Олег Скрипка і Мрія

Версия для печати

«Незалежність надто просто дісталася, було нецікаво. Тепер відвойовуємо. Право на свою Україну. На свою мрію». Музикант, композитор, лідер гурту «Воплі Відоплясова» про країну здійснення мрій, українську ідею і латентний аристократизм.

Питання про те, що для мене Україна… звучить як несподівана провокація. Сучасний світ нас випробовує, і ми вчимося бути собою, шукаємо, як сформувати себе, виявити власну ідентичність, звідки прийшли, куди йдемо. Разом із країною. Чомусь я переважно чую питання: «Україна — яка?». І ми хочемо країну, де були б нові дороги і таке інше, тоді як можна сформулювати питання інакше: «Україна — це…» Пам’ятаєте «Алісу в Країні чудес» Керролла? Там є епізод, коли Аліса запитує в Чеширського Кота, де вихід… Кіт запитує, куди ж ти хочеш потрапити, а вона не знає. От він і відповідає, що тоді байдуже, куди йти. Так само і з Україною.

Я українець, що народився в Таджикистані. Згодом мої батьки переїхали до Кіровська Мурманської області. Пригадую, на телевізорі в нас стояв дуже красивий вітрильник, на якому було написано «Мрія». Понад рік тому я знову побачив цю «Мрію», хоча вона в моїй підсвідомості ще з дитинства живе. Моя мама — росіянка, тато — українець, який багато працював і рідко бував удома. Тож коли я спитав маму: «А що таке Мрія?», вона не знала, тому це українське слово лишалося для мене чимось красивим, як та яхта. «Мрія» для мене в дитинстві була красивою загадкою. Україна — це мрія. І не лише для мене, для нас усіх. Вона якийсь аморфний матеріал, соціальний політичний, геополітичний. Є збочене трактування України злісних гоблінів-путінців, зовсім інакше її трактують українські націоналісти, та кожен малює щось своє, і картинки різні. Однак для українців загалом вона досі лишається мрією. І наш рух з етнічним дійством, фестивалями та музичним видавництвом «Країна Мрій», мистецька й просвітницька робота тривають, щоб втілити те, про що ми мріяли й фантазували багато років. І на наших очах таки формується нова країна.

В тему: Пользователи украинской Википедии ищут украинскую музыку чаще, чем западную

Україна не Росія, і це я збагнув ще в дитинстві. Мої батьки, коли я був малим, часто возили мене до діда й баби і в Росію, і в Україну, на Полтавщину. Коли я туди приїхав дорослим, зрозумів, чому мені так там подобалося. Бо там надзвичайно красиво. Ця зелена пишна земля, як жінка, кров із молоком. Є в Полтавщині щось жіноче, лагідне. Діти звертаються до батьків на Ви, виплекана справжня чемність, і я зрозумів, що в цьому є наш український латентний аристократизм. Він був понищений москов’ям і Радянським Союзом, але таки зберігся, ніби в чорноземі. Недарма маємо найкращі у світі ґрунти, саме там наша культурна спадщина й зберігається, і коли зернята культури туди потрапляють, то проростають. Мене малим возили й на мамину батьківщину, у маленьке село на Курщині. Мав сім років тоді. Пам’ятаю російське село, глухі хащі, діти навколо бавляться. Сів на якусь колоду й спостерігаю, як хлопці років 9–11 поруч курять «Бєломор» і запивають портвейном. Хлопчики лапають дівчаток і гнуть матюки. Я так перелякався, що втік до хати й не вилазив, сидів тихенько. Але ж куди йти: саду немає, городу теж. Тато й каже тестю, мовляв, давайте бодай очерет біля хати зробимо. Так, думав я собі, на Полтавщині все квітне й росте, клімат інший, а на Курщині хата й гола дорога. Батько вирізав лозу — і через тиждень той очерет проріс. Я здивувався — росте! Тільки для того треба щось зробити, у землю хоч палку встромити. Ще дитиною це зрозумів.

Коли мені виповнилося 16 років і потрібно було отримувати радянський паспорт, я попросив, щоб мене записали українцем. Свій вибір зробив уже тоді. Я в Україні не жив, тільки гостював. У школі мене хохлом і називали, бо, вертаючись із канікул, говорив українською. Як і мої родичі. Не замислювався, що українська й російська — різні мови, говорив так, як люди навколо. Закінчивши школу, вирішив здобувати вищу освіту. Був амбітним хлопцем і хотів стати науковцем. Такий собі фізико-математичний вундеркінд і водночас розбишака, тобто рокер і ботан. Мені дозволялося хуліганити в школі, бо мав призові місця на олімпіадах. Ходив із довгим волоссям і двійками за поведінку. Але я був під патронатом директора школи, який викладав фізику, тому мені всяке прощалося. Організував рок-гурт, і коли жовтенята збирали макулатуру, вдалося провернути таку схему, що на ті гроші купили нам апаратуру. Найпрестижніший інститут у галузі, яку я обрав, фізико-технологічний, був у Підмосков’ї. Конкурс шалений: 25 абітурієнтів на місце. А коли побачив Московський фізико-технічний інститут (МФТІ) у Долгопрудному, то не зрадів. Щось сіре й сумне, концтабір якийсь. Прохідний бал я набрав, але мене відсіяли на співбесіді, мабуть, треба було провести блатних. Викладач спитав: «Який сьогодні день?». Я відповів, що дуже спекотний. А мені на це: «От ти й не знаєш. Сьогодні день, коли французькі революціонери взяли Бастилію». Цікаво, що згодом, коли жив у Франції, на це свято зіграв безліч концертів і довго жив на площі Бастилія.

Але в мене був план «Б»: квиток до Києва, навіть батькам не сказав, що не пройшов конкурс, бо мені було соромно. Я одразу зрозумів, що КПІ — це мій інститут. Коли минаєш затишний парк, виходиш до старовинних корпусів, просто чарівний Гоґвортс! Крім того, тоді тільки побудували нові корпуси, гуртожитки з паркетною підлогою, на тлі підмосковних хрущовських клопів і тарганів, похмурого «освенциму» це було щось неймовірне. Вступив тоді легко й швидше за інших (у мене за перші екзамени були високі бали) і так став киянином. Усі ще складали іспити, а я вже щасливий.

В тему: Классические маргиналы. Как украинцы покоряют европейские сцены

Я приїхав із російської тундри в українські джунглі. Та я й не міг не полюбити Києва. У мене дуже яскраві спогади про Київ мого дитинства. Це передусім Брест-Литовський проспект, нині проспект Перемоги. Там ходив трамвайчик, біля дороги росли яблука. Мама мені одне зірвала, і воно було таке смачне. У тітки на Відрадному теж садок вишневий коло хати і город (там колись село було, де люди пасли кіз і корів).

Я був латентним патріотом, хай тоді радянська пропаганда малювала образ суворих бандерівців, їх у журналі «Перець» зображали в мазепинках і з ножами в зубах. Але коли я дізнався, що хлопці, з якими навчався на радіотехнічному факультеті й жив у гуртожитку, родом із Західної України (Луцьк — Львів — Хуст), то моє уявлення про страшних західняків кардинально змінилося. У той час ми з друзями створили свій рок-гурт і студентський театр, організовували вистави та мистецькі вечори. Українські народні пісні вивчив ще в дитинстві, коли потрапляв у село і грав на баяні, тоді ж відчував, що я перший хлопець на селі й суперстар. Там пізнав красу української пісні й вчив українську мову. І коли почав співати український рок, усвідомив: українська мова була в мені давно. Чому? Знову екскурс у моє минуле. Специфіка Мурманської області, де ми жили, доволі цікава. Маленьке шахтарське містечко, де керівні посади обіймали українці. Росіян було мало. Українці в Росії легко роблять кар’єру, бо вони харизмати. А заступниками працювали євреї — їх не пускали вище. Мій батько був у цій містечковій богемі. І коли збиралися на святкування, співали українських пісень. Потім, коли я гастролював по Сибіру, виявив, що вся газпромівська верхівка, яка робить економіку Росії, українська. Що далі на схід, то більше там вихідців із Західної України. Ще за радянських часів колись багато газу було саме в Україні, який продали в Європу, але лишилися спеціалісти в газовій галузі з українських вищих навчальних закладів, які тепер у Сибіру й працюють.

Немає нічого дивного в тому, що українські пісні стали справжнім вибухом у російськомовному Києві. Латентний патріотизм проявився тоді й в українській столиці. Та непроявлена ідентичність дала про себе знати в пісні. І коли я поїхав до Франції, то побачив, які французи практичні патріоти на побутовому рівні. Вони ніколи не говоритимуть про патріотизм відкрито, вважають, що це моветон. У нас кажуть «ура-патріотизм», так само у них. Вони ультрапатріоти. Французька кухня, пісня, французьке кіно, вино, авто тощо. За визначенням так має бути. Безумовно, мене виховала висококультурна Франція, і там я став свідомим патріотом. Так вийшло, що спочатку вивчив французьку, а тоді вже опанував українську мову й почав нею вільно розмовляти.

А з Росією в мене вийшов ефект Розумовського. Як ми ставимося до росіян, знаємо, а як вони до нас? Насправді треба зрозуміти, що ми з ними така собі садо-мазо-парочка. Росіяни насправді глибоко люблять українців своєю «странною любовью». Для садистів типова фаза агресивно-жорстока, але якщо об’єкт садистського кохання вдається посадити на короткий повідок, їх попускає і пробиває на лірику. І в ті часи історичні нас, українців, вони дуже люблять, навіть може бути мода на Україну. Якщо говорити про мої відносини з Росією, то це два періоди: радянський і постфранцузький, які збіглися з тією фазою, коли їх, садюг, попустило. Зйомки фільму «Вечори на хуторі біля Диканьки». Я, Вакула, приїжджаю до Єкатєріни ІІ по черевички, а її грала Лідія Фєдосєєва-Шукшина, геніальна актриса, і з її уст дуже переконливо прозвучало: «Ах, южная кровь! Темперамент!». То вони до нас так і ставляться. Ми — серце дракона, голка в яйці Чахлика Невмирущого, основа основ їхнього життя. Вони нашу історичну й духовну матрицю на себе почепили.

Ми «адін народ»? Ні. Чим ми відрізняємося? Можна вибудовувати різні теорії. Але скажу, що в українському селі колись діти зверталися до батьків на Ви. А там на батьків як? Із матюками. Така російська традиція. Якщо в культурні ремінісценції заглиблюватися, то мелодика українських пісень («Розпрягайте-е, хло-опці, коней!»), вишиванки, сільський український «прованс» — це відлуння бароко. Нині воно сприймається наче традиційна українська культура, але коли ми потрапляємо в Європу: чи в Італію, чи в Грецію, бачимо щось спільне, то це відголоски барокової культури. А коли поїдемо на Росію, то побачимо переважно ерзац класицизму та елементи вульгарного модерну. Так сталося, коли зароджувалася сучасна європейська культура, московити тоді були не в контексті.

Перші паростки садизму стали помічатися після 2004 року, коли в російській провінції мені часом із зали викрикували: «А па-рускі давай!». Були й інші історії: граєш десь у Ростові, концерт прийняли на ура, тут організатори в захваті мені кажуть: «Яка ж у вас класна музика, як так сталося, що нас розділили»… Очевидно, вони мають на увазі, що якісь злі політики нас розділили, ми «адін народ». Об’єднуймося. Я їм: не питання, тільки цивілізовано, як Євросоюз. Де столицю робитимемо? Вони мені: як це де? Я у відповідь: давня столиця Русі — Київ. У вас столиця Москва. Давайте, щоб ні вашим, ні нашим, у Мінську зробимо. Чи в Алмати.. У людей одразу відвисає щелепа — пам’ять зависає. А чому не в Москві? А чому в Москві?.. Тому треба мати на увазі, що для будь-якого росіянина ми досі один із ними народ, який штучно розлучили. Росіяни поділяють українців на салоїдів, милих, потішних та безпечних, і бандерівців. Перших треба пригріти: Ані Лорак, Потап із Настею, Повалій… А бандерівців винищити.

В інтернеті гуляють показові ролики. Якесь чудо з російським паспортом прийшло на вибори і заявило, мовляв, тут всєгда гаварілі на рускам, Кієв рускій горад. Патріоти намагаються полемізувати. Хамло продовжує у своєму стилі, мовляв, ви не люди, ви тіні. І тут у кадрі з’являється чоловік під два метри, ззаду на футболці в нього написано Ukraine. І він тому впертому ватніку в диню — раз! Його паспорт порвав — два. Дискусія закінчилася. То колись була традиція полеміки в Давній Греції, мистецтво суперечки (еристика. — Ред.). У Китаї, Японії можна так полемізувати, коли дотримуються певних правил. Якщо їх ігнорують, тоді працює тільки позиція сили. Якщо ти інтелігентішка, то в таких дискусіях програватимеш. Я виріс у шахтарському містечку, де кримінальна ситуація була дуже серйозна. Є такі прості вуличні правила виживання, які треба застосовувати і в політиці, і в житті. От ідеш ти вулицею, а назустріч агресивна компанія. Треба до останнього уникати конфронтації, як зумієш — втікай. Не виходить — можеш перейти на жарти, згадувати спільних знайомих, але якщо переконався, що тебе битимуть, то швидко приймай рішення і бий головного. Я так кажу, бо знаю, що це таке. Бо ходив до школи, у якій вчилися хлопці, що поверталися з колонії з усіма наколками та понятіями й вчили нас життя.

На чому базувати свою українську ідентичність, державність? Якщо будувати наукову міфологію, пантеон героїв, то треба брати всіх і все. Не намагатися, а робити. Просте правило. Люди, політики, які гарно й багато говорять, погано роблять. Це працює і на рівні побуту. Якщо хтось вам щось дуже красиво розповідає, як усе буде прекрасно, то знайте: не зробить нічого. Щодо історії? Брати всіх: трипільців, гунів, скіфів... Особистості? Також усіх: і Чехова, і Гоголя, і Булгакова, і Прокоф’єва, і Рєпіна... І нікому не віддавати. Також треба для себе з’ясувати, яку конкретно ми хочемо мати Україну й що в ній робитимемо ми, сучасні українці.

В тему: Деньги в трубу. Как работают национальные оркестры и коллективы

Сучасний українець який має бути? Хто собі це питання ставив? Я не ставив. Поступова еволюція особистості — спочатку ти знаєш, чого не хочеш, а потім потроху вже розумієш, чого хочеш. Коли говорити про українську пісню, про квоти, то ми виграли маленьку війну. І українська пісня помалу витісняє російську з радіо. Радійщики бунтують. Добре, ми замінимо російський контент на український, але навмисне ставитимемо українські пісні найнижчої якості. Я точно знаю, що в нас два вороги: сепаратизм (агресивний чи латентний) та українські тупість і недолугість. Рагулізм є також нашим ворогом. Якщо ставити питання про те, якими ми не повинні бути, то ми не повинні бути жлобами. Жлобство завжди було стратегічним партнером російського імперіалізму. Це наш ворог. Як тільки посуваємо російську попсу, її місце активно посідає українське жлобство. І тоді мрії про велику українську ідею летять шкереберть. Якщо ідеальний українець не жлоб, то хто він такий? Освічена, зі смаком, грамотна, прогресивна, фізично розвинена людина, яка може дати в лоба, якщо треба. Образ козака-характерника на новий лад.

Насамкінець. Для того щоб була Україна, про це мають мислити не музиканти. Нам своє робить. Є ж спеціалісти, які розуміються на економіці, на розвитку країни. Є теорії і практика, як розвивати суспільство. Із цим не треба йти до доярок, аби вони будували кораблі. Немає грошей? Шукайте. Не можете знайти ресурс? Шукайте. Хочете зробити хороші дороги? То робіть! Що для цього треба? Те, що робили й роблять інші, не потрібно винаходити велосипед. Не говорити, а взяти й зробити! Тоді Україна через 20 років буде принаймні як Угорщина сьогодні. Хороші дороги і решта всього. Не швидко це станеться, хоча можна й за п’ять років зробити. Але мрія здійсниться. Ми ведемо здоровий спосіб життя, тому до омріяної України доживемо. А що ж, нам незалежність надто просто дісталася, було нецікаво. Тепер відвойовуємо. Право на свою Україну. На свою мрію.

—

Літературний упорядник Інна Корнелюк

Проект Антіна Мухарського «Національна ідея модерної України». Інтерв’ю з митцями, філософами, лідерами думок;  опубліковано у виданні Тиждень.UA

В тему:

• С Рождеством! Олег Скрипка и Ле Гранд Оркестр
• Научитесь играть на баяне - и у вас тоже все будет!
• Телевидение Торонто о слезах Богословской, ресторане Скрипки и Кернесе который нахамил Осадчей
• «Украинская Республиканская Капелла». Урок истории
• «ЩЕДРИК», или CAROL OF THE BELLS
• Музыканта Игоря Завадского по заказу Яна Табачника посадил зять Кивалова