Версия для печати

Ізабеллу Пєх схопили в окупованій Горлівці й інкримінували “зраду батьківщині”. Валерія Матюшенка з Кальміуського затримали біля будинку і звинуватили в шпигуванні на Україну. За “шпигунство і тероризм” затримали Євгена Ставцева. “політичних” не просто не хочуть звільняти – саму їх наявність у тюрмах не підтверджують ...

Щонайменше 214 українців все ще перебувають у застінках терористичних угруповань “ДНР/ЛНР”. Це тільки за офіційними даними. Серед них чоловіки, жінки, військові, цивільні. Старші люди й зовсім молоді. Цивільних – найбільше, зазначає Новинарня.

Інформацію про тих, кого утримують в ув’язненні в ОРДЛО, доводиться визбирувати по крихтах. Не всі рідні полонених хочуть говорити. Не про все можна розповідати. Кожне слово слід зважувати, щоб не зашкодити.

Адже “політичних” не просто не хочуть звільняти – саму їх наявність у тюрмах не підтверджують. Натомість на останні обміни почали брати відвертих кримінальників: кажуть, у “ДНР/ЛНР” для таких є свій “тариф”.

Про все це потрібно знати. Українських бранців ОРДЛО потрібно підтримувати й витягувати.

Ізабеллу Пєх схопили в окупованій Горлівці й інкримінували “зраду батьківщині”. Валерія Матюшенка з Кальміуського затримали біля будинку і звинуватили в шпигуванні на Україну. За “шпигунство і тероризм” затримали Євгена Ставцева.

У тому, що ці історії трьох цивільних бранців ви зараз прочитаєте, є велика заслуга моєї колеги Ольги Омельянчук, яка відшукує родичів бранців та ділиться контактами.

На цю тему: Ужас и смерть в "Изоляции”. Как пытают людей в подвалах Донецка

“Маму посадили на 13 років за український паспорт”.

Історія заручниці Олени Пєх у викладі дочки Ізабелли

Олена Пєх

Більшість полонених – чоловіки. Але жінки за ґратами в терористичних угрупованнях теж є. У “ДНР” їх приблизно десять. Усі – за політичними статтями, всі є в українських списках.

Олену Пєх схопили в Горлівці на Донеччині 9 серпня 2018-го. Прийшло озброєні люди, не представились, перевернули всю квартиру, дивилися всі документи, сказали, що в жінки великі проблеми. Вивели з будинку, п’ять годин протримали в кайданках на сонці, надягли мішок на голову, повели під конвоєм через увесь двір.

“Вони дуже люблять такі показові речі – вести з пакетом на голові, у супроводі автоматників. Особливо з політичними. Я шукала маму, але вона значилася як “зникла безвісти”. Хоча, як з’ясувалося, її три місяці тримали на гауптвахті однієї з військових частин”, – розповідає донька Ізабелла Пєх.

Олена – типова інтелігентка. У Горлівці вона викладала німецьку, російську мову та літературу в школі, працювала в технікумі, згодом – у художньому музеї. Проводила екскурсії, писала наукові статті, брала участь у конференціях по всій Україні. Донька Ізабелла, філолог за освітою, на відкриттях виставок грала на саксофоні й фортепіано.

Дочка й мати Пєх, Ізабелла й Олена

А потім Росія розв’язала війну в Україні.

“Я від початку не була згодна з тим, що відбувається. Нам не потрібен придністровський сценарій. Але якісь люди раптом почали кричати: “Росія! Росія!”, потім танки приїхали. Після першого “аеропорту” біля мого будинку лежали люди у військовій формі з автоматами, кудись стріляли. Я настільки злякалася, що забилася біля дверей. А коли обстріл закінчився, зібрала речі, купила перший квиток до Києва і поїхала. То був липень 2014-го”, – пригадує Ізабелла.

Мама виїхала за місяць.

Пєхи обирали між Києвом, який видавався надто метушливим, романтичним Львовом та розслабленою Одесою. Олена в Одесі на фрілансі займалася перекладами.

Але в окупованому Дебальцевому залишилась її мама. Після Дебальцівського котла в неї стався інсульт. І хоча Олена – не єдина донька, саме вона взялася спершу за лікування, а потім – за реабілітацію. Повернулася на окуповану Донеччину.

У Дебальцевому немає нормальної медичної бази, тож Олена завезла маму в Горлівку. Обміняла квартиру, щоб бути ближче до лікарні, і жила там весь час, поки тривали процедури: платила за лікування, приносила обіди, доглядала. Потім відвозила маму до Дебальцевого і поверталася в Одесу.

Щоразу Ізабелла переймалася через ці поїздки “на той бік”. Адже біля будинку “виросла” військова частина, туди пропускали за дозволами.

Про те, що Олена періодично повертається з України, знали і бойовики, і сусіди. Одна поїздка стала фатальною.

Олена Пєх

“Родичі від мами відмовились. Я навіть не знаю, чи жива зараз бабуся. Вони нещодавно телефонували мені й обурювалися, що я розповідаю про маму скрізь. Хоча це ж правда”, – каже Ізабелла.

На цю тему: Закрытые тюрьмы «ДНР»: кто ответит за застенок в Донецке

У наступні три місяці після арешту мамине життя перетворилося на справжнє пекло – з жінки вибивали показання. Вивезли в поле і сказали, що вб’ють і ніхто не дізнається, де вона та що з нею.

Олену настільки били і мучили, що довели до спроби самогубства.

“Мама попросила в них миску з водою. Не знаю, що вона їм там говорила, але знайшла, чим різати… Вона навіть не різала, а рвала собі руки, щоб швидше стекти кров’ю. До чого потрібно було довести людину, щоб вона так робила? Конвоїр навіть викликав “швидку”, цей виклик зафіксований у маминій справі. Карета приїхала, але її на територію військової частини не пустили. Мамі ганчірками щільно обмотали руки, і так вона сиділа. Вона могла померти. Скільки випадків, коли закатовували до смерті!” – переказує дочка.

Ізабелла на прикладі матері розповідає, як бранців шантажують близькими: “Ще тоді, коли вона була “зниклою безвісти”, писали мені повідомлення від імені матері: “Белло, Білочко рідна, благаю, пробач мені, допоможи, тут усе погано”. За побудовою речення я зрозуміла, що мама так не написала б, у складних ситуаціях вона мобілізується, прислала б короткий, максимально змістовний текст. Вони ж намагаються зробити так, щоб хтось із родичів приїхав, схопити його – так ув’язнений швидше зізнається в тому, що потрібно. А вони отримають нагороду, звання, плюс одну людину в обмінний фонд”.

В’язням усіляко намагаються зламати психіку. Сміються, коли їм страшно. Можуть попросити вкрутити лампочку, ставлять стілець, а коли людина стає на нього – вибивають з-під ніг і регочуть,коли полонений падає.

Олена Пєх

На Олену кричали: “Жидівка!” Погрожували, що мають довгі руки і дістануть навіть до Одеси.

Олену Пєх обіцяли розстріляти двічі. Причому не саму, а з військовим Віталієм Чмілем – бійцем 36-ї бригади морської піхоти ЗСУ. Вони сиділи в одиночних камерах поруч, перемовлялися через крихітну дірку в стіні, щоб підтримати одне одного.

“Зараз обнулимо вас біля стінки за порушення дисципліни”, – лякали Пєх і Чміля.

Після спроби самогубства Олену деякий час не чіпали. Та одного дня до неї в камеру зайшов той, хто керував тортурами – росіянин. Після цього Пєх “зізналася”.

Жінці пред’являли кілька статей “КК ДНР”, який фактично є Карним кодексом УРСР зразка 1960 року. Однак жодну не змогли довести: ані “підготовку злочину на території республіки”, ані “шпигунство”. Хоча “слідчі дії” тривали приблизно вісім місяців.

“Потім статтю перекваліфікували на “зраду батьківщині”. Фактично мою маму засудили на 13 років за український паспорт! По відеоконференції – в такому режимі проходив суд. Зате, що має українські документи, живе на території України і просто любить свою країну. Коли в неї запитали: “Громадянкою якої держави ви є?” – вона відповіла: “Громадянкою України”. Моя мама ніколи не скоїла нічого кримінального!” – Ізабелла розповідає про це дуже емоційно і голосно.

Дівчина робить висновки: виходить, що любити Україну в “ДНР” – більший злочин, ніж когось убити. Що краще отримати “ДНРівський” чи російський паспорт, щоб не сісти в тюрму.

Ізабелла почала боротися за звільнення матері наприкінці жовтня 2018-го, коли Олену перевели в СІЗО і вона вже не була “зниклою безвісти”.

“Коли вона не потрапила в передноворічний обмін [2019 року], я мовчала. Але коли й цього разу маму не повернули, я хотіла кричати про цю несправедливість. І почала говорити з журналістами. Насправді дуже багато рідних хочуть говорити, але бояться зашкодити близьким, які в полоні”, – зізнається Белла.

Вона страшенно переживає за маму, яку після березневого суду мають перевести в єдину жіночу колонію на окупованій частині Донеччини – у Сніжне. Там ув’язнених змушують працювати. Олена ж дуже хвора, після катувань у неї мало не відмовили ноги, у свої 49 ходить із паличкою.

“Мамі зробили рентген ніг, на цьому все закінчилось – ані уколів, ані будь-яких знеболювальних, узагалі нічого. Лікар подивився знімок і сказав, що там “ну не все наче погано”, – зітхає Ізабелла. – Але мама – міцний горішок, вона все витримає. Дуже хвилюється за мене, щоб я тут трималась”.

Іноді Олені вдається передавати записки з-за ґрат. Так в Ізабелли опиняються мамині вірші, написані в полоні до дочки:

Я бы стала утром твоим, чтобы птицами после дождя

Каждый вечер делить на двоих, Обсуждая события дня.

Мне бы пёрышком самым лёгким опуститься тебе в ладошки,

Ощутить их тепло и нежность, и с тобой быть не понарошку…

Ізабеллі вдалося передати мамі книжку про мистецтво і крихітними літерами написати на сторінках: “Ти найкраща у світі! Будь сильною!”

Дівчині кілька разів снилося, що вона визволяє маму, відкриває клітку, обіймає її.

“Ми з мамою дуже близькі, і я за нею страшенно сумую. Мені не потрібні ні гроші, нічогісінько. Нехай просто мені повернуть мою маму. Я мрію обняти її і вдихнути запах її волосся. Я не знаю, що робитиму далі. Мабуть, поведу її до психолога чи психіатра, після того, що вона пережила. Це другорядне. Головне, щоб ми просто були поруч, – Ізабелла, яка досі трималася в інтерв’ю, починає схлипувати. Витирає долонями сльози, вибачається: – Я просто сподіваюсь, що цей жах чимшвидше скінчиться”.

На цю тему: "Мне важно, под каким памятником встречаться - Тарасу Шевченко или Захарченко»

“Коли чоловіка знову не обміняли, кричала так, що зірвала голос”.

Історія заручника Валерія Матюшенка у викладі дружини Тетяни

Валерій Матюшенко

Родина Матюшенків – із міста Кальміуське (до перейменування – Комсомольське) Старобешівського району на Донеччині. Обвинувачений у “шпигунстві на СБУ” приватний підприємець Валерій Матюшенко залишається в полоні бойовиків “МГБ ДНР” вже скоро як три роки.

“У нас стояли українські війська, техніка з параду на День Незалежності техніка зайшла. Далі було дуже швидко і несподівано. Я не могла повірити, що туди зайдуть російські війська і ми будемо… – Тетяна Матюшенко робить паузу, згадуючи серпень 2014-го, – не Україна… То був, звичайно, жах. Ми майже не виходили з підвалів”.

Потім поруч трапилася Іловайська трагедія. Село Новокатеринівка, розташоване на маршруті виходу ЗСУ з Іловайська, – лише за 7 км від Комсомольського. “Це було дуже страшно. Нашому сину тоді було 13, однієї ночі він схопився, прибіг до нас і кричав, щоб ми вставали й ховалися – йому здавалося, що літаки летять, зараз будуть бомбити”, – згадує Тетяна.

Тетяна й Валерій Матюшенки з сином Павлом

Окупаційні війська зайняли Новокатеринівку, Старобешеве, інші сусідні селища й містечка. “Я просила чоловіка, щоб ми виїхали. Він сказав, що полями виїжджати не можна, бо раптом бус розстріляють. Потім найпотужніші обстріли минули. Але нам було страшнувато залишати дім, починати десь усе з нуля”, – визнає жінка.

Уже згодом, коли Тетяна виїхала з окупованої території сама і змогла стати на ноги в іншому місті, зрозуміла помилку. А доти вони сиділи й чекали: 2015 рік, 2016-й – “ну не може ж це довго тривати, війна має закінчитися”.

На цю тему: Олег Сенцов: «… Цеплялся, когтился до конца»

Матюшенки займалися приватним підприємництвом. Валерій був музикантом, на життя заробляв продажем і ремонтом побутової техніки, Тетяна продавала одяг та взуття. Бойовики їхнй бізнес “націоналізували”, а з двоповерхового складу зробили “військову частину”.

“Сказали: “Що вам, жалко?” А ми все життя збирали гроші, кредити платили”, – розповідає жінка.

При цьому і Валерій, і Тетяна Матюшенко не приховували проукраїнських поглядів. У Кальміуському взагалі не бракувало тих, хто казав, що хоче жити в мирній цілісній Україні. Але коли почали зникати такі люди –  серед білого дня, на вулиці, городян охопив страх.

15 липня 2017 року зник і Валерій. Вийшов із дому, а за кілька кроків від будинку йому надягли мішок на голову і повезли.

Валерій Матюшенко

“Мені вже на другий день почали пошепки розповідати, що то “МГБ” (так зване “міністерство державної безпеки ДНР – “Н”). Пошепки, щоб не почули, від кого пішло. Я боялася, щоб його не вбили. Одразу написала заяву в “поліцію”, що його викрали. По чотири рази на день їздила під “МГБ”, збирала людей, хотіла влаштовувати мітинги. А одного разу взяла ковдру, подушку, маму і тата, ми поїхали знову туди… Підходжу до хлопчика чергового: “Я тут ночуватиму. Я звідси нікуди не піду. Поверніть мені чоловіка!” Там ходили автоматники. Коли вони пройшли, той хлопець тихо попросив не робити цього і їхати звідти, бо мій чоловік в іншому місці…” – згадує Тетяна.

“Я тоді не усвідомлювала, що робила.

Думала: а може, його по голові стукнули? Зараз я розумію, що поводилась неадекватно. І якби тепер глянула на себе тодішню збоку, сказала б, що ненормальна”, – Тетяна починає сміятись, це сміх крізь сльози. Згадує, як лікар “швидкої” колов їй щось, аби хоч трохи поспала. Як за десять днів схудла на 7 кілограмів, за місяць – на 16.

На четвертий день після арешту Валєри до них додому приїхали з обшуком. Поверхово оглянули квартиру, вилучили техніку. Жінка написала в постанові, що знищила телефони, викинула в річку.

“Розуміла, що підписую собі смертний вирок. Хотіли забрати паспорт. Але не забрали. Завдяки йому потім вдалося виїхати. Мені ще дозволили відвезти чоловікові постіль. І коли приїхала, дали почитати документи, а там таке обвинувачення, наче людину вбили! Ще півтора тижні я пробула в місті, шукала адвоката. А за статтею “шпигунство на СБУ” дуже важко знайти захисника. Після чергової відмови взяла сина, рюкзак і виїхала, в чому була”, – розповідає Тетяна про свій шлях на підконтрольну територію України після арешту чоловіка.

Тепер вона живе і працює у Слов’янську.

Жінка згадує, що в ОРДО за нею напевно стежили. Телефонували й пропонували “прийти поговорити”, обіцяли безпеку, “давали слово”. Але вона сказала “ні”, бо розуміла, що піде за чоловіком.

Уже 4 серпня Тетяна “подала Валєру на обмін”, потім додала відповідні документи в центр звільнення заручників. І 29 листопада Матюшенко вже був підтверджений Україною для обміну з РФ і ОРДЛО під час переговорів у рамках Тристоронньої контактної групи в Мінську.

Тетяна і Валерій Матюшенко

“Мені постійно допомагали люди. Якось стояла на вулиці, розмовляла з подругою про чоловіка. Це почула жінка, яка проходила повз. Вибачилась, що підслухала, і дала мені кілька телефонів людей, які в темі й підкажуть, куди рухатися далі. Скільки разів було так, що здавалося – вперлася лобом у глухий кут, не можу рухатися далі. Аж ось хтось приходить і відчиняє двері”, – ділиться Тетяна.

За словами жінки, спершу у списку на обмін було 29 українських заручників. “А потім і злочинці, які не мають стосунку до війни, почали розуміти, що можуть вийти [за обміном із тюрем ОРДЛО], і вони почали писати заяви, почалися нові затримки… І нині вже понад двісті людей у списках”, – каже Тетяна.

Після одного обміну я кричала так, що зірвала голос. Після цього в мене стався гіпертонічний криз. Досі до мене ще ніколи “швидка” не приїжджала два дні поспіль. Я не знаю, що буде, якщо його раптом не обміняють і вчетверте”, – розповідає жінка.

Тетяна не раз у розпачі ходила кричати й плакати в ліс або до озера. І сина, вже 16-річного, якось застала, коли той лежав обличчям у подушку і ридав. Він тоді зрозумів, наскільки добре вони жили раніше, до війни.

Після затримання Валерія були другий і третій обшуки, коли квартиру в Кальміуському буквально перевернули догори дригом, перебрали кожен папірець у домі і кожну гайку – в гаражі. Це вдарило по здоров’ю батька Тетяни. Він недовго прожив після арешту зятя.

Мама Тетяни просила дітей не демонструвати свою українську позицію, задля безпеки. “Я їй сказала: мамо, якщо всі мовчатимуть, що тоді буде? Потрібно ж чинити опір. Ми звикли до свободи слова. А в мамі говорить ще страх, посіяний радянською системою”, – зазначає Тетяна.

Виправна колонія №97 в місті Макіївка, де утримують українських полонених “ДНР”

Її мати досі живе в Кальміуському, має другу групу інвалідності після операції на серці. Вона – фактично єдиний міст, який з’єднує подружжя Матюшенків. Дзвінки з підконтрольної території України в Макіївську колонію, де сидить Валерій, заборонені. Тож Тетяна телефонує до мами, теща набирає номер зятя – і по гучному зв’язку іноді вдається перекинутись кількома словами. Хоча дружина бранця і хвилюється, що на матір чинитимуть тиск через це.

Так само, каже, “не жила”, коли син Павло вчився на окупованій території. Після кількох місяців навчання на “великій Україні” він дуже просив маму дати йому закінчити рідну школу в Кальміуському. Тому мав змогу бачити батька.

“Він приїжджає додому і зі слізьми на очах каже: “Мамо, ось я сиджу з татом, він поруч, ми розмовляємо, а обійняти його не можу. Знаєш, як важко?! Говорю: “Пашо, я його взагалі не бачу”, – Тетяна витирає сльози.

Матюшенка хотіли судити за “зраду батьківщині” – за 321-ю статтею “КК ДНР”. Але Валерій заявив, що він – громадянин України. Тож його судили як “іноземного громадянина”, дали 10 років.

Попри те, що Валерій має серйозне невропатологічне захворювання, це не вплинуло ані на катування в СІЗО, ані на строк. Ба більше. Тюремники вилучили Матюшенкову медичну картку з поліклініки. Тепер дружина не може підтвердити його діагноз.

Узимку чоловік попросив дати можливість здати аналізи, бо мав проблеми зі щитовидною залозою. Так Тетяна дізналася, що Валерій ще важче хворий.

Але Матюшенко ніколи не нарікав на становище. І тільки звільнені з полону його співкамерники розповіли, що чоловік пережив сильні побої, йому зламали ребра. Коли після допиту кинули в камеру, був увесь синій.

Окупанти так і не допускають на територію колонії представників Червоного Хреста, які верифікують списки заручників. А на запити в “ДНР” відповідають, що Валерій – “у розшуку”, хоча самі ж видавали довідки про ув’язнення.

За словами Тетяни, такі затримання й судилища дуже залякують людей в ОРДЛО – змушують замовкати тих, хто хоч якось виступав проти окупаційної влади.

Тетяна й Валерій Матюшенко

Що підтримує Тетяну в боротьбі? “Мабуть, любов, – усміхається. – Я зрозуміла, як люблю свого чоловіка, коли його втратила. Він завжди приділяв мені так багато уваги. Ми разом бігали, танцювали, він щодня по кілька разів говорив, що любить мене, дарував квіти несподівано. А я весь час бурчала. Жах який! Я так люблю його. І за те, щоб його побачити, боротимуся до кінця”.

Лист від батька й чоловіка з-за ґрат

Їй вдалося передати за ґрати футболку зі спільним фото, а Валерій – надіслав записку з привітанням і словами любові.

“Коли він повернеться… Ми поїдемо вдвох у ліс. Надовго”, – посміхається й одночасно плаче Таня.

На цю тему: Освобождение пленных превратилось в сделку по неизвестному обменному курсу

“Нічим не скомпрометований, а отримав 14 років, тоді як убивцям там дають по 7”.

Історія заручника Євгена Ставцева у викладі батька Юрія

Євген Ставцев

Євген Ставцев став бранцем бойовиків у Донецьку 6 жовтня 2017 року.

“Це стало для нас справжнім шоком, – розповідає 64-річний батько політв’язня, лікар Юрій Ставцев. – Дитину забрали пізно ввечері. Незнайомі озброєні люди з густими рудими бородами – такі “типові шахтарські, які витягли з копалень автомати і міномети” – вломилися в квартиру, де були Женя і моя дружина. Нічого не пояснюючи, забрали документи, ноутбук, комп’ютер, сина й автомобіль, який стояв під вікнами будинку. І довго ми хлопця не могли знайти. Майже два місяці шукали безрезультатно, ніхто нічого не пояснював”.

Євгенові тоді було 32 роки. Він народився і жив у Донецьку, закінчив університет за фахом економіста-міжнародника, працював у пенсійному фонді, потім почав займатися власною справою. Був осторонь від політики, не брав участі у Майдані, не брав до рук зброю – тобто ніби нічим не міг скомпрометувати себе перед окупаційною владою. Євген планував закінчити справи, забрати маму й переїхати до батька в Київ.

“Я завжди питаю себе, за що і як це сталося? Може, комусь щось сказав? Може, хтось на нього за щось доні? Це ж 37-й рік!” – бідкається батько.

Пан Юрій усе життя працював лікарем-гастроентерологом, відкривав і очолював відділення. У березні 2015 виїхав із рідного міста.

Він пригадує, як у перший рік війни пропаганда “ДНР” розповідала, що “укри обстрілюють мирних жителів”. Але “Але вибачте, коли почалися обстріли всередині міста, одразу стало видно, хто і звідки б’є. Під вікнами стоїть “Град” і колошматить залп у бік Мар’їнки. А потім десь за півгодини чекаєш відповідь…” – розповідає лікар, який бачив і російські шеврони окупантів, і авіаудари по захопленому Донецькому аеропорту, пережив відключення світла й води у спеку та потужний артобстріл їхньої 27-ї лікарні.

Тож коли Женю схопили, батько вже був у Києві, а по всіх структурах терористичної “ДНР” сина шукала хвора мама. Зрештою “прокуратура” дала їй довідку, що Євген Ставцев – під слідством, його звинувачують у шпигунстві на користь України.

“Із того, що нам відомо, він пройшов не одне коло пекла. Пережив катування, був і в “Ізоляції” (арт-простір у Донецьку в приміщеннях колишнього заводу, який бойовики перетворили на тюрму-концтабір – “Н”), і в 97-й колонії в Макіївці, зараз уже в 32-й колонії, теж у Макіївці. Туди його відправили після суду, який відбувся 18 лютого 2019 року. Минув дуже швидко, маму не пустили. Я не поїхав, бо знав, що й сам можу опинитися за ґратами. Женю засудили на 14 років позбавлення волі за шпигунство на користь України і створення терористичної організації”, – розповідає батько.

“Знаєте, коли тобі за 60, хочеться допомоги від синів, а виявляється, що сина в тебе немає”, – зітхає Ставцев-старший.

Юрій Ставцев, батько

Раніше в Києві пан Юрій написав заяву в поліцію про зникнення сина, і Євген зареєстрували в центрі звільнення заручників.

Наразі Євген пропустив уже три обміни. Батько не знає, чому сина не повертають.

Чимало з тих, хто повернулися, – справжні герої, які заслуговують нарешті бути вдома, визнає лікар. Але до деяких осіб, яких забрали за обміном, багато питань. Хоча, каже пан Юрій, “усі ж громадяни України”.

“Залізти б їм у голови і подивитися, що там відбувається… Думаю, що наші близькі – політичні заручники, і за них щось виторговують, якісь преференції, не знаю”, – міркує Ставцев-старший.

Востаннє сина він бачив ще у 2015-му, коли виїжджав з окупованого Донецька. Там залишилась дружина. Донедавна вона раз на тиждень відвозила Жені передачі, а під час карантину цього не можна.

Якось батькові вдалося поговорити з сином по телефону, буквально хвилину. Євген скаржився на проблеми зі здоров’ям.

“Важко жити роками з цим тягарем, ходити на роботу… Я вже не можу мовчати про це. Вони повинні мати совість, повинні підтвердити його в списках. Нехай повернуть мого сина. Я вже думав: що ж цивільний чоловік міг зробити таке страшне проти молодої “республіки”, якщо вбивцям дають по 7 років, а йому – 14?”

Ставцев ставить риторичне питання, на яке знає відповідь: чому окупанти не пускають міжнародних спостерігачів до тюрем – щоб не було змоги верифікували списки заручників. А Юрій дуже хотів би, щоб Червоний Хрест зміг пробитися нарешті в тюрми і колонії ОРДЛО.

Ставцев уже має плани на найближчий час після визволення Жені: “”Як лікар і як батько я приведу його до ладу. Спуску не дам, зроблю все можливе, щоб повернути здоров’я. А вже потім – решта. Чим йому тут зайнятися, знайдемо, він не засумує точно”, – сміється батько.

“Усі живемо надією”: зустріч із Єрмаком, очікування Зеленського

28 квітня родичі полонених, які залишаються в ОРДЛО, зустрічалися в Києві з омбудсменом Людмилою Денісовою. Просили уповноважену з прав людини представляти їхні інтереси на переговорах у Мінську. Розповіли, з якими проблемами стикаються.

Опісля пішли до офісу президента. У кожного був плакат із фотографією рідної людини, яка в полоні, а також літери, які складали два заклик: “Давайте поговоримо!”

Із ними зустрілися начальник штабу Антитерористичного центру при СБУ Геннадій Кузнєцов, нещодавно призначений на переговори до підгрупи ТКГ з гуманітарних питань. Згодом ненадовго приєднався керівник ОП Андрій Єрмак.

Пікетувальники запитували, чому в списки на обмін потрапляють особи з кримінальним минулим, а не їхні рідні. Просили вести перемовини напряму з Росією щодо тих бранців, яких не хочуть звільняти.

Ізабелла Пєх із плакатом на підтримку матері під офісом президента

“Ходять чутки, що існує “такса” для звільнення тих, хто не причетний до війни, щоб вони взяли участь в обміні: в “ЛНР” 2 тисячі доларів, у “ДНР” – 3тисячі. Якщо це правда, це потрібно припиняти. В обмінах повинні брати участь військові і політичні в’язні!” – наголошує Ізабелла Пєх.

За її словами, з цього приводу один із київських чиновників сказав: “Який палець не відріж, усе одно боляче”.

“Але, як на мене, розділяти [маргіналів і політичних] потрібно, різниця є”, – каже Пєх-молодша.

На цю тему: Станислав Асеев: Даже если Бог и существует, то я его больше не понимаю

Родичам пообіцяли зустріч із президентом Зеленським та просили сформулювати чітко питання для цього діалогу.

“Сподіваюсь, найближчим часом зустріч [із Зеленським] буде, справа зрушить із мертвої точки, – говорить Тетяна Матюшенко і додає: – Мені здається, я Кузнєцову вимотала всі нерви. Кажу йому: поверніть мені чоловіка, і я забуду про вас, а ви – про мене”.

Також має бути сформована робоча група за участі трьох родичів полонених для налагодження комунікації із владою.

“Це вже краще. Раніше такого не було. Точніше, було, але все поламалося, – гірко всміхається  Пєх. – Сподіваюся, все буде добре. Хоча я побачила, що мама не підтверджена в списках “ДНР”. Тут усе залежить від них. Хоча, можливо, ще й від того, наскільки активно запитує Україна”.

Юрій Ставцев резюмує: “Нас запевнили, що звільнення полонених – пріоритет Володимира Зеленського. Ми всі живемо надією і чекаємо, коли це станеться. Продовжуємо нагадувати про себе. Якщо раптом мене делегують у робочу групу – я не прагну регалій чи слави, просто хочу звільнити сина. І навіть після його звільнення робитиму все, щоб і інші нарешті повернулися додому”.

—

Анастасія Федченко, фото з особистих архівів родичів полонених;  опубліковано у виданні Новинарня

На цю тему:

• Ліквідатор Захарченка, журналісти, медсестра, бізнесмен – кого звільнили з полону ОРДЛО (ПЕРЕЛІК)
• Любов Михайлова: Як маленькі перемоги Зеленського ведуть Україну до великої поразки
• Владимир Жемчугов: «Я хорошо понимал, кто выступал против Украины...»
• Игорь Козловский: Россия угрожает Украине больше, чем коронавирус
• Как выжить в плену и после него