 30% незабезпечених євреїв. Переселенці могли розраховувати на кредит у розмірі 750 – 800 карбованців на сім’ю, що покривався на 55% за рахунок держави та на 45% – за рахунок коштів місцевих та закордонних громадських організацій [108].

Для подальшої популяризації ідеї переселення на землю серед євреїв місцевою владою організовувалися екскурсії до новостворених єврейських колоній. Для того, щоб екскурсії не були формальністю, кожний з екскурсантів отримував завдання вивчати конкретну галузь господарства та побуту колоній. Після повернення до Києва вони зобов’язувалися поділитися своїми враженнями з широкими масами [109]. Як правило, це відбувалося під час зібрань робітників у робітничих клубах [110] .

У першу чергу переселяли найдрібніших крамарів, некваліфікованих безробітних робітників. Влада не дозволяла переселяти кваліфікованих робітників та кустарів, що мали постійну роботу. Рекомендувалося, щоб у родинах переселенців налічувалося не менше трьох працездатних осіб. За однакових умов перевага на переселення надавалася родинам та групам, що мали у своєму складі демобілізованих червоноармійців та учасників громадянської війни [111].

Переселенням євреїв на землю займалися і неурядові організації, серед них – Товариство ремісничої праці (ОРТ) і Товариство з земельного облаштування трудящих євреїв (ОЗЄТ). Лише за 1919 – 1922 рр. ОРТ організувало декілька трудових сільськогосподарських колективів, що працювали, як робітничі артілі, в радгоспах, а також у великих містах (Києві, Умані, Бердичеві). В Києві, зокрема, товариство організувало низку навчально-показових господарств, ферм і курсів [112].

Окрім євреїв, на землю переселяли ассирійців і циган. Понад 60% українських ассирійців висловили готовність переселитися на землю [113]. Для них у 1926 р. відвели у Криму землю на 30 000 чоловік [114]. У зв’язку з цим у Києві пройшло загальне зібрання ассирійців, які хотіли переїхати до Криму для занять сільським господарством [115]. У зимовий період бажаючих переселитися зростало через холод, який перешкоджав традиційному заняттю ассирійців – чищенню взуття. У 1928 р. в Києві близько 15 – 17 циганських родин вирішили перейти до осілого життя [116].

Польське питання, у зв’язку із польсько-радянською війною, було не тільки проблемою окремо взятої національної меншини, а й мало міжнародне значення. Радянська влада, не втрачаючи надії на світову революцію, намагалася підтримати місцевих поляків-комуністів, які поширювали у Польщі комуністичні ідеї. Щоб заручитися підтримкою у місцевих поляків, радянська влада намагалася підтримати їх економічно. В умовах громадянської війни, а також у тяжкий післявоєнний час важлива була навіть незначна допомога продуктами. Так, у 1919 р. у Києві відкрили їдальню для групи польських комуністів на 100 осіб [117].

Надзвичайно тяжким було економічне становище представників народів Сходу. Жили вони у вогких підвалах та інших не облаштованих для проживання приміщеннях, тому багато дітей хворіло на туберкульоз (від 60 до 80%) [118]  . Вражав високий рівень дитячої смертності [119]. Близько 30 сімей китайців-вантажників проживало у жахливих умовах у будинку по вулиці Жилянській, що навіть не був обладнаний каналізацією [120].

З метою виявлення побутових умов життя представників народів Сходу місцева влада проводила реєстрації та обстеження [121]. Організовувалися безкоштовні обіди для безробітних. Щомісячно Комборбезом (Комітетом боротьби з безробіттям) їм відпускалося 40 обідів, безкоштовне харчування надавав Український Червоний Хрест. Проте обідів все одно не вистачало. В той час держава не мала коштів, щоб підтримувати безробітних матеріально, тому прагнула їх перекваліфікувати та надати роботу на спеціально створених для цього підприємствах. Для забезпечення роботою безробітних представників національностей Сходу у 1925 р. відкрили дві хлібопекарні [122]. Також організували 3 майстерні чув’ячної і чоботарської справи, сім магазинів з продажу хліба. Ці підприємства існували спершу при Будинку Народів Сходу (БНС) [123], а згодом їх передали у відання Комборбезу. Всього в цьому році забезпечили роботою 44 особи [124]. У 1926 р. відкрилися пральня та іграшкова майстерня, на що Комборбез асигнував 1000 карбованців [125]. Греки працювали в двох буфетах при профклубах [126].

Щоб підтримати ассирійців та взяти під нагляд їхнє традиційне заняття – чистку взуття, у 1931 р. було організовано артіль «Зірка Сходу». Вона об’єднувала у собі чистильників взуття, а також до липня 1934 р. при ній функціонувала майстерня ремонту та пошиття дитячого взуття [127]. Більшість членів артілі становили ассирійці, окрім них тут також працювала незначна частина росіян, українців, євреїв, греків, поляків і вірмен [128]. Артіль постачала своїх членів необхідними товарами, а чистильники мали сплачувати членські внески та плату за стоянки, які за ними були закріплені. Члени артілі отримували зарплатню [129] та мали відпустку [130], а в разі потреби оздоровлення в санаторії [131]. З іншого боку, членам артілі заборонялося займатися додатковим підробітком, як, наприклад, торгівлею цигарками. Робота проходила під наглядом бригадирів, що були відповідальними не тільки за роботу, а й за громадське, культурне та політичне життя підопічних [132].

Основними проблемами артілі була висока заборгованість членів, а звідси заборгованість артілі перед іншими підприємствами, відсутність оборотних коштів [133], а отже — загальна нерентабельність артілі [134]. 19 квітня 1936 р. її було ліквідовано [135].

Поблизу Києва діяли виноробні сільськогосподарські артілі, де працювало 60 осіб (греки, вірмени, грузини) [136]. Для створення кількох додаткових робочих місць для безробітних угорців організували транспортну артіль [137].

Окрім цього, БНС своїх членів посилав через відповідні органи на тимчасову, постійну і громадські роботи. Зокрема, за рік з 1 жовтня 1927 р. по 1 жовтня 1928 р. працевлаштували 60 безробітних. Також організувалося декілька артілей хлібопекарів китайців і турків, які були передані у підпорядкування Союзпромкопу [138]. У 1929 р. китайці працювали у пральні, трьох фарбувальних артілях [139].

Нацменшини Києва 1920-1930-х рр.: кількість, соціально-економічне становище, мова та побут

Поступово «новий побут» проникав у традиційні громади національних меншин Сходу: серед 700 осіб, посланих на роботу у другій половині 1930 р. – першій половині 1931 р., було 130 жінок [140]. Таким чином радянська влада намагалася залучити до «суспільнокорисної» праці і жінок народів Сходу. Так, при ассирійській артілі ремонтників взуття у 1930 р. (за іншими даними, ще в 1925 р. [141]) організували цех вироблення устілок, у якому працювали в основному жінки [142].

Отже, в умовах повоєнної економічної кризи радянська влада намагалася боротися із безробіттям серед національних меншин шляхом створення нових робочих місць за рахунок організації дрібних підприємств та залучення до сільськогосподарської праці. Окрім того, вона провела низку заходів для поліпшення побутових умов найбідніших верств національних меншин.

З метою росту громадської та політичної свідомості національних меншин місцева влада активно залучала їх до участі у роботі місцевих рад. У 1928 р. розпочалося створення єврейських виборчих дільниць на Петрівці й Сталінці. Готувалися доповідачі із знанням єврейської для читання звітів про роботу Міськради для єврейської нацменшини [143].

Із малочисельних національних меншин Києва у виборах до Міськради найактивніше брали участь ассирійці. В 1926 р. вони мали чотирьох представників, тоді як інші східні народи взагалі не були представлені [144]. Не останню роль тут відігравав ассирієць Бітшумуні, який розгорнув активну громадсько-політичну діяльність [145]. Це йшло в руслі загальної ідеї про впровадження певних демократичних принципів самоврядування, що були ще живі у перші роки встановлення радянської влади. Згодом ними почали нехтувати, проте в 1920-х роках радянська влада ще прагнула використовувати їх для легітимізації своїх кроків [146].

Така активна діяльність мала результати. В 1927 р. представники східних національних меншин дали Міськраді 5 делегатів і 30 практикантів. Обрані депутати обстежили умови проживання членів БНС, головним чином ассирійців і китайців [147]. У 1928 р. від східних народів для практичної роботи при Міськраді виділили 20 осіб, яких прикріпили до міськрадівських секцій [148].

Нацменшини Києва 1920-1930-х рр.: кількість, соціально-економічне становище, мова та побут

Враховуючи велику відсталість народів Сходу, перед Міськрадою Окружне нацменбюро поставило завдання виділити спеціальну національну виборчу ділянку при Будинку народів Сходу, щоб залучити якомога більше число виборців [149].

На цю тему: Пролетариат в позднем СССР: заводское пьянство, общаги и немного о евреях

Отже, Київ на початку 1920-х років був багатонаціональним містом. Значний вплив на його етносоціальний склад мали революційні та воєнні події, що призвели до збільшення кількості етнічних меншин та формування нових громад. Основними трьома етносами були українці, євреї та росіяни. Протягом міжвоєнних десятиліть спостерігався ріст частки українців та зменшення частки національних меншин.

Національні меншини Києва відрізнялися між собою соціально-економічним та культурним рівнем. У кращому становищі знаходилися представники європейських народів. Так звані «народи Сходу» інтегрувалися у суспільство з великими труднощами, що пояснювалося незнанням мови, відсутністю освіти та значними етнокультурними відмінностями. Тому одним із завдань радянської влади було покращення економічного становища східних народів та подолання безробіття.

Тяжким було економічне становище єврейської національної меншини, що зазнала численних погромів під час військових дій, а також внаслідок політики радянської влади була позбавлена можливості вести традиційну економічну діяльність. Залучення єврейської меншини до сільського господарства та робітничих занять було причиною зміни у її соціально-економічному складі.

Для євреїв як найбільшої національної меншини було відкрито низку державних установ із обслуговуванням рідною мовою: камери народного суду і слідства, міліцію, фінансову інспектуру, відділення ЗАГСу та юридичну допомогу.

Агресивне втручання радянської влади у сферу економічної діяльності, притаманної певним національним меншинам, а також у побут, усталений сімейний уклад та релігійно-духовні відносини руйнувало підвалини традиційних етнічних громад.

Ця публікація є адаптованою версією статті: Чорна Л. «Київ 1920-1930-х: етносоціальна мозаїка» (Антропологія простору: зб.наук.праць. К.: Дуліби, 2017).

У публікації використано ілюстрації, запозичені з відкритих джерел.

Автор: Лілія Чорна – історикиня, кандидатка історичних наук, письменниця. 2010 р. захистила кандидатську дисертацію на тему: «Культурне життя і освіта національних менших міста Києва у 1920-х – 1230-х рр.». 2009-2020 рр. працювала в музейній сфері: обіймала наукові та керівні посади у Національному музеї літератури України та Музеї грошей Національного банку України. Сфера наукових та професійних інтересів: повсякденне життя інтелігенції міста Києва у 1920-х – 1930-х роках, взаємозв’язок літератури і психології, поведінкова економіка, антропологія. Є авторкою історичного роману «Марта» про Київ 1920-1930-х рр., а також збірки новел «Обійми сукуба».

Опубліковано у виданні  Україна модерна         


[1] Климко А. И., Шевченко А. А. Динамика этнического состава населения Киева / А. И. Климко, А. А. Шевченко // Этнические группы в городах европейской части СССР (формирование, расселение, динамика культуры). – М.: АН ССР, Московский филиал географического общества СССР, 1987. – С. 76 – 77.

[2] Справочная книга «Весь Киев» на 1926 год. – К.: Из-во Киевского окрпарткома КП(б)У, 1926. – С. 64.

[3] XVI. Кіевская губернія (Таблицы) // Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. Т. 16 : Киевская губерния . – [Санкт-Петербург], 1904. – С. 1.

[4] Іванюк О. Етнічний склад міського населення Київської губернії за матеріалами переписних документів Російської імперії 1897 року / О. Іванюк // Краєзнавство. – 2008. – № 1-4 – С. 71 – 76.

[5] Всесоюзний перепис людності 1926 року. Том ХІІ. Українська Соціялістична Радянська Республіка: Правобережжя. Лівобережжя. – М.: ЦСУ Союзу РСР, 1929. – С. 27 – 28.

[6] Там само. – С. 18 – 19.

[7] Кульчицький С., Єфіменко Г. Демографічні наслідки Голодомору 1933 р. в Україні. Всесоюзний перепис 1937 р. в Україні: документи та матеріали / С. Кульчицький, Г. Єфіменко. – К.: Інститут історії України НАН України, 2003. – С. 94.

[8] Всесоюзная перепись населения 1939 года. Основные итоги. – Москва: Наука, 1992. – 256 с.

[9] Київ. Провідник. – К., 1930. – С. 11.

[10] Рибаков М. Від упорядника / М. Рибаков // Правда історії. Діяльність єврейської культурно-просвітницької організації «Культурна ліга» у Києві. (1918 – 1925 рр.): збірник документів та матеріалів. – К.: Кий, 2001. – 208 с.

[11] Козерод О. В. Евреи Украины в период новой экономической политики: 1921 – 1929 рр. / О. В. Козерод – К.: СПД Савчина, 2002. – С. 86.

[12] Єременко Т. І. Польська національна меншина в Україні в 20 – 30-ті рр. ХХ століття / Т. І. Єременко // Історичні зошити. – К., 1994. – С. 9.

[13] ЦДАВО України, ф. 5, оп. 1, спр. 2238, арк. 37.

[14] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 1548, арк. 111, 112.

[15] ЦДАВО України, ф.5, оп. 1, спр. 2241, арк. 36.

[16] Політемігранти з Польщі // Пролетарська правда. – 1926. – №106. – С. 4.

[17] Польський політв’язень – почесний член Міськради // Пролетарська правда. – 1929. – № 45 – С. 3.

[18] Щербак Н. Німецькі та чеські поселенці у Правобережній Україні в ХІХ – на початку ХХ ст. / Н. Щербак // Проблеми міграції. – 1997. – № 2. – С. 8.

[19] Винниченко І., Винниченко Р. Німці на історичному ландшафті Києва / І. Винниченко, Р. Винниченко // Дзеркало тижня. – 2007. – №38 – С. 5.

[20] Панчук М., Польовий Л. Під пресом тоталітарного режиму. Німці України в радянський період / М. Панчук, Л. Польовий // Політика і час. – 1992. – № 9 – 10. – С. 61.

[21] Щербак Н. Там само. – С.8 – 9.

[22] Житник В.К. «Наш Київ... – привітайте сто разів» (чехи України) / В. К. Житник //Відродження. – 1994. – № 10 – 11. – С.62 – 63.

[23] ДАКО України, ф. Р-111, оп. 1, спр. 681, арк. 12.

[24] ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 17, арк. 290.

[25] Бахтинський Ф. Національні меншості в м. Києві (нарис) / Федір Бахтинський // Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, ф. Х,  № 1056, арк. 1.

[26] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 775, арк. 9.

[27] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 98, арк. 21.

[28] Десятиліття радянської влади в Угорщині // Пролетарська правда. – 1929. – № 66 – С. 5.

[29] Бахтинський Ф. Там само, арк. 2а.

[30] Бахтинський Ф. Там само, арк.6 – 7.

[31] Пивоварська К. Б. Вірменські колонії в Україні у 20-ті роки ХХ ст. / К. Б. Пивоварська // Історична пам’ять. – 2000. – № 1 – 2. – С. 170 – 171.

[32] ДАКО України, ф. 112, оп. 1, спр. 1160, арк. 194.

[33] Бабилов. Изучение быта ассирийцев / Бабилов // Вечерний Киев. – 1927. – № 147. – С. 3.

[34] ДАК України, ф. Р-315, оп. 1, спр. 2, арк. 25 – 33.

[35] Общее собрание бессарабцев // Пролетарская правда. – 1925. – № 75. – С. 5.

[36] Мінін А. Басарський полк / А. Мінін // Пролетарська правда. – 1925. – № 145. – С. 3.

[37] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 773, арк. 35.

[38] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 773, арк. 86.

[39] ЦДАВО України, ф. 5, оп. 1, спр. 1822, арк. 14.

[40] ЦДАВО України, ф 5, оп. 1, спр. 1823, арк. 11.

[41] ЦДАВО України, ф. 5, оп. 1, спр. 1819, арк. 11.

[42] Работа среди нац.-меньшинства // Пролетарская правда. – 1923. – № 262. – С. 3.

[43] Єврейська фінінспектура на Петрівці // Пролетарська правда. – 1926. – № 299 – С. 5.; ДАКО України, ф. 112, оп. 1, спр. 1160, арк. 213.

[44] Гулько С. К открытию беспартийной еврейской рабочей конференции / С. К. Гулько // Киевский пролетарий. – 1927. – №30. – С. 3.

[45] Національно-культурне будівництво на Київщині. Тези доповіді т. С. Щупака на київській окрпартконференції // Пролетарська правда. – 1930. – № 110. – С. 3.

[46] Малаков Д. Поляки в Києві у ХХ столітті  / Дмитро Малаков // Пам’ять століть. – 2005. – № 6. – С. 98 – 101.

[47] Работа среди нац.-меньшинства // Пролетарская правда. – 1923. – №262. – С. 3.

[48] Культробота серед робітників-поляків // Пролетарська правда. – 1929. – № 64. – С. 3.

[49] Ишин. Организация трудящихся немцев / Ишин // Пролетарская правда. – 1924. – №259. – С. 6.

[50] ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 17, арк. 195.

[51] ДАКО України, ф. 111, оп. 1, спр. 572, арк. 82.

[52] ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 279, арк. 2.

[53] Бабілов Ю. Член будинку Народів Сходу про його роботу / Ю. Бабілов // Пролетарська правда. – 1925. – № 165. – С. 5.

[54] ЦДАГО України, ф. 413, оп. 1, спр. 372, арк. 10.

[55] Ишин. Пэтлаха Лахмэ (На собрании ассирийцев) / Ишин // Пролетарская правда. – 1924. – № 266. – С. 3.

[56] ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 372, арк. 106.

[57] ЦДАГО України, ф. 413, оп. 1, спр. 372, арк. 10.

[58] ЦДАГО України, ф. 5, оп. 1, спр. 2237, арк. 23.

[59] ДАК України, ф. Р–1, оп. 1, спр. 6140, арк. 79.

[60] ЦДАГО України, ф. 413, оп. 1, спр. 372, арк. 11.

[61] Пивоварська К. Б. Вірменські колонії в Україні у 20-ті роки ХХ ст./ К. Б. Пивоварська // Історична пам’ять. – 2000. – №1 – 2. – С. 170 – 173.

[62] ЦДАВО України, ф. 413, оп 1, спр. 78, арк. 10.

[63] Мазарати С. Греки Киева (история и современность) / Светлана Мазарати // Записки історико-філологічного товариства Андрія Білецького. – К., 1997. – Вип.1. – С. 78 – 79.

[64] ЦДАВО України, ф. 5, оп. 1, спр. 1816, арк. 91.

[65] Профактив украинцев не велик. Мало культработников – украинцев // Киевский пролетарий. – 1928. – № 91. – С. 3.

[66]  Не знают родного языка. Массовая работа производится на русском и украинском языках // Киевский пролетарий. – 1928. – № 93. – С.3.

[67] Национальный состав киевских профсоюзов // Киевский пролетарий. – 1926. – №140. – С. 3.

[68] Слабо знакомы с украинским языком и украинской культурой. А украинцев в союзе почти 50% // Киевский пролетарий. – 1928. – № 91 – С. 3.

[69] Любарский Ш. Цех’ячейка добилась больших успехов. Раскройно-посадочная ф-ка / Ш. Любарский // Киевский пролетарий. – 1928. – № 90 – С.4.

[70] На русском и украинском языках. В союзе Рабис // Киевский пролетарий. – 1928. – № 93. – С. 3.

[71] Подотдел нацменьшинств // Пролетарская правда. – 1923. – № 254. – С. 4.

[72] Камера нарсуда на еврейском языке // Пролетарская правда. – 1924. – № 270. – С. 4.

[73] Работе евсекции Губкома // Пролетарская правда. – 1924. – № 274. – С. 6.

[74] К открытию еврейской юридической консультации // Пролетарская правда. – 1925. – № 45(1056), 25 февраля. – С. 5.

[75] ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 17, арк. 188.

[76] ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 60, арк. 94.

[77] ДАКО, ф. 112, оп. 1, спр. 1160, арк. 107.

[78] ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 17, арк. 169.

[79] Пять лет работы еврейской судебной камеры // Вечерний Киев. – 1929. – № 290. – С. 3.

[80] Національна політика // Пролетарська правда. – 1925. – №258. – С. 5.

[81] Суд єврейською мовою // Пролетарська правда. – 1929. – № 8. – С. 3; ДАКО, ф. 112, оп. 1, спр. 7597, арк. 8.

[82] ДАКО, ф. 112, оп. 1, спр. 1160, арк. 7.

[83] Єврейська міліція на Петрівці // Пролетарська правда. – 1926. – № 285. – С. 5.

[84] ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 279, арк. 27.

[85] ДАКО ф. 112, оп. 1, спр. 3739, арк. 28.

[86] ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 279, арк. 47.

[87] ДАКО, ф. 112, оп. 1, спр. 1160, арк. 213.

[88] Шингарьов. Культобслужування євробітників через профспілки / Шингарьов // Пролетарська правда. – 1928. – № 286. – С. 4.

[89] ДАКО, ф. 114, оп. 1, спр. 252, арк. 93.

[90] Шапіро. Про Будинок Народів Сходу / Шапіро // Пролетарська правда. – 1925. – № 234. – С. 5.

[91] ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 279, арк. 2.

[92] Єфіменко Г. Г. Зміни в національній політиці ЦК ВКП(б) в Україні (1932 – 1938) / Г. Г. Єфіменко // Український історичний журнал. – 2000. – № 4. – С. 41.

[93] Козерод О. В. Евреи Украины в период новой экономической политики: 1921 – 1929 рр. / О. В. Козерод – Киев: СПД Савчина, 2002. – С. 14 – 15.

[94] ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 17, арк. 160 – 161.

[95] ЦДАВО України, ф. 5, оп. 1, спр. 663, арк. 5.

[96] ЦДАГО України, ф. 41, оп. 1, спр. 263, арк. 1.

[97] ЦДАГО України, ф. 41, оп. 1, спр. 263, арк. 21 – 22.

[98] ЦДАГО України, ф. 41, оп. 1, спр. 263, арк. 98.

[99] Экономическое оздоровление еврейских масс // Пролетарская правда. – 1925. – № 39. – С. 5.

[100] Что рассказывают палестинские иммигранты // Вечерний Киев. – 1927. – № 220. – С. 3.

[101] Активно працювало під наглядом влади Київське товариство ремісничої праці (ОРТ) як складова частина всесвітньої мережі Товариства із поширення ремісничої і землеробської праці серед євреїв (засноване в 1880 р.). У досліджуваний період воно займалося професійним облаштуванням декласованих мас та бідноти.

Активно діяли різноманітні благодійні товариства. Ще в 1922 р. на Троєщинському базарі існувала громадська їдальня. В Києві знаходився Головний Комітет ОЗЄ, Товариства охорони здоров’я євреїв, утвореного в Петербурзі в серпні 1912 р. В червні 1920 р. в Москві було утворено Єврейський Громадський Комітет допомоги постраждалим від погромів («Євобщестком»), до складу якого ввійшло і ОЗЄ як організація, що здійснювала медичну допомогу. Статут Всеукраїнського єврейського Громадського Комітету допомоги постраждалим від війни, погромів і стихійних лих було зареєстровано в 1923 р. Його центр знаходився в Харкові, проте у Києві функціонувало районне відділення цієї організації. Окрім ОЗЄ, «Євобщестком» поглинув ЄКОПО, громадську організацію Єврейський комітет допомоги жертвам війни та погромів, яка діяла з початку Першої світової війни. Остання мала свого часу київське відділення КОПЄ.

Ставлення радянської влади до цих товариств було суперечливе. «Євобщестком» на 1924 р. фактично ліквідували, а ОРТ перебував на межі існування через нестачу коштів.

Суто благодійних організацій на середину 1920-х років у Києві працювало дві: Товариство допомоги бідним хворим та товариство «Допомога». На 1 жовтня 1926 р. Товариство допомоги бідним хворим нараховувало 3665 членів, з них торговців – 1099, кустарів – 1832, решта – вільних занять. Товариство «Допомога» на 1 жовтня 1926 р. об’єднувало 680 осіб (існувало близько трьох місяців), з них торговців 250, кустарів – 157, вільних занять – 63 та 158 службовців. На Куренівці діяло російське товариство «Допомога», що складалося з 59-ти членів, але фактично воно було єврейським, оскільки допомагало переважно єврейській декласованій бідноті. Воно володіло чотирма медичними установами: амбулаторією, хірургічною лікарнею та двома аптеками, де 30% медикаментів видавали безкоштовно. Членами правлінь благодійних товариств були єврейські громадські діячі, професори, юристи, лікарі.

[102] ЦДАВО України, ф. 5, оп. 1, спр. 2241, арк. 93.

[103] ЦДАВО України, ф. 5, оп. 1, спр. 1816, арк. 97.

[104] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 2019, арк. 131.

[105] Среди нацменьшинств // Пролетарская правда. – 1924. – № 262. – С. 7.

[106] ДАКО, ф. 112, оп. 1, спр. 952, арк. 18.

[107] ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 78, арк. 72.

[108] Собрание евреев-переселенцев // Киевский пролетарий. – 1926. – № 9. – С. 5.

[109] Екскурсія до єврейських колоній // Пролетарська правда. – 1928. – № 155. – С. 4.

[110] Екскурсії до єврейських колоній // Пролетарська правда. – 1928. – № 188. – С. 5.

[111] Кого можна переселити до єврейських колоній //Пролетарська правда. – 1929. – №43. – С. 6.

[112] ЦДАВО України, ф. 5, оп. 1, спр. 1824, арк. 125.

[113] Тяга к земледелию // Вечерний Киев. – 1927. – № 124. – С. 3.

[114] Серед ассирійців // Пролетарська правда. – 1926. – № 192. – С. 5.

[115] Дом народов Востока // Вечерний Киев. – 1927. – № 248. – С. 3.

[116] ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 279, арк. 48.

[117] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 98, арк. 34.

[118] Ишин. Пэтлаха Лахмэ (На собрании ассирийцев) / Ишин // Пролетарская правда. – 1924. – № 266. – С. 3.

[119] ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 17, арк. 286.

[120] Ємець В. Смердючий будинок / В. Ємець // Пролетарська правда. – 1925. – № 202 – С. 3.

[121] Регистрация ассирийцев // Вечерний Киев. – 1927. – №124. – С. 3.

[122] ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 17, арк. 189, 297.

[123] ДАКО, ф. 112, оп. 1, спр. 2408, арк. 5.

[124] Бабілов Ю. Член будинку Народів Сходу про його роботу / Ю. Бабілов // Пролетарська правда. – 1925. – №165. – С. 5.

[125] Помощь безработным дома Народов Востока // Киевский пролетарий. – 1926. – № 40. – С. 3.

[126] ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 372, арк. 16.

[127] ДАК, ф. Р-522, оп. 9, спр. 14, арк. 41.

[128] ДАК, ф. Р-522, оп. 1, спр. 7, арк. 21 – 32.

[129] ДАК, ф. Р-522, оп. 1, спр. 4, арк. 2, 5.

[130] ДАК, ф. Р-522, оп. 1, спр. 7, арк. 4 зв.

[131] ДАК, ф. Р-522, оп. 1, спр. 12, арк. 1 зв.

[132] ДАК, ф. Р-522, оп. 1, спр. 7, арк. 3 – 4, 7зв.

[133] ДАК, ф. Р-522, оп. 1, спр. 4, арк. 6.

[134] ДАК, ф. Р-522, оп. 1, спр. 12, арк. 1зв.

[135] ДАК, ф. Р-522, оп. 9, спр. 16, 77 арк.

[136] ДАК, ф. Р-1, оп. 1, спр. 3824, арк. 13.

[137] ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 183, арк. 34.

[138] ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 279, арк. 2 зв.

[139] ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 372, арк. 11, 189.

[140] ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 556, арк. 145.

[141] ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 17, арк. 297.

[142] ДАК, ф. Р-1, оп. 1, спр. 3824, арк. 13.

[143] Єврейські виборчі участки // Пролетарська правда. – 1928. – № 288. – С. 3.

[144] У народов Востока // Киевский пролетарий. – 1926. – № 25. С. 4.

[145] Отчитываются // Киевский пролетарий. – 1926. – № 25. – С. 4.

[146] Дом народов Востока // Вечерний Киев. – 1927. – № 211. – С. 4.

[147] ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 279, арк. 2 зв.

[148] Представники народів Сходу в Міськраді // Пролетарська правда. – 1928. – № 154. – С. 5.

[149] Виборчий участок народів Сходу // Пролетарська правда. – 1928. – № 288. – С. 3.


На цю тему:

 

 

 

 

 

 

 

 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  [email protected]