Назріла необхідність змін міжнародного безпекового права

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

Початок російсько-української війни у 2014 році викликав потребу, окрім іншого, пояснити її причину. Відтоді згадана проблема стала предметом аналізу багатьох дослідників. Водночас із настанням повномасштабної агресії потреба в розумінні причин збройного протистояння стала особливо важливою.

Вступ

Це пов’язано з тим, що до війни долучилася дуже велика кількість країн (накладаючи на агресора економічні санкції та допомагаючи Україні озброєнням, медичними засобами та ін.). З регіональної війни збройне протистояння перетворилося на протистояння світового масштабу (з високим ступенем імовірности застосування атомної зброї). Гострота і масштабність цієї війни обов’язково повинна призвести після її завершення до вдосконалення принципів та механізмів провадження міжнародної безпекової політики, аби в подальшому зменшити ризики виникнення таких катаклізмів.

Одним із напрямів вдосконалення міжнародної безпекової політики може бути запровадження інституту формально зафіксованих норм міжнародного права для превентивного санкціювання тих держав, які прямують до високоагресивного стану. Щоб виявити однозначні критерії прямування держави до загрозливого для навколишніх стану, треба володіти глибоким розумінням причин, завдяки яким актор міжнародних відносин може ставати воєнною загрозою для інших держав. Обмежимо дослідження, виконуване згідно з описаним напрямом, аналізом причин лише згаданої російсько-української війни першої третини ХХІ століття.

Читайте також:  Тімоті Снайдер: Чим закінчилася російсько-українська війна? 

Постановка проблеми в загальному вигляді. Суть проблеми можна пояснити на аналогії зі становленням злочинця та засобами профілактичного впливу на цей процес. (Така аналогія цілком обґрунтована, оскільки загарбницька війна є також злочином, однак вчинюваним державою, тобто спільнотою людей). Людина формується як злочинець в умовах певного середовища. Якщо ті, хто оточують згадане середовище, будуть санкціювати його (середовище) за утримання сприятливих умов для формування злочинців, то: 1) спонукатимуть це середовище до оздоровлення; 2) послаблюватимуть його, щоби знизити спроможність завдавати шкоду довколишнім (у разі небажання оздоровитись).

Інститут санкціювання широко застосовується в міжнародній безпековій політиці. Однак можна припустити, що цей інструмент має великий невикористовуваний потенціал. Згідно з наведеною попередньо аналогією, йдеться про те, що санкціювати треба не тільки з метою припинити агресію, або не допустити початок уже запланованої агресії, а з метою мінімізувати ризик потрапляння держави у стан агресивности. Щоб конкретизувати, що таке стан агресивности, чи є якісь однозначні індикатори такого стану, треба оглянути причини воєн, з’ясувати, які з умов, що призводять до таких причин, піддаються регулюванню.

Системний виклад причин воєн є великою науковою проблемою, пошук розв’язку якої не є предметом цього дослідження. Можна спробувати знайти відповідь на сформульовану практичну проблему, проаналізувавши якісь конкретні війни. Водночас багатий матеріал для такого аналізу дає російсько-українська війна першої третини ХХІ століття. Отже, спробу виявити однозначні критерії умов, які сприяють виникненню агресивних прагнень, буде виконано на матеріалі згаданої війни.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор. Дослідниками запропоновано різні пояснення причин аналізованої російсько-української війни. Зважаючи на це, можна припустити, що до війни призвела не одна причина, а набір причин, які можуть мати різну вагу. Запропоновано, зокрема, такі пояснення:

1. Існування незалежної України неприйнятне для РФ, оскільки у минулому, приєднавши територію України, Московське царство «проголосило себе імперією, привласнило стародавнє найменування України – Русь – та всю історію України-Русі,.

Зважаючи на це, існування незалежної України «робить історію Росії урізаною, руйнує міф про тисячолітню державність, європейську ідентичність» [там само]. Зазначена обставина, як пояснення можливої причини війни, справді повинна бути неприємною громадянам РФ – виявляється, що велич їхньої історії значно менша, а їхні історики постають фальсифікаторами (це і репутаційні втрати для поколінь істориків, і дискомфорт від самоусвідомлення спільнотою себе як такої, що обдурювала самих себе й інших).

Водночас можна піддати сумніву достатність згаданого чинника для самостійного статусу «причини війни» – адже в послідовному ряді трансформацій Московії* її історики постійно видозмінювали історію цієї держави. Тому черговий перегляд історії, а тим більше створення адекватного до дійсности погляду на власну історію (якби відпала необхідність пошуку історичного підґрунтя ідеології імперіалізму) не мав би становити якоїсь проблеми. Крім того, зміна трактування історії на таку, що дає менше підстав для гордости, не змінює прибутків громадян (скажімо, від продажу нафти чи газу), не впливає на якість життя жодного з них. Поза тим, внаслідок об’єднання аналізованого чинника (як додаткової підстави для війни) з іншими, такий набір може сягнути критичного значення, активуючи волю до агресії.

Читайте также: Таємниця російського "ядерного потягу" на фоні російської військової корупції

2. Цілком реальною причиною війни є також «укорінені в російській ментальності … реваншистські прагнення»². Загальновідомо, що в історії людства не одна війна мала своєю причиною реванш за приниження від програшу в попередніх конфронтаціях.

В аналізованому прикладі йдеться про реванш за втрату частини колоній під час розпаду СРСР. У дещо інших формулюваннях натрапимо на цю причину в багатьох авторів, наприклад: «Росія хвора на імперський комплекс меншовартості, помилково прагнучи повернути собі статус наддержави, причому не шляхом створення конкурентної економіки, інновацій, спроможної торгівлі, тощо, а шляхом агресивних дій, як це колись робив СРСР»³, «Становлення державної незалежності України стало викликом імперській свідомості та психологічною травмою для російських імпершовіністів»⁴.

Подібно, грецький дослідник Е. Карагіаніс відзначив, що для розуміння мотивів Росії треба взяти до уваги приниження внаслідок розвалу радянської імперії⁵. Доцільно погодитися з думкою, що потреба здолати психологічну травму через набуття Московією статусу такої, що програла (постійний наратив В. Путіна – розпад СРСР був великою геополітичною катастрофою), може спрямовувати політичну верхівку до реваншу і є достатньою причиною для розгортання війни. Більше того, у всесвітній історії натрапимо на непоодинокий випадок, коли ідея реваншу спричинила війну.

3. Дослідники відзначили, що головною причиною аналізованої війни стала імперськість метропольного етносу РФ (той факт, що Московія після розпаду Радянської імперії залишилась імперією, є очевидним – в колоніальному статусі на її території перебуває все ще багато етносів).

Водночас йдеться навіть не про те, що держава є імперією, тобто утримує колонії, а про те, що вона провадить експансіоністську імперську політику. На оцінку російської імперськости як головної причини російсько-української війни неодноразово натрапляємо в наукових дослідженнях у британських⁶ та польських⁷ періодичних виданнях. Всесвітня історія містить величезну кількість фактів, якими можна підтвердити тезу щодо імперіалізму як достатньої причини для війни. Колоніальні війни як прояв імперськости – доволі поширене явище в історії воєн.

4. Інша можлива причина війни – «укорінені в російській ментальності антиукраїнські ідеологеми»⁸.

До таких міфологем автор відносить такі переконання російської політичної еліти і пересічних громадян: «росіяни й українці є одним народом, возз’єднання їх в одній державі має завершитися формуванням потужного надетносу та утворенням "русского міра" з однією Церквою, однією мовою та однією культурою; Україна є частиною Росії і не повинна існувати окремо від неї; Україна винна в дезінтеграції радянської імперії і викликаних цим негараздах Росії; незалежна державність України є геополітичною аномалією і становить стратегічну загрозу для Росії; Росія без України є геополітично незавершеною і не може відродитись як світова наддержава»⁹. Згаданий вираз «укорінені в російській ментальності антиукраїнські ідеологеми» можна категоризувати як українофобію. Отже, маємо два питання: 1) чи є (і чи були раніше) етнічні спільноти Московської імперії українофобами? 2) чи етнічна нетерпимість може бути достатньою причиною для війни?

Читайте також: Чтобы "выжить" после победы Украины Россия грозит устроить ядерный апокалипсис

Розгляньмо перше питання. Ставлення росіян до українців у період до поглинання Московією України було таке, як і до всіх довколишніх її країн. Вся історія Московії (починаючи від захоплення Новгородської республіки, після чого Московія de facto стала імперією) була підпорядкована політиці експансії, тож сусідні етноси сприймалися як об’єкт наступного завоювання. З моменту, коли якась держава, втративши державність, стає колонією, її етнос поділяється на дві групи:

А. Одна група – ті, хто відстоюють незалежність свого етносу. Їх метропольна нація називає зрадниками, мазепинцями, петлюрівцями, бандерівцями, нацистами, фашистами. Саме такі назви отримували ті українці, які відстоювали незалежність України. Метропольна нація їх в усі часи демонізувала, створюючи образ ворога.

Б. Інша група – ті, хто або приховували свою відданість ідеям незалежности, і ті, хто ставали байдужими до цих ідей, але ще за інерцією перебували в контексті рідної культури чи на межі між чужою і рідною ідентичністю. Цю категорію осіб імперська пропаганда засобами мистецтва, іншими засобами формування суспільної думки намагалася принизити, створити комплекс меншовартости і підштовхнути до втрати ідентичности, тобто до асиміляції. Така політика була універсальною – тобто вона стосувалася не тільки українців, а всіх колонізованих етносів Московії, яку після захоплення нею Новгородської республіки і по сьогоднішній день було б коректно називати Московською імперією.

Можна навести багато інших прикладів на підтвердження загальності думки про неминучість етнофобії метропольного етносу до колоніальних етносів. Більше того, це стосується не тільки колоніальних етносів, а й тих, які імперія намагається поглинути і які перебувають у напівзалежному стані. Наприклад, коли Йосиф Броз Тіто (під час Другої світової війни він командував партизанським визвольним рухом супроти фашистів, а потім був президентом Югославії) відмовився підкорятися політиці Сталіна, його відразу віднесли до категорії вбивць і шпигунів.

Отже, росіяни засадничо мають українофобію, яка проявляється в демонізуванні борців за українську свободу і в політиці тотального приниження тих українців, які відкрито не виступають супроти метропольної нації з метою підштовхнути до виходу з некомфортного стану в напрямку до асиміляції.

Друге з поставлених раніше питань (чи етнічна нетерпимість може бути достатньою причиною для війни) є риторичним. Політична історія людства містить багато прикладів таких воєн. У підсумку можна стверджувати, що, справді, українофобія може бути причиною аналізованої російсько-української війни.

5. Ще одне пояснення причин російсько-української війни – покладання вини за війну на Україну.

Для цього вибудовується альтернативна реальність у вигляді геноциду росіян українцями, громадянської війни (мовляв, агресії з боку РФ насправді нема) та інше. Масштабність фабрикування фактів, залучення до цього не тільки масмедіа, а й наукових видань, провідних представників влади викликають довіру в частини чужоземних науковців – адже як можна припустити, щоб науковець, високий посадовець говорив неправду, ризикуючи репутацією, а отже й кар’єрою, як це є в демократичному світі. Серед прибічників такого підходу – переважно автори російської наукової періодики. І вони, на жаль, узгоджені з маніпулятивними спотвореннями стану справ, які продукує російська пропаганда – збройний напад РФ на Україну подано як захист; фразою «не залишалось іншого виходу» намагаються зняти вину з агресора (не було іншого виходу, щоб повернути колонію, але поза тим інший вихід був – дати можливість сусіднім державам самостійно вирішувати, у спілці з ким вони будуть досягати свою безпеку); агресор, підбурювач (РФ) поданий як спостерігач, миротворець; порядок від Владивостока до Лісабона, безпека РФ повинні полягати у позбавленні безпеки.

6. Одним із пояснень причин війни, на яке можна нерідко натрапити в чужоземній науковій періодиці, є те, що війну спровокував Захід, НАТО, оскільки РФ не залишалось іншого вибору, щоб захистити свою безпеку¹¹.

Серед прибічників такого підходу частіше можна натрапити на російські прізвища – і вони, на жаль, також узгоджені з маніпулятивними спотвореннями стану справ, які продукує російська пропаганда.

7. Однією з причин війни дослідники називають потребу/можливість посилити свій поступ за рахунок використання «промисловості, вигідного геополітичного положення, інтелектуального потенціалу й великих людських ресурсів» України¹², для відновлення колишньої величі потрібна Україна «з її територіями, ресурсами та людським потенціалом»¹³.

Той факт, що загарбники приходять, щоб відібрати чуже, поглинути людські, природні та, в широкому сенсі, культурні ресурси, мабуть, ні в кого не викличе заперечень. Водночас щодо конкретного прикладу аналізованої війни можуть виникнути сумніви. Адже якщо країна з двома відсотками світового населення володіє сорока відсотками корисних копалин і величезною частиною суші, то виникає думка, що і в разі дев’яноста відсотків природних ресурсів їх також буде мало. Напрошується вислів давньогрецького філософа, що бідний не той, в кого мало, а той, кому весь час не вистачає.

Отже, здобуття природних ресурсів – це більше подібне на привід для війни, а не на причину. Можливо, ймовірнішою причиною є людські ресурси. Демографічна проблема в РФ є дуже гострою, стрімко зростає кількість мусульман, китайців. На тлі прагнення повернути території, анексовані Російською імперією після програних Китаєм опіумних воєн, Московія зацікавлена у збільшенні кількости християн, у збільшенні кількости громадян, яких можна використати як гарматне м’ясо.

Читайте також: Ракетний обстріл України показав, що вибух на Кримському мосту був тяжким ударом для путіна - Bloomberg

8. Серед пояснень причин російсько-української війни можна натрапити на погляд, що головною причиною є те, що війна стала потрібною як останній шанс повернути Україну до колоніального статусу: «російська сторона розглядала й розглядає соціокультурну та особливо геополітичну самоідентифікацію України виключно в рамках зони російських "привілейованих" інтересів, як елемент слов’янської єдності, "русского мира".

Самостійність, "нетотожність" України з РФ сприймається як загроза та виклик. Отже, євроінтеграційний дрейф Києва від зони "привілейованих інтересів" Москви – головна причина нинішнього російсько-українського конфлікту»¹⁴. Таке пояснення не викликає заперечень, однак воно не є повним – мотив «не втратити шанс повернути Україну в колоніальний стан» також має свої причини, це може бути реваншизм, може бути прояв імперськості, а може бути і якась інша причина. Водночас відсилання до імперськості також не дає повної картини – чи ця імперськість притаманна на ментальному рівні, чи це продукт якоїсь специфічної ситуації. Отже, для повноти аналізу треба виявити саме глибинні причини, які перебувають на початку причинових ланцюгів, що завершуються воєнною агресією.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Для розв’язання поставленої пізнавальної проблеми треба поглибити аналіз причин аналізованої війни (там, де це можливо) до з’ясування умов, які призвели до виникнення цих причин. Здобувши знання про умови, треба з’ясувати, чи є якісь однозначні критерії їх настання (аби на їх основі можна було сформулювати гіпотези та диспозиції міжнародних безпекових норм права). Далі треба оцінити отримані критерії з погляду можливости превентивного міжнародного санкціювання, аби мінімізувати імовірність появи причин війни.

Формулювання цілей (постановка завдання). Цілі можна сформулювати у вигляді такої послідовности питань, на які треба отримати відповіді:

1. Якими є головні причини виникнення російсько-української війни першої третини ХХІ століття?

2. Якими є умови, що призвели до появи цих причин?

3. Якими є однозначні критерії настання цих умов?

Йдеться не про те, щоб отримати вичерпні відповіді на кожне з цих питань, а про те, щоб принаймні отримати такі відповіді. Позитивний результат пошуку означатиме принципову можливість організувати міжнародну безпекову політику на підставі норм права, тобто у вигляді формально зафіксованих правил поведінки, порушення яких повинно викликати дії міжнародного співтовариства, прописані в санкції норми. Водночас змістом заданої санкції норми права повинні бути економічні та інші санкції супроти держави, що стала на такий шлях свого розвитку, за якого методом розв’язання проблем може стати агресія.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Насамперед доцільно з’ясувати, чи можуть бути ще якісь причини аналізованої війни, крім тих, які уміщено в огляді попередньо виконаних досліджень, і визначити найвагоміші з-посеред них. Додатковий матеріал для аналізу дає інформація про війну, що з’явилася після стрімкого зростання її інтенсивности (зіткнення перестало бути регіональним, війська РФ перейшли до масштабних наступальних дій).

У подальшому аналізі буде використано терміни, які можуть мати різночитання в різних авторів. Для уникнення некоректного розуміння змісту подальших міркувань доцільно уточнити ці поняття. Держави можна розрізняти за тим, чи є в них якісь галузі централізовані – і, якщо так, то скільки є таких галузей. Держави, в яких якась кількість (частина або всі) галузей буття централізовані, називатимемо тоталітарними. Що більше галузей централізовано, то тоталітарнішою є держава. Державу, в якій економіка децентралізована, а політика централізована (допустимою є діяльність тільки однієї партії; діяльність решти партій є фактично забороненою, незалежно від того, дозволена їхня діяльність формально чи ні), назвемо фашистською.

Державу, в якій централізовані всі галузі соціального буття, тобто абсолютно тоталітарну, назвемо соціалістичною. Згідно з цим, для прикладу, в КНДР є соціалізм, у РФ і КНР – є фашизм (політика там монополізована, а економіка децентралізована). Водночас РФ є імперією, тоді як КНДР і КНР – ні. Навіть якщо КНР кваліфікувати як імперію (через уйгурів), то потреба в силовому «обручі» в цій країні є меншою (треба обмежувати силою лише прибічників демократії), аніж в РФ (треба обмежувати силою і прибічників демократії, і прибічників звільнення від колоніального стану). Отже, РФ – це фашистська імперія, СРСР був соціалістичною імперією, яку можна віднести до найтоталітарніших держав в історії людства. Перейдімо до аналізу причин війни РФ супроти України. До зазначених раніше причин треба додати ще принаймні декілька. Одна з них – потреба легітимізування влади у фашистських імперіях, де дуже часто єдино можливим способом виявляється ведення війни. Для обґрунтування цієї тези можна запропонувати такий ланцюг міркувань.

1. У разі, коли влада централізована, виникають особливо сприятливі умови для зловживань з боку владної верхівки.

Імперії змушені підтримувати високий ступінь централізації, монополізації влади. Імперія не може бути демократичною, бо в такому разі в колоніях до влади прийдуть колоніальні етноси і почнуть здобувати незалежність від метрополії. Політичний лідер імперії має змогу скористатися зосередженою в своїх руках повнотою влади (це доповнюється відсутністю можливостей демократичного контролю) для зловживань (наприклад, корисливих зловживань чи зловживань під час кожного наступного здобуття влади на виборах, якщо такі формально існують).

Як тільки такі зловживання вчинені – виникає бажання будь-якою ціною не віддати владу, бо в інакше буде загрожувати відплата. Якщо це були корисливі зловживання, то ті, хто постраждав від влади такого правителя, матимуть змогу притягнути його до відповідальности. Якщо цей політичний лідер прийшов до влади брутально, тобто з порушеннями законодавства (а тим самим він відібрав її у свого конкурента), то такий правитель також буде прагнути не віддати владу, бо також буде покараний. Крім того, що триваліший період керівник може користуватися владою, то більшим стає розуміння своє безкарности – а це сприяє подальшим зловживанням. Отже, ступінь несприйняття можливости віддати владу зростає зі збільшенням тривалости користування нею і кожним наступним успіхом в доланні перепон на шляху продовження своєї влади.

2. Якщо політичний лідер скористався можливістю зловживання своєю владою, то прагне будь-якою ціною зберегти її, отже легітимізувати.

У разі, коли в державі чинний демократичний режим правління, владу легітимізують через вибори. У разі недемократичного режиму у правителя також періодично виникає потреба підтвердити свою ефективність, результативність своєї влади. Способами легітимізування влади в такому разі можуть бути: 1) економічні успіхи, 2) загарбницькі війни, 3) репресії. Легітимізація влади через реально демократичні вибори є нереальною, якщо лідер країни зловживав владою. Використати процедуру виборів для збереження влади у разі попередніх зловживань можна тільки фальсифікуючи результати виборів.

Читайте також: Психиатр Джеймс Фэллон: Путин — психопат с признаками садиста

Розгляньмо можливість легітимізації влади у фашистській імперії через економічний успіх. В імперії з фашистським режимом правління (прикладом такої імперії є РФ) можливість економічної легітимізації (іншими словами, можливість економічного успіху) є дуже обмежена. Це зумовлено тим, що імперія не може допустити неконтрольованого ринку – в такому разі багатими можуть стати представники колоніальних етносів, а той, хто здобуває економічну владу, має засоби, щоб здобути політичну владу. Зважаючи на це, у фашистській імперії потрібно, щоб економіка була під жорстким контролем силових структур. Це вже не вільний ринок, який є в капіталістичній демократичній країні, а напіввільний ринок. Держава із напіввільним внутрішнім ринком є неконкурентоздатною порівняно з державою зі справді вільним внутрішнім ринком.

Навіть якщо в імперії є прибуток (для прикладу – завдяки великим сировинним ресурсам), то він не перетворюється в розвиток економіки, бо розвивається тільки та її частина, яка є під протекцію силових структур; отже, гроші, які з’явились, ідуть на резерв (у разі, якщо для держави звичною практикою є ведення воєн, то на резерв для протидії можливим санкціям під час наступних воєн) або на збагачення правлячої верхівки. Переважна більшість громадян живуть у бідності. В підсумку – економічна легітимізація влади у фашистській імперії могла би бути досить рідкісним явищем.

Легітимізація через репресії – засіб із найнижчою популярністю. Отже, у фашистській імперії легітимізування влади повинно відбуватися через воєнні успіхи, тобто через ведення загарбницьких воєн. Порівняймо хронологію воєн і виборів президентів у РФ.

У початковий період існування РФ внаслідок несприятливого економічного стану (для розвалу СРСР ціни на нафту були знижені до максимально можливого рівня) ресурсів для ведення воєн було не надто багато. Однак навіть незважаючи на це, провадились війни (це означає, що якщо легітимізація влади справді ставала причиною війни, то це була достатня, але не обов’язкова умова). Перша війна, яку можна витлумачити як засіб легітимізації влади, – Перша чеченська, війна супроти незалежної країни, яка скористалася правом на самовизначення й офіційно вийшла зі складу РСФСР, здобувши незалежність. Цю війну було розпочато перед другими виборами Б. Єльцина. Однак РФ програла війну, і вибори довелось фальсифікувати. Приходу до влади В. Путіна передувала Друга чеченська війна. Керував війною В. Путін. Регулярна війна почалася у вересні 1999-го, а 20 березня 2000 року війська РФ взяли під контроль усю територію Чеченської Республіки Ічкерія.

Через шість днів, 26 березня, відбулися вибори президента РФ, на яких перемогу здобув В. Путін.

Другі вибори Путіна відбулись у березні 2004 року. Оскільки після розвалу СРСР ціни на енергоносії знову «відпустили», вони почали зростати – і це стало помітно в РФ. Тому В. Путіна вибрали на тлі економічного успіху (зумовленого, щоправда, не його якостями ефективного господарника, а згаданим зростанням ціни на нафту).

Після перебування на посту президента у 2008 році Путін практично передав владу «технічній кандидатурі» (для того, щоби знову повернути владу собі) Д. Медвєдєву. Очевидно, той також мав потребу продемонструвати, що він як президент не «слабак», тому в тому ж 2008 році розпочав війну супроти Грузії.

У березні 2012 року в РФ знову відбулися президентські вибори. На цих виборах для перемоги провладного претендента (повернення В. Путіна до влади) довелося знову фальсифікувати, причому масштаби фальсифікацій спричинили посилення протестного руху, який виник ще раніше у зв’язку з виборами в Думу. Протестний рух був настільки сильним, що в 2013-му поширеною стала думка, що цей протест ніколи не закінчиться. У цій ситуації знову виникла потреба у війні – треба було переключити увагу громадян на інші проблеми й укріпити владу черговою успішною «малою війною». Отже, для легітимізації влади В. Путіна (легітимізація влади полягала в цьому випадку в її укріпленні) виникла потреба у війні. Нею стала війна РФ супроти України, розпочата в 2014 році.

Наступні вибори (президент Путін продовжив тривалість між виборами з 4-х до 7-ми років) мають відбутися в березні 2024-го. Очевидна окупація Білорусі, перехід 24 лютого 2022 року до високоінтенсивної повномасштабної війни з Україною призначені для того, щоб легітимізувати наступні вибори 2024 року.

Отже, потреба легітимізації влади в тоталітарних імперіях може бути однією з причин воєн – і очевидно є однією з причин аналізованої війни.

Ще однією з можливих причин виникнення війни може бути несприйняття тоталітарною країною (яка є в різних аспектах менш привабливою від сусідніх демократичних країн) цих сусідніх привабливіших країн. Наприклад, якщо в сусідній державі є вищий ступінь свободи (свободи інформації, свободи виборів та ін.), якщо є більші можливості для розвитку економіки, добробуту, то це є загрозливим зразком для населення тоталітарної країни. Це може викликати прагнення у власного населення чинити зміни за зразком згаданих сусідніх держав. Очевидно, що загарбавши сусідню державу, такий зразок усунуть – і продемонструють, у що він перетворюється внаслідок війни. Щоправда, на кордоні постануть нові зразки, щодо яких у володарів тоталітарної держави виникатиме така сама реакція.

Щодо відміни у відчутті свободи (і в реальному її ступені) фашистської імперії та демократичної держави важливо додати уточнююче пояснення. Для цього треба розрізнити два типи імперій за територіальним розміщенням метрополії та колоній. Якщо приєднання колоній відбувалося шляхом завоювання сусідніх держав, то метрополія і колонії будуть в межах території, не розділеної на несуміжні частини. Таку імперію назвемо цільнотериторіальною (наприклад, Османська імперія, Московська імперія –тобто Московія в період її існування від Московської держави до РФ).

Якщо територія імперії розділена так, що метрополія є однією частиною, а колонії – іншою (іншими), причому метрополія не є суміжною з колоніями, то таку імперію назвемо територіально розподіленою (це, для прикладу, Португальська імперія). В територіально розподіленій імперії метрополія може жити за одними законами, а колонія – за іншими, причому в колонії режим буде більш тоталітарним, оскільки треба утримувати колоніальний етнос в покорі.

В такому разі громадяни метрополії будуть виховані в дусі більшої свободи від громадян у колоніях. На противагу цьому, в цільнотериторіальній імперії треба створити закони, які є однаковими для всієї території, а оскільки цими законами треба утримувати в покорі колоніальні етноси, то метропольний плебс потрапляє в близькі за ступенем свободи умови, як і етноси колоній, розміщені на окраїнах імперії. Отже, громадяни метрополії цільнотериторіальної імперії приречені бути духовно невільними.

Читайте також: Россия сегодня: Синдром отключенного сознания и культивация полного неведения

Якщо йдеться конкретно про мешканців України й РФ, зокрема віруючих, то ефект від порівняння їхньої свободи може ґрунтуватись на такому ході думки.

"Ми (це від імені мешканця РФ) живемо погано, бо православні слов’яни мають жити саме так. У православних слов’ян такий особливий менталітет, що вони повинні так жити". Водночас виявляється, що не всі слов’яни живуть так погано. Тих, що живуть заможніше, можна відмежувати. Скажімо, чехи, словаки, поляки, хорвати та інші живуть краще. Це можна пояснити їхньою неправильністю – в них неправильна віра (вони католики). А ось українці й білоруси пасують під правильність – серед них велика частина православних.

Якщо ж вони починають жити інакше (демократичніше, заможніше), то виявляється, що і ми можемо жити інакше. Звідси у влади такої імперії виникає очікувана реакція – ні, ці наші сусіди на мають права жити краще від наших громадян, вони не мають права давати підстави для сумніву, що ми не успішні, не мають права давати зразків для наслідування. Існування таких сусідів загрожує владі Московської імперії.

До важливих глибинних причин воєн, які могли відіграти роль у виникненні аналізованої війни, належать такі взаємопов’язані властивості, як ментальність, етнічний характер, тип культури. Кожне з цих явищ має у своїй структурі низку елементів. Не беручись за системне висвітлення цього питання, доцільно подати принаймні ті його фрагменти, які можуть пояснити, чому виникла аналізована війна. (Уміщені перед цим міркування про ступінь свободи громадян у спільноті актуальні також у цій темі, оскільки ступінь реальної свободи формує ступінь духовної свободи людини).

Вагомою причиною воєн може бути спосіб культурної адаптації спільноти. Одним із джерел поведінки людини (чи спільноти) є узагальнення попереднього досвіду: якщо в якійсь ситуації дія виявилась успішною (принаймні суб’єкт оцінює її як успішну), то в разі повторення ситуації він виконуватиме таку саму дію. Якщо успіх підтверджуватиметься далі, то буде робитись висновок, що «ми робили правильно». Суб’єкт (спільнота) міркує таким чином: наша експансіоністська ментальність дала нам велику країну.

Отже, будемо так робити далі. Потурання агресії провокує подальшу агресію. Якщо негативну соціальну практику соціум не карає, то використання цієї практики буде тривати і витлумачуватись як стандарт поведінки. Отже, культивування спільнотою упродовж історії свого існування експансіоністської поведінки щодо сусідів призводить до виникнення своєрідного експансіоністського культурного типу, ментальної експансіоністськости, імперськости. Стандартним проявом такої ментальности стає збройна експансія.

Читайте також:  Рашизм – ракова пухлина для людства. Палата число «Z»

Одним із джерел агресії може бути така ментальна складова, як месіанство, обраність. Хід думки тут такий:

1) якщо ми особливі, то без нас інші не можуть;

2) якщо вони без нас не можуть, то вони нам винні;

3) якщо вони нам винні, то вони повинні віддавати;

4) якщо вони не віддають, то ми маємо право відбирати.

Отже, якщо ми відчуваємо, що є особливими і цю особливість витлумачуємо як позитивну якість, значить маємо право вирішувати чужу долю. З-посеред зібраних імовірних причин війни треба, згідно з попереднім задумом, відібрати найглибші і водночас найвагоміші, проаналізувати умови, в яких можуть розвиватися ці причини. Це дасть змогу з’ясувати, чи можна виявити якісь однозначні критерії цих умов, щоб увести їх як формальні критерії в диспозиції міжнародних безпекових норм для превентивного санкціювання тих країн, які прямують до стану агресивності. На підставі виконаного аналізу вважаю, що найвагомішими причинами аналізованої війни є:

1. Експансіоністська (імперська) ментальність (історія Московії – це історія загарбницьких воєн і постійного збільшення території, яка відклалась у ментальності цього етносу як стандартна форма поведінки).

2. Тяжіння правителів тоталітарних держав до мінімізування ймовірності втратити владу (через боязнь відповідальності за численні зловживання нею), що збільшує імовірність легітимізування влади через воєнний успіх.

Це не означає, що решта причин не відіграли жодної ролі у спричиненні війни РФ супроти України. Однак їх можна віднести до категорії додаткових аргументів.

Обидві виокремлені причини взаємопов’язані. Імперська ментальність етносу є продуктом тривалої історичної його практики. Спільнота поступово втратить цю ментальність після того, як перестане бути імперією і потрапить в умови, подібні до тих, які є в Європейській Спілці (де безпека кожної країни ґрунтується на засаді не переглядати кордони, оскільки такий прецедент відкриє скриньку Пандори). Водночас імперськість, імперія (особливо цільнотериторіальна імперія) пов’язана з тоталітаризмом, оскільки потребує перебувати в тоталітарному стані, аби не втратити колонії. Отже, світ стане безпечнішим, коли імперії будуть позбавлені своїх колоній, стануть меншими і внаслідок всього цього не загрожуватимуть іншим (насамперед сусіднім) державам.

Тоталітаризм полегшує і зловживання владою, і можливості утримувати її якомога довше (щоб не нести відповідальність за зловживання). Іншим варіантом є передача влади довіреній людині (це може бути син, як це є, для прикладу, в КНДР і до чого йшло в Румунії), які гарантуватимуть пожиттєву недоторканність такого правителя. Однак подібна передача влади не може відбутися через вільні вибори, а лише через фальсифіковані (тобто це також поставить нового правителя в умови бажання за будь-яку ціну не віддати владу). Якби Путін не мав змоги бути обраним втретє і в правителя не було потреби легітимізувати владу через війну, то, ймовірно, аналізованої війни могло б не бути, принаймні підстав для її виникнення було би менше.

Проаналізуймо як аналогію приклад з адміністративною владою в довільному трудовому колективі. Якщо керівник підрозділу знає, що через невеликий період його неминуче замінить хтось інший (з великою імовірністю той, хто на даний момент є його підлеглим), то він може передбачати, що в разі зловживань щодо своїх підлеглих, один з яких стане керівником, він може зазнати санкцій з боку колишніх підлеглих. В такому разі він намагатиметься не зловживати.

Якщо поставити в подібну ситуацію правителя держави (що він, скажімо, не може обиратися більше двох термінів, а сумарне перебування на цій посаді обмежене, наприклад, вісьмома роками), то в нього будуть більші бар’єри перед зловживаннями, а отже менша потреба легітимізувати потім свою владу не виборами, а воєнними успіхами чи репресіями.

Ці індикатори демократичности цілком успішно можуть бути введені в гіпотезу норми міжнародного безпекового права, яка мала б стати обов’язковою для виконання всіма членами ООН. Санкція такої норми права могла би містити економічні й інші обмеження для такої країни (не обтяжливі для інших країн), а небажання підпадати під всезагальні санкції мало би спонукати держави прямувати до утвердження демократії в засадах змінності влади, а в підсумку і в ментальності.

Доцільно також з’ясувати, наскільки реальним є запровадження такої міжнародної безпекової норми з огляду на готовність держав до такого обмеження. Для більшості демократичних держав ці норми сумісні з їхніми конституціями. Для формальних монархій, в яких реальна влада є виборною (тобто за суттю ці держави є республіками), така норма також не викликає потреби вносити якісь зміни в законодавство. До держав, яким може бути проблемно перейти до таких правил поведінки, мабуть, належать тільки абсолютні монархії. Такими сьогодні є Бруней, Катар, Оман, Саудівська Аравія, Есватіні, ОАЕ і Ватикан. Оскільки ці країни не є імперіями, то для них можна було би зробити виняток.

Висновки

На підставі аналізу причин російсько-української війни першої третини ХХІ ст. як головні виокремлено: експансіоністську (імперську) ментальність російського етносу, яка формувалася упродовж практично всієї його історії узагальненням сприйманої як успішну практики експансіонізму, і тяжіння правителів тоталітарних держав до мінімізування ймовірності втратити владу (через боязнь відповідальності за численні зловживання нею), що збільшує імовірність легітимізування влади через воєнний успіх.

Принаймні друга з цих причин «визріває» в умовах збільшення тривалості перебування правителя при владі – що довша тривалість, то більша ймовірність ніколи не втратити владу, а усвідомлена безкарність полегшує спокусу зловживати владою. Водночас зростання кількости зловживань викликає пропорційне зростання небажання віддати владу, оскільки в такому разі може настати відповідальність за зловживання. Так потреба утримати владу, легітимізувати її підштовхує такого правителя до війни як засобу легітимізації влади.

Отже, визначальним чинником, який сприяє переліченим негативним тенденціям, є тривалість перебування правителя при владі. Обмежуючи цей період, можна зменшити ймовірність виникнення підстав легітимізувати владу за допомогою війни. Такий параметр, як тривалість перебування при владі, легко увести в гіпотезу норми міжнародного безпекового права, щоб санкціювати ті держави, в яких правила зміни влади допускають описаний ланцюг причинових зв’язків, який завершується війнами.

_____________________________

* Термінологічне уточнення: країна, сучасна назва якої «Російська Федерація», періодично змінювала свою назву: Велике князівство Московське – Московська держава – Російська імперія – Радянський Союз – Російська Федерація. Під час вживання назви «Російська Федерація» виникає неоднозначність – в якомусь конкретному випадку може йтися тільки про країну в період її існування, починаючи з 1991 року, а в іншому випадку мова може йти про країну впродовж усього періоду її існування під різними згаданими назвами. Тому країну, яка постала як Велике князівство Московське і поступово трансформувалася в РФ, називатимемо «Московія».

¹ Василенко В. Російсько-українська війна 2014 року: причини, перебіг та політико-правові оцінки. Український Тиждень. 2014. 23 жовтня. № 42 (362). С. 28.

² Там само.

³ Андрієвський Т. Г. Цілі російсько-української гібридної війни. Політичне життя. 2018. № 2. С. 104.

⁴ Сегеда С. П., Шевчук В. П. Гібридна війна Росії проти України: історичний вимір. Наука і оборона. 2019. № 1. С. 31.

⁵ Коваль Н. Фукідід у колгоспі тварин: грецький підхід до українсько-російського конфлікту. Інтерпретації російсько-українського конфлікту в західних наукових і експертно-аналітичних працях: монографія / за ред. В. Кулика. Київ, 2020. С. 218.

⁶ Рябчук М. Між абстрактною теорією та практичною політикою: погляд на українсько-російський конфлікт у британських наукових та експертних публікаціях. Інтерпретації російсько-українського конфлікту в західних наукових і експертно-аналітичних працях: монографія / за ред. В. Кулика. Київ, 2020. С. 62.

⁷ Рябчук М. Єдність у різнорідності: польські дослідники про українсько-російський конфлікт та війну на Донбасі. Інтерпретації російсько-українського конфлікту в західних наукових і експертно-аналітичних працях: монографія / за ред. В. Кулика. Київ, 2020. С. 239, 281.

⁸ Василенко В. Вказ. праця. С. 29.

⁹ Там само.

¹⁰ Набок С. Альтернативна реальність кремлівської пропаґанди: конфлікт «на Україні» в російському політичному, медійному й науковому дискурсі. Інтерпретації російськоукраїнського конфлікту в західних наукових і експертноаналітичних працях: монографія / за ред. В. Кулика. Київ, 2020. С. 292.

¹¹ Коваль Н. Вічне повернення до «вічної Росії»: виклики «української кризи» для французького інтелектуального дискурсу. Інтерпретації російсько-українського конфлікту в західних наукових і експертно-аналітичних працях: монографія / за ред. В. Кулика. Київ, 2020. С. 144.; Кулик В. Неодностайна підтримка: американський науково-експертний дискурс про конфлікт в Україні й довкола України. Інтерпретації російсько-українського конфлікту в західних наукових і експертно-аналітичних працях: монографія / за ред. В. Кулика. Київ, 2020. С. 27–33.

¹² Фігурний Ю. С. Мілітарна й інформаційна агресія Російської Федерації проти України й українців та її сучасні суспільні наслідки. Російська агресія проти України: правда і вигадки, причини і наслідки: монографія / П. П. ГайНижник, І. Й. Краснодемська, Ю. С. Фігурний, О. А. Чирков, Л. В. Чупрій. Київ, 2018. С. 166.

¹³ Василенко В. Вказ. праця. С. 28-29.

¹⁴ Пашков М. Російсько-український конфлікт: фактор відчуження. Агора: Російсько-українські відносини: від травм та конфліктів до примирення та співучасті. 2015. Вип. 15. С. 22.

— 

Ігор Дуцяк,  опубліковано у виданні Zbruc.eu


В тему:

 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]