Оксана Забужко: Стан незавершеної міфотворчости — про Одесу, море, флот і ... літературу

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

«Українці звикли, що кожна доступна форма комунікації ... є сама собою благо, свого роду зернятко Майдану, бо там, де збираються люди, об’єднані спільними цінностями, влада шахраїв закінчується — і тільки там, з обміну живими людськими енергіями, має шанс народитися щось нове.»

Вступна промова на відкритті 4-го Міжнародного літературного фестивалю в Одесі

Дорогі друзі, читачі й колеґи! Вельмишановне товариство!

Організатори попросили мене сказати цьогорічному фестивалеві слово на привітання, за що їм від мене сердечна дяка: вперше в житті я відчула себе так, ніби маю вітати корабель, що прибуває в порт.

Це бентежне відчуття, бозна-звідки знайоме, як із забутих фільмів чи снів: ти стоїш на причалі, вітер з моря куйовдить тобі волосся, за спиною в тебе грає (для повноти картини) духовий оркестр, хвилюється юрба — а в бухту входить корабель, і це завжди одне з найпрекрасніших видовищ на світі: на палубі рух і метушня, гримить ланцюг, падає якір, викидаються трапи — і все, чим вантажено судно й чому екіпаж (тобто фестивальний оргкомітет) присвятив безсонні ночі й море труду, щоб доставити в пункт призначення, нарешті виноситься з кают і трюмів на публіку — стає видимим.

Українці — морська нація, і, очевидно, цей образ ховався в мене десь у прошивці колективного несвідомого, щоб активізуватися саме тепер і тут, в Одесі. Бо Одеса — це безумовно магічне місто: місто-полукровка, місто-суржик, як усі середземноморські міста, від Касабланки до Стамбула. В її сонних жилах змішалася кров Великого князівства Литовського й Генуезької республіки, Кримського ханства й Запорізької Січі, плюс іще з півдесятка нині щезлих державних утворень різного ступеня давности й міфологізованости — а такі міста, як високородні красуні, продовжують чарувати навіть тоді, коли від давньої вроди лишаються хіба зморшки й руїни — з тої простої причини, що вони невичерпні.

Концентрація історій на квадратний кілометр тут завжди перевищує людську здатність їх розказати. Одеса ж — як і Україна загалом — на додачу ще й майже ціле останнє століття була позбавлена можливости говорити про себе всіма своїми природними голосами: замість питомої для цих берегів культурної поліфонії їй силоміць нав’язувано було монодію, і тепер накопичений у міжчасі обсяг нерозказаного дражнить її, наче ті невидимі рештки Хаджибейського замку, який, за переказом, лежить на глибині двох метрів десь у центрі під Приморським бульваром, мов скарб під підлогою старого дому.

Не далі як місяць тому газети сповістили, ніби завдяки георадару вдалося нарешті достеменно визначити його розташування, і в Одесі з новою силою спалахнули дискусії про те, чи починати відлік історії міста від руйнування замку (тоді воно виходить зовсім молоденьке, 200-літнє), чи від першої літописної згадки (тоді воно одразу стає 600-літнім), а чи, може, взагалі від будування замку (тоді замок таки треба викопати й встановити точний вік).

При всій сюрреалістичності сюжету (чи багато знайдеться в Європі міст, котрі не знали б напевно, скільки їм років — двісті чи шістсот?..), годі заперечити, що в ньому є акурат та магія, яка не залишить байдужим жодного письменника: це вже література in fluenti, в процесі творення, де Одеса — одночасно і герой, і автор, що сам вирішує, яким бути героєві. А саме такий стан незавершеної міфотворчости й робить місто ідеальним поживним бульйоном для літератури — незалежно від того, скільки письменників тут народилося і скільки звідси виїхало.

І я можу зрозуміти, чому найновіший — виданий торік — роман про Одесу, авторства молодого одесита Івана Козленка, називається, за епіграфом із В.Берроуза, «Танжер», і чому в ньому наші часи злипаються з розстріляними 1920-ми, з тодішнім «українським Голівудом» — Одеською кінофабрикою, на якій працювали несправедливо забуті генії та автори інших, також несправедливо забутих, одеських романів: тому, що в музеї Одеської кіностудії про них усіх, кого свого часу радянська влада була визнала політично неблагонадійними, не згадують і досі, і їхні безтілесні тіні марно шарудять у цьому просторі, прикидаючись платановим листям під ногами.

Отож у текст, який виявляється до них відкритим, вони з готовністю вдираються одразу цілою юрбою, поспішаючи висловитися за всі десятиліття мовчання, збиваючи тексту дихання, рвучи плівку, вимагаючи приміток — і творячи таким чином чи то римейк 1920-х, а чи те, що в майбутньому зможе стати «новим одеським стилем», наразі ж якнайкраще передає власне отой стан незавершеної міфотворчости...

І в мене, хоч ні з якої сторони й не одеситки, також є тут «свої тіні» — ті мої літературні попередники, яких я тепер уявляю за своєю спиною у вигляді святково збудженої юрби, що зустрічає в Одеському порту наш фестивальний корабель. 100 років тому, весною 1918-го, тут гуляв із мамою, роздивляючись новенькі прапори на кораблях українського флоту, 7-літній син помічника мічмана, згодом письменник по-своєму трагічної долі — дарма що радянський лауреат і орденоносець — Михайло Стельмах.

Після поразки Української Народної Республіки й приходу більшовиків родина Стельмахів утекла з Одеси в глибинку, прикинулась селянською, і з цією прибраною біографією письменник весь вік і прожив, а в 1970-ті, коли хвиля репресій проти української інтеліґенції загрожувала так само викинути в глибинку, тільки вже з Києва, моїх батьків, він використав усі свої лауреатські повноваження, щоб порятувати нашу родину, і саме йому я завдячую й першою передмовою до моїх, іще дитячих, віршів, і першими публікаціями — і подумки виструнчуюсь, відчуваючи тут за собою Стельмахову присутність: знаю, що він був би несказанно втішений бачити своє рідне місто — портом приписки міжнародного письменницького десанту...

На цю тему: Военный Флот Украинского моря: три попытки

А трохи раніше, 105 років тому, по Ланжерону востаннє прогулювалась у білому капелюсі й чорних мереживних мітенках (збереглося фото), мабуть, найбільш «середземноморська» за групою крови письменниця 20-го століття — моя улюблена Леся Українка, в чиїй житейській біографії Одеса, щоправда, так і лишилась нереалізованим проектом (один час вона сподівалася стати редакторкою місцевої газети «Южные записки» і всерйоз обдумувала переїзд сюди разом із чоловіком), але в її текстах, завжди обернених лицем до моря, уважний читач впізнає й запах тутешніх акацій, і Хаджибейський лиман, і шабський виноград, і навіть знамениті катакомби, куди вона спускалася з одеськими друзями, — римські катакомби, в яких переховуються героїні її драм з історії раннього християнства, почалися, без сумніву, звідси, з одеських...

Хто, як не вона, наша велика «європеїзаторка», котра в своїх драмах і поемах переписала з жіночої точки зору всю базову європейську міфологію, від Троянської війни (в «Кассандрі») до лицарського циклу й леґенди про Дон Жуана (в «Камінному господарі»), могла би більше порадіти з того, що місто, в якому вона ще юною дівчиною складала плани перекладу західних літератур на заборонену українську і сама перекладала з подругами Мопассана, Гауптмана й Леконта де Ліля, — от уже четвертий рік поспіль гостить фестиваль нових сучасників, що представляють 12 літератур світу?..

На цю тему: Позор и трагедия Военно-Морских сил Украины: кто ответит за сдачу эскадры?

А от іще одна постать: того самого 1913-го року востаннє дивився тут на море один із багатолітніх «стовпів» одеського книгарства Михайло Комаров, видавець, критик і бібліограф, власник унікальної україністичної бібліотеки, яку він заповів Одесі — тільки що Одеса її зберегти вже не змогла, як не змогла зберегти навіть його могили (Друге християнське кладовище, на якому його поховали, було знищено більшовиками, а з усієї великої родини Комарових, з семи дітей вижив тільки один син, який після першого заслання, не чекаючи продовження, втік аж у Таджикистан). Імені Комарових, попри численні громадські петиції, на мапі Одеси не з’явилося й донині, але в моїй юрбі вони всі махають руками, радісно вітаючи наш корабель: красуня перекладачка Маргарита-Ґретхен із чоловіком, професором мінералогії Одеського університету, розумниця Люба, що скінчила в Сорбонні медицину, захистила докторську й безслідно зникла в 1937-му, Галя, талановита поетеса й також перекладачка, зникла в 1938-му, і той самий Богдан, видатний ботанік — єдиний, хто вмер своєю смертю, доживши до старості, але так і не отримавши за життя ні реабілітації, ні дозволу повернутися в Україну, — всі вони замолоду працювали над тим, щоб зробити Україну повноправним учасником міжкультурного діалогу, за це й були призначені на знищення, і тому безвідносно до того, що їхнє повернення додому так затяглося, — сьогодні і їхнє свято також...

До чого я це все розповідаю? Мені чимало доводиться їздити по літературних фестивалях різного формату, і я бачу, як поступово наростає на всіх широтах сумнів щодо ефективности самої цієї форми побутування літератури — щодо фестивалю як культурної інституції.

Воно й зрозуміло: дедалі більше людей здає собі справу, що живемо в час розгоряння нової світової війни, її можна, звичайно, не помічати, переконавши себе, ніби вона «десь далеко» — в Грузії, в Сирії, в Україні, а «з нами нічого подібного трапитися не може», — але дитячі заклинання проти реальности добрі до пори до часу, а бути дорослим — це, зокрема, означає й розуміти, що з кожним, без винятку, може трапитися все, що вже траплялося з кимось іншим. І тут неминуче виникає питання, а що ж може (могла) в цих умовах зробити культура і чому вона не підготувала людство до тої реальности, яка зараз припікає нам у п’яти, мов глухо бурмочуча поверхня вулкана, — а відтак і неприємна підозра, чи нас, часом, не одурено?

Чи не тішились ми були по нішах своїх фестивалів, як діти в манежику, розумними бесідами та добрими винами, творячи круг себе те, що в соцмережах зветься «бульбашками фільтрів», поки за межами наших ніш цілі нації спочатку масово переставали читати, а відтак голосували за настільки відвертих шахраїв, що справді важко повірити, як таке могло трапитись із нами, такими красивими й розумними?..

На цю тему: Как делили Черноморский флот Украина и Россия: едва не дошло до войны

Нещодавно від моїх польських друзів, котрі вже не перший рік не можуть оговтатись від власне такого жорстокого пробудження, я почула рішучий вирок — мовляв, усі ці фестивалі ні до чого, якщо немає системних урядових програм з промоції читання. Але досвід моєї країни інший. Я походжу з культури, яка за всю модерну й постмодерну добу навряд чи набере в календарі сукупно хоча б десяток років системної державної підтримки і яка натомість покоління за поколінням вчилася виживати в обхід і всупереч усім урядовим програмам, оскільки ці програми більшість історичного часу були вицілені проти неї.

Парадоксальним чином, саме сьогодні, в умовах глобальної кризи, це виявляється дуже непоганою школою Realpolitik (роби що можеш, і будь що буде!), і невипадково нинішня російсько-українська війна на всій «мирній» території країни обернулась сплеском культурної активности й просто-таки гарячковим пожвавленням фестивального життя. Українці звикли, що кожна доступна форма комунікації — а годі заперечувати, що літературний фестиваль має на меті саме комунікацію — є сама собою благо, свого роду зернятко Майдану, бо там, де збираються люди, об’єднані спільними цінностями, влада шахраїв закінчується — і тільки там, з обміну живими людськими енергіями, має шанс народитися щось нове. Тож ми не просто фестивалимо — ми розбудовуємо в суспільстві горизонтальні зв’язки поза наявними інституціями: інвестуємо в майбутнє.

Тому я не можу не поаплодувати, з цілого серця, тій блискучій німецько-швейцарській культурологічній інтуїції, з якої кілька років тому зродилась ідея — щороку привозити на українське чорноморське узбережжя красивий, добірний корабель світової літератури. Цей корабель потрібен Одесі. І навпаки — Одеса потрібна цьому кораблю.

Нехай щастить!

Опубліковано у виданні Збруч


На цю тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  uargumentum@gmail.com