Українськи в'язні Аушвіцу: селяни, червоноармійці, бандерівці, остарбайтери і євреї

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

Більшість українських жертв Аушвіцу не дожила навіть до «маршу смерті», як назвали самі в’язні пішу евакуацію Аушвіцу, розпочату 18 січня 1945 року.

Українців в Аушвіці офіційно майже не було. «Не було» — тому що в’язнів в Аушвіці записували за державною приналежністю, тому наші земляки в облікових документах найбільшого концтабору Третього Рейху перетворювалися на росіян, поляків, рідше — на чехів чи угорців. «Майже» — бо в багатьох українців у в’язничних картках стоїть «українець».

Упродовж 1940—1944 років за дроти Аушвіцу потрапили 5 груп українців: мешканці Закерзоння (території на захід від сучасного польсько-українського кордону); військовополонені офіцери та бійці Червоної армії з Наддніпрянщини та Східної України; члени ОУН (бандерівської) родом із Галичини та Волині; остарбайтери — молоді хлопці та дівчата з усіх куточків України і, нарешті, останніми — євреї з Закарпаття. Більшість українських жертв Аушвіцу не дожила навіть до «маршу смерті», як назвали самі в’язні пішу евакуацію Аушвіцу, розпочату 18 січня 1945 року.

Українців в Аушвіці офіційно майже не було. «Не було» — тому що в’язнів в Аушвіці записували за державною приналежністю, тому наші земляки в облікових документах найбільшого концтабору Третього Рейху перетворювалися на росіян, поляків, рідше — на чехів чи угорців. «Майже» — бо в багатьох українців у в’язничних картках стоїть «українець», або і «підросійський українець», як у Степана Плюща, родом десь із Центральної України.

На цю тему: Бандеровцы в Аушвице: выжить и победить

Бездержавність мала ще й інший наслідок. Представники інших народів потрапляли до Аушвіцу — та й інших концтаборів — цілісними групами з меж однієї держави, маючи за плечима достатньо цілісну і спільну ідентичність, досвід, систему зв’язків серед «своїх». Українці потрапляли в Аушвіц з дуже різним, інколи взаємно повністю протилежним досвідом і ідентичністю.

Запорукою виживання в концтаборі була взаємовиручка з боку «своїх». «Свій», тобто співвітчизник — це і товариш недолі, і людина, яка розуміє тебе краще за решту і, що було особливо важливим у ситуації, де треба було швидко і непомітно порозумітися — людина, яка розмовляє тією ж мовою, що й ти сам. І тільки українці мусили «впізнати» один одного.

В'язні в бараку.jpg

Аушвіцький барак зсередини. У таких умовах вихідці з усіх країн Європи жили роками. Джерело — waralbum.ru

При цьому всьому товариші по нещастю інших національностей непогано розрізняли, де українці, а де — ні. Так, польський в’язень Казимеж Смолень згадував про українських націоналістів, які працювали разом із ним у табірному шпиталі, відомим серед в’язнів під назвою «ревір», як про винятково солідарних співв’язнів, які не видавали наглядачам про порушення поляків, попри хронічний конфлікт між двома народами, який тривав навіть у концтаборі.

Ойген Когон, автор класичної праці «Царство СС: Життя в концтаборі» неодноразово згадує про українців. Зокрема, називає «акцією проти українців» масові арешти членів ОУН (б) 15 вересня 1941 року. Він же чітко пише про те, що українці були чи не найчисельнішою групою серед усіх вихідців з СРСР у концтаборах Третього Рейху.

Перші. Селяни із Закерзоння

Перші українці з’явилися в Аушвіці ще в 1940 році. Один із перших українських в'язнів Аушвіцу, Богдан Комарницький, виявився вельми колоритною особою. Людина унікальна вже тим, що пережила 5 років ув’язнення в Аушвіці — з 30 серпня 1940 року до останніх днів існування концтабору. Пізніше на нього чекала «евакуація» разом з усіма до Маутхаузену, звідтіль — до Ебензее. Вихідця з Синевідська Вижнього заарештували за так званий «шмугель» — тобто, нелегальну торгівлю продовольством у Кракові.

Вочевидь, у Кракові Богдан опинився, втікаючи разом з іншими українцями від наступу радянського «раю» восени 1939 року. В Аушвіці Комарницький використав «на повну» своє вміння домовлятися, і за якийсь час обріс корисними знайомствами серед адміністрації концтабору та так званих «промінентів», як на табірному жаргоні називали привілейованих в’язнів, які виконували функції капо (в'язні, призначені СС для нагляду за примусовою працею інших ув'язнених та для виконання інших адміністративних завдань), старших на блоці, писарів. До того ж, у ситуації швидкого збільшення кількості в’язнів Богдан з номером 3637 швидко опинився в шанованій у таборовій ієрархії групі «старих в’язнів».

166d618-auschwitz-2.jpg

Центральна алея Аушвіцу. Сучасний вигляд. Фото — О. Ісаюк

Коли влітку 1942 року в Аушвіц привезли «бандерівців», Комарницький став для них зв’язковою ланкою до привілейованих в’язнів: «...Богдан був висланий до побічного лягера (табір — жаргонна калька з німецької) і дізнався про наше перебування в Аушвіці щойно пізніше, коли прибула друга група в половині серпня. Виявилося, що в Аушвіці перебували також деякі старшини польської Армії Крайової, з котрими через Богдана нав’язано контакт і порушено справу польсько-українських стосунків...», — читаємо у спогадах Омеляна Коваля.

З часом Комарницький став табірною легендою і героєм неймовірних історій: «...Свого часу був він писарем у циганському таборі, де в нього залюбилася дочка циганського короля і король готовий був йому її віддати за певний окуп».

До початку радянсько-німецької війни українці потрапляли до Аушвіцу переважно з Закерзоння — українських етнічних територій, які зараз перебувають у складі Польщі. Причини арешту могли бути найрізноманітніші — починаючи від нездачі контингенту, тобто, продуктового нормативу на користь окупанта, і закінчуючи «політикою». Втім, про причини арешту кожного з них можна лише здогадуватися — у документах залишилися тільки прізвища, імена, дати народження та місця походження та — часто — дата смерті у концтаборі.

Інколи закерзонці потрапляли до Аушвіцу цілими сім’ями. У лютому 1943 року з Криниці та недалеких сіл — Лабовця, Поврозника, Котова — привезли кількадесят людей з трьома прізвищами — Ондич, Бладич та Сівак. Наймолодший з Ондичів народився 1905 року, тобто, на момент загибелі у концтаборі мав 38 років. Уся решта народилася ще у 1870-х роках ХІХ століття. Найстарша з Бладичів, Марія, народилася у 1885 році, наймолодша, теж Марія, на момент загибелі не мала ще й п’ятнадцяти. Також і Сіваки опинилися за дротом дослівно — «від старого до малого».

Складається враження, що чи то за участь молодших членів родини у спротиві окупантам, чи то за переховування когось небажаного нацисти заарештували старше покоління великої розгалуженої сім’ї і відправили всіх до Аушвіцу, якого жоден з ув’язнених не пережив.

Другі. Червоноармійці

Імена військовополонених червоноармійців не збереглися, в документах лише рядки цифр. Рідкісним винятком є один з них — Захар Топига. З випадково збереженої картки військовополоненого дізнаємося, що він народився 1909 року десь на Київщині. Піхотинець,воював з перших днів, потрапив у полон біля с. Плоска 18 жовтня 1941 року. Невідомо, як потрапив до Аушвіцу, де й загинув від виснаження у передостанній день 1941 року як в’язень № 8488.

Першими з червоноармійців були 450 жертв німецького «наказу про комісарів» від 6 червня 1941 року, згідно з яким усіх політпрацівників Червоної армії та євреїв відправляти замість таборів для військовополонених (шталагів) у «повноцінні» концтабори. Перших 450 жертв привезли до Аушвіцу на початку вересня 1941 року. Якраз у момент випробовування нового методу вбивства — газових камер. Їх тестували на цих військовополонених, серед яких, можливо, були й українці.

Газова камера зсередини.jpg

Газова камера зсередини. Тут знайшли свою смерть сотні тисяч в'язнів нацизму, серед них і українці. Фото — О. Ісаюк

22 вересня 1941 року всередину вщерть набитої людьми кімнати висипали гранули «циклону Б». Ось що побачила команда носіїв тіл, яка в ніч з 22 на 23 вересня знищувала сліди «експерименту»: «Відкрилися тяжкі двері карного блоку. Внизу було душно, гаряче і смерділо трупом. Всі камери були відкриті, а в них збиті в одну масу навстоячки, побачили тіла загазованих… Витягали їх по одному на коридор. Тяжко було порозривати зліплені між собою тіла…

Чим глибше, тим тяжче було витягати тіла, які виглядали просто жахливо. Стиснуті в двох камерах, хоч мертві, залишалися в тих самих позиціях, в яких залишалися два дні тому. Їхні обличчя посиніли аж до чорноти.

Широко відкриті очі майже вилазили з орбіт, крізь розхилені губи вивалювалися язики, вишкірені зуби надавали їм несамовитого вигляду».

Осинка3.jpg

Так виглядало щоденне життя у блоку. Автор малюнка — Петро Башук, член ОУН(б), в'язень Аушвіцу

На початку листопада 1941 року в Аушвіц доправили 15 тисяч радянських військовополонених. Їх розташували в окремій частині концтабору, без теплого одягу і практично без їжі. Щоденно їх виснажували перекличками: «Колони голих радянських полонених стояли в рядах цілий той час, а перед ними на бетоні лежали хворі й померлі. Під час апелю (перекличка в концтаборі — О.І.) їх кількість зростала, оскільки люди постійно вивалювалися з рядів».

8b9d9f9-auschwitz-3.jpg

Так виглядала площа, на яку в'язнів двічі на день зганяли на перекличку, яку називали «апель». Фото — О. Ісаюк

Осинка7.jpg

«Апельпляц», тобто площа для перекличок очима Петра Башука, художника і члена ОУН(б)

Вдень вони працювали на найтяжчих фізично роботах, у так званих «штрафних командах».

На початок березня 1942 року з 15 тисяч залишилося 800. В архіві Міжнародної пошукової системи у Бад-Арользені збереглися записи про зміни в особовому складі в’язнів. На сторінках, присвячених «російським військовополоненим», видніють високі стовпчики номерів — коли інших в’язнів записували поіменно, у них відібрали навіть ім’я.

Треті. Бандерівці

«Хоч горстка нас, малесенька щопта...». Ці слова Василя Стуса цілком могли приміряти на себе пасажири вантажівки, яка 20 липня 1942 року вкотилася у ворота, оздоблені написом «Арбайт махт фрай». Ними були члени ОУН (б), заарештовані у серпні — жовтні минулого року за проголошення Акту відновлення Української Держави у Львові 30 червня 1941 року.

Після того, як стало зрозуміло, що відкликання Акту з боку керівництва ОУН (б) не буде, нацисти 15 вересня влаштували масові арешти бандерівців. Дехто на той момент уже тиждень, як був заарештований — як, наприклад, Микола Климишин, керівник Київської похідної групи, якого заарештували 7 вересня 1941 року у Макарові під Києвом і доправили спершу до Львова на «Лонцького», потім у краківську в’язницю Монтелюпіх, де він і зустрівся з більшістю арештованих товаришів.

Перші кілька тижнів були трагічними: «бандерівці» відразу потрапили у середовище в’язнів польського походження, переважно родом з Галичини, які побачили у власній кількісній перевазі можливість помсти за вбивство міністра Перацького.

У перші ж дні закатували до смерті Василя Бандеру, брата Степана Бандери: «...сконцентрували зараз же першого дня нашого приходу свою увагу на другові Василькові Бандері. Вони затягли його під час праці до льоху і обсипаного цементом запхали разом з убранням до бочки з водою та стали шурувати рижовою щіткою його обличчя і голову. Після того пігнали його знову до праці й заставили бігати з тачкою та носити бігом цемент на поверх, а потім знову повели до льоху „мити“», — пише у мемуарах Петро Мірчук. Після цілого дня знущань Василь Бандера опинився у табірному шпиталі, який самі в’язні інакше, як умиральнею, і не називали. Та ж доля чекала іншого брата провідника ОУН, Олександра, якого привезли через два дні, 22 липня. Не пережив першого місяця неволі також Дмитро Яців — помер на самого Спаса, 19 серпня 1942 року.

Фото3(1).jpg

Олександр Бандера, брат Степана. Загинув в Аушвіці. Фото — Центр досліджень визвольного руху

Через два тижні, 8 серпня 1942 року, прибув наступний «бандерівський» транспорт. Поляки ледь не убили ще одного лідера ОУН — Миколу Климишина.

Оунівці стали шукати вихід. Їм став у нагоді згадуваний «старий в'язень» Богдан Комарницький. Також несподівано прийшла допомога ззовні. Дружина Олександра Бандери, італійка за походженням і родичка графа Чіано, міністра закордонних справ Італії, отримавши з Аушвіцу стандартне повідомлення про раптову смерть чоловіка «від сердечного удару», підняла шум. Її зв’язки це дозволяли. Німці провели розслідування і, аби уникнути вбивств здатної до робіт сили «бандера групе», зібрали в одному блоці. Через рік, наприкінці жовтня 1943 року, до «Бандера групе» приєднався так званий «львівський транспорт».

Олександр Бандера.jpg

Василь Бандера, брат Степана. Закатований у серпні 1942 року. Фото — Центр досліджень визвольного руху

Правда, треба зауважити, що такого роду відділеність була двосічним мечем — хоча дозволяла захистити себе від недоброзичливців серед в’язнів, але створювала можливість для есесівців у разі чого майже без перешкод винищити всіх. Недаремно улюбленим методом продовжити собі життя було сховатися серед гущі товаришів по нещастю — якщо не було вироку на конкретного в’язня, а суть справи полягала у ворожості чи кепському настрої есесівця, така тактика допомагала вціліти.

Бандерівці на повну силу використали навички підпільного життя та досвід тюремно-концтабірного життя, який вони набули ще до початку війни. Насамперед, вони зуміли виграти час — також тому, що, на відміну від більшості жертв Аушвіцу, не сприймали ув’язнення, як несподіванку, а виключно, як ще один логічний етап боротьби проти окупанта. У ситуації концтабору, де виживання залежало не тільки від фізичної витривалості, а й від розуміння суті того, що відбувається, що, в свою чергу, давало впевненість і відчуття сенсу власного існування навіть у «таборі смерті», це було багато.

Поступово «бандерівці» створили систему взаємодопомоги — і не просто створили, а й поширили її на вцілілих червоноармійців та решту бранців із Наддніпрянщини. Щовечора, перед тим, як гасили освітлення, Климишин обходив по черзі всіх в'язнів — українців, кого міг, не тільки членів ОУН (б), а й колишніх остарбайтерів та червоноармійців родом з Центральної та Західної України — і розпитував, чи вони мають їжу, взуття, верхній одяг.

На слово не вірив — просив показати, чи таки справді мають те, про що питають. Після такої перевірки Климишин давав завдання так званим «старим номерам», тобто тим, які вже якийсь час перебували в таборі, роздобути те чи інше — в залежності, які у кого були можливості. Постійною практикою було відкладання хліба для слабших чи нездорових товаришів по нещастю.

Бандерівці примудрилися «поламати» нав’язуваний нацистами режим. Щовечора кожен із них молився. Крім того, двічі підряд, у 1943 і 1944 роках, «Бандера групе» підпільно святкувала Різдво. Навіть наважилися тихенько заколядувати, хоч за порушення тиші у нічний час загрожувала смерть на місці.

Завдяки такій «рятунковій організації» порівняно невелика «Бандера групе» зберегла переважну більшість своїх членів — у «марш смерті» взимку 1945 року, коли в’язнів Аушвіцу в люту зиму погнали пішки, аби тільки не попали в руки наступаючій Червоній армії, вирушило, за підрахунками одного з бандерівців, Романа Малащука, 375 членів Організації — з понад шестисот, які потрапили за дроти Аушвіцу.

Омелян Коваль.jpg

Омелян Коваль, в'язень Аушвіцу, наймолодший серед «бандерівців» в Аушвіці, який пережив ув'язнення у внутрішній тюрмі Аушвіцу, демонструє свій табірний номер. Джерело — Центр досліджень визвольного руху

Ті, хто не пережив Аушвіцу, загинули переважно на початку перебування у концтаборі, ще до того, як склалася система взаємодопомоги. Вона давала можливість збирати запаси, які дозволяли підгодовувати слабших, зав’язувати корисні знайомства, збирати інформацію, «пропихати» своїх на такі «посади» у концтаборі, які давали можливість вціліти самому і допомагати іншим. Самотній в’язень у концтаборі був приречений — у цьому відношенні «бандерівці», звичні до життя у ритмі підпільної організації, могли дати урок багатьом товаришам по нещастю.

Четверті. Втікачі-остарбайтери

Маленькі люди у великому пеклі. З весни-літа 1942 року і майже до кінця існування Аушвіцу незрима «українська громада» серед в’язнів концтабору постійно поповнювалася втікачами — остарбайтерами.

Шлях до Аущвіцу був стандартний — вивезення на примусові роботи у Німеччині, втеча при зручній нагоді, упіймання втікача, якого, ніде правди діти, було добре видно за зовнішністю і незнанням мови і — відправка у найближчий концтабір. Відносно щастило тим, хто потрапляв у «робочі табори», розсіяні по всій Німеччині. Але тих, кого спіймали на Сілезії, Краківщині чи на Закерзонні, чекав Аушвіц.

Таким чином серед його в’язнів і опинилися тисячі українських юнаків та дівчат. Від переважної більшості з них залишилися тільки записки у реєстрах померлих — ім’я-прізвище, табірний номер, зазначення про «самовільне залишення місця роботи», інколи — професія.

Часто-густо серед них траплялися хлопчаки-підлітки, по суті, ще діти: «Забрали з України дитину й повезли, наче в ясир. А воно затужило за мамою. По дорозі зловили і дали до табору, наче якого проступника...», — читаємо у спогадах Данила Чайковського. Єдиним порятунком для таких «маленьких грішників» супроти Третього Рейху було опинитися під крилом старших в’язнів. Утім, якщо політв’язні намагалися оберігати цих підлітків, то кримінальні робили з них, у кращому разі, прислужників, у гіршому — об’єкт задоволення власних сексуальних бажань.

Ганна Стрижкова (Коваль).jpg

Одна з маленьких бранок Аушвіцу, Ганна Стрижкова (Коваль) демонструє номер на ручці. Фото надане п. Стрижковою

Найвідомішою, мабуть, є історія Вадима Бойка — шістнадцятирічного уродженця містечка Сквира вивезли на роботи до Німеччини, де він потрапив на шахти в містечку Бойтен. За якийсь час він утік ще з одним товаришем по недолі. Десь в околицях Кракова втікача спіймали, як на гріх, поблизу якогось військового об’єкта. Запідозривши, що мають справу з розвідником підпілля, доставили не в поліцію, а в краківське гестапо. Кількамісячне слідство з катуваннями закінчилося висилкою до Аушвіцу, де Вадим і провів наступні неповні два роки під номером 180 649.

Іншим із цієї когорти був Михайло Майборода. В Аушвіці він опинився у листопаді 1942 року тринадцятирічним «номером 75831» і, на своє щастя, потрапив під опіку «бандерівців». Хлопчина народився 1929 року на Луганщині (хоча в деяких спогадах помилково вказується Полтавщина). У Німеччину потрапив разом із дорослими, вивезеними на примусові роботи. В Аушвіці перебував до лютого 1944 року, поки його не перевели у Бухенвальд, і далі його сліди губляться.

Сотні інших таких хлопчиків не пережили Аушвіцу: «Довга, гостра, як жало гадини, голка, плавно пройшла крізь тіло, шукаючи серця. Вправна рука німецького лікаря натиснула толок. Тіло хлопця дрогнуло, як під струмом, на червоні уста набіг крик і сконав. Доглядач попхав хлопця у кут кімнати й пустив. М’яко стукнуло об землю тіло...» — так описує очевидець ін’єкції фенолу у серцевий м’яз, які були улюбленим способом позбуватися слабших в’язнів.

Ще менші діти, якщо не опинялися відразу в газовій камері, інколи з матерями, потрапляли до відділення так званого «кранкенбау», де ставали примусовими донорами для поранених солдатів Вермахту. У дітей брали кров, незважаючи на жодні норми забору, аж поки діти не гинули від виснаження. Ув’язнені жінки якось примудрялися ночами проникати у барак, підгодовувати дітей, заспокоювати, розповідати казки різними мовами...

Визволені діти.jpg

Так виглядали ті маленькі в'язні, які ще могли ходити, в перші години після визволення Аушвіцу. Джерело — waralbum.ru

П'яті. Євреї із Закарпаття

Найтрагічніша доля випала останній хвилі в’язнів Аушвіцу з України — закарпатським євреям, яких почали вивозити до таборів знищення, починаючи з 12 травня 1944 року. У «телячих» вагонах тисячі людей везли з Закарпаття через Кошице, де угорські конвоїри передавали своїх жертв німецьким, і в цьому супроводі потяги вже їхали на Аушвіц. У дорозі не давали ні їжі, ні води — єдиною поживою було те, що вдалося захопити з гетто. Не дивно, що чимало людей не витримували такої мандрівки.

Закарпатські євреї.jpg

Такі сцени в останній рік існування Аушвіцу стали звичними: потяг привіз чергових невинних жертв. Серед них були і закарпатські євреї. Джерело: waralbum.ru

Цю «хресну дорогу» пройшло близько 86 тисяч людей. Після прибуття їх чекала «селекція» — дітей, старих та немічних зразу ж відправляли у газові камери, решту ж — на примусові роботи, причому, євреям зазвичай доручали найтяжчу, часто безглузду роботу.

На цю тему: Что ели заключённые в немецких лагерях

Пережило Аушвіц тільки 14−15 тисяч закарпатських євреїв, згадаємо декілька імен: Тільда Гальперт, Фердинанд Циблір, Тібор Гофман, Міклош Бронштейн.

Історія українців у Аушвіці закінчилася 18 січня 1945 року разом з «евакуацією» табору. «Евакуація» полягала у пішому марші 60 тисяч в’язнів зимовою Сілезією до недалекої залізничної станції, звідки в’язнів перевезли у Маутхаузен. Звідти, по мірі наближення фронту — до Ебензее.

У цей час до Аушвіцу наближалися війська 1-го Українського фронту. 27 січня перший радянський танк протаранив огорожу Аушвіцу — цим танком управляв українець, лейтенант Ігор Побірченко, а частка українців серед бійців фронту доходила до 60%. У таборі бійці застали близько 7 тисяч голодних і змерзлих в’язнів, які вже не мали сил пересуватися. Серед них — і дітей з «кранкенбау». Одна з врятованих, Ганна Стрижкова, тоді кількарічна дівчинка, ще довго вважала, що цукор — темний і з запахом махорки, бо так виглядав той, який їй простягнув на долоні невідомий солдат.

Серед тих, кого тижнем раніше погнали крізь зиму углиб Рейху, чимало не витримали табірної одіссеї лютого — травня 1945 року. Один з таких, Юліан Савицький, помер 6 травня 1945 року, на сам Великдень, за кілька годин до того, як на територію табору в’їхали американські танки.

Кількість українських жертв Аушвіцу досі невідома. Вважається загальноприйнятою цифра 120 тисяч, з яких 90 тисяч припадає на закарпатських євреїв. Утім ця цифра — приблизна. З них усіх точні імена, місця та дати народження встановлені для близько 5,5 тисяч людей. Точна цифра може ховатися у документах оцифрованої бази даних Міжнародної пошукової служби у Бад-Арользені, яку ще потрібно дослідити.

Олеся Ісаюк, Національний музей «Тюрма на Лонцького», Центр досліджень визвольного руху;  опубліковано у виданні ТЕКСТИ


На цю тему:

 

 

 

 

 

 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Последние новости

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  uargumentum@gmail.com