Про воєнні злочини російськиз загарбників у селі Шестовиця на Чернігівщині

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:  Про воєнні злочини російськиз загарбників у селі Шестовиця на Чернігівщин

Село Шестовиця, розташоване за 19 км від Чернігова, у місцевих ЗМІ охрестили Чернігівською Чорнобаївкою. Російські солдати зайшли в село 28 лютого та розставили на його вулицях, фермах і городах приватних будинків сотні одиниць військової техніки.

 

Водночас близько 40% російського озброєння знищила українська армія – щонайменше чотири рази ЗСУ прицільно влучали по скупченню техніки росіян в різних частинах села, і та вигорала вщент. 

Під окупацією Шестовиця перебувала до 31 березня. І хоча місцеві говорять, що військові РФ “не поводились з ними жорстоко”, вони скоїли в селі низку воєнних злочинів: мародерили, розстріляли автівки людей, які намагались евакуюватися, вбили кількох чоловіків, викрали цивільного та закинули гранату у підвал, де ховалися мирні мешканці. 

Наприкінці червня журналістка видання ZMINA відвідала Шестовицю разом з експертами Чернігівського Дому прав людини, які в межах коаліції “Україна. П`ята ранку” документують воєнні злочини росіян. Детальніше про життя села під час окупації  – читайте у матеріалі. 

Читайте також: Евакуація однієї сім'ї з Маріуполя: “Дороги і тротуари встеляли тіла людей”

“Першого дня заїхало щонайменше 600 одиниць російської техніки”

Шестовиця – село з історією. Перша письмова згадка про нього датується 1523 роком як про військове укріплення часів Київської Руси в урочищі “Городок”. 

Серед найближчих до нашого часу травматичних подій, які довелось пережити Шестовиці: Голодомор 1932–1933 років, проведений урядом СРСР, – село тоді піддали терору “чорною дошкою”, а також німецько-фашистська окупація у 1941–1943 роках. 

У 2022 році село знову опинилося в окупації під час чергової спроби країни, президент та номенклатура якої вважає її правонаступницею СРСР, знищити український народ. 

28 лютого з боку селища Михайло-Коцюбинського у Шестовицю заїхали сотні одиниць російської техніки. Перед цим вночі з села встигла вийти місцева тероборона. 

Шестовиця має вигідне географічне розташування: повз неї пролягає траса Е95, що через автомобільний міст через Десну веде на Київ. Запеклі бої точились на переправі ще під час Другої світової війни. 

Сьогодні блокпост перед селом кількома написаними від руки оголошеннями сповіщає: “Мосту немає”. Його п’ять місяців тому підірвали українські військові, щоб стримувати просування ворожих військ. 

Шестовиця – село невелике, до повномасштабної війни тут мешкали трохи більше 500 людей. Переважна більшість доріг в селі неасфальтовані, забудова одноповерхова, і ледь не кожний будинок має город. 

Від автошляху в Шестовицю веде вулиця Перемоги, кінець якої впирається в ліс. На ній розташовані й єдині два продовольчі магазини. А неподалік від них – приміщення Шестовицького старостинського округу. 

Сільрада чепурна, як заведено для адмінбудівлі невеликого села: перед фасадом висаджені квіти, вхід пофарбований в рожевий, вікна – нові, металопластикові, будівля оздоблена елементами сайдингу. 

Меморіальна дошка на сільраді вшановує пам’ять Пилипа Морачевського, уродженця Шестовиці, письменника, педагога, науковця. У 1860 році він переклав українською Новий Завіт, але той заборонили Валуєвським циркуляром і , тож видали переклад лише 1906 року. 

Читайте також: Терор російської армії як доктрина 

У невеликому коридорі сільради сидить староста села Сергій Медведєв. Про перебування тут росіян нагадує лише величезна діра на місці простреленого замка на дверях. 

Коли 28 лютого по обіді у приміщення сільради зайшли російські військові, тут нікого не було – люди встигли сховатися. 

“Єдине, я хвилювався, що не забрав картотеки військкомату. Але цей сейф вони не зламали. Інші два зламали, та в них нічого такого не було”, – говорить Медведєв. 

Він згадує, як 1 квітня після звільнення села зайшов до сільради – там усе було біле: 

“Росіяни залили все з порошкового вогнегасника. Принтера не було. Стояли у нас дезинфікуючі засоби – солдати їх, певно, повипивали. Усі двері вони позабивали”. 

Першого дня, каже Медведєв, в село заїхало щонайменше 600 одиниць російського озброєння та військової техніки: танки, БТРи, БМП, “тигри”, УАЗи, КамАЗи, “смерчі”, “урагани”, САУ, а також КрАЗи для побудови понтонних мостів. Останніх армійці РФ везли щонайменше 18. Військовою технікою росіяни заставили вулички Шестовиці, ламали паркани та виїжджали на городи під приватні будинки.  

“Штаб у них був десь під Михайло-Коцюбинським. Звідти постійно їздили машини з пальним та боєприпасами. І техніка їхала й їхала колонами. Частину везли на переправу в бік Ягідного та Іванівки, але по переправах гатили наші”, – розповідає сільський староста. Декілька сотень озброєння та його носіїв військовим РФ все ж вдалось переправити через Десну. Рахували місцеві. 

Про злочини російських військових Медведєв говорить сухо і дещо втомлено – вже неодноразово розповідав про них українським правоохоронцям, представникам міжнародних структур та журналістам. 

Так, за час окупації в Шестовиці вбили чотирьох цивільних місцевих. Першого – Віктора Садового –  застрелив снайпер, коли чоловік намагався виїхати з села на велосипеді. 

Тіло іншого, Сергія Пастушка, кримчанина, який купив у Шестовиці будинок після 2014 року та від 24 лютого допомагав місцевій теробороні їжею, знайшли на початку червня у чернігівському морзі. Туди труп привезли з дороги неподалік селища Зарічне, що є частиною Чернігова. Чоловік, вочевидь, також потрапив під обстріл, коли їхав за продуктами в місто. 

Ще двох людей вбили 15 березня. Вони разом з кількома односельцями на трьох автівках спробували евакуюватися з Шестовиці. Їхали у бік сусідньої Киїнки. Однак росіяни відкрили по них вогонь. На місці загинув Ігор Янчук – куля влучила йому в голову. Жінці з донькою, які їхали з ним, вдалось вибити скло в автівці та втекти в ліс, а згодом дістатися Чернігова.  

22-річна дівчина, що також намагалась виїхати, отримала поранення в живіт. Її назад до Шестовиці відвіз чоловік з іншої автівки. Йому з родиною пощастило вижити, однак його дитина отримала контузію. 

В селі дівчину повезли спершу до родичів, а потім до російського медбрата. 

“Той сказав: “Нічого не можу зробити”. Вона була при пам’яті і згодом померла”, – пригадує сільський староста. 

Один з мешканців Шестовиці вважається зниклим безвісти. Чоловік, на ім’я Олександр, як подейкують місцеві, передавав українській армії інформацію про переміщення російської техніки – його по селу розшукували солдати РФ та ФСБівці. Односельці вважали, що Олександра вбили, але його тіло так і не відшукали.  

Вже після звільнення на околицях села також знайшли тіла ще кількох вбитих людей – не місцевих. Чоловіка з сусідньої Мажугівки росіяни застрелили в лісі. Неподалік, на сміттєзвалищі, росіяни вбили двох чоловіків з Деснянки, села за 24 км від Шестовиці. Тіло ще одного поліцейські “відкопали” на одному з сільськогосподарських підприємств. 

Читайте також: Росія і весь світ мають мовчати, скорбіти, і спокутувати

“Обидва магазини зламали в перший день” 

Від початку повномасштабного вторгнення деякі шестовичани з села виїхали. Частина тих, хто залишився на момент окупації, переселилась до родичів чи сусідів на інші вулиці з тих, що на них росіяни розмістили свою техніку. 

Світла, газу та води в селі не стало на початку березня. 

Староста Шестовиці розповідає, що в усі будинки, які пустували, заселились російські військові:

“Спочатку вони стояли по хатах – по всьому периметру села. На Садовій, Колективній стояла їхня техніка з боєприпасами, бензовози. Мешканцям росіяни казали тікати звідти. Коли вже військові відходили, кілька будинків самі ж і спалили”. 

З 420 будинків у Шестовиці за час окупації зруйновано або пошкоджено 100, зазначає Медведєв. За словами місцевих,  три сім’ї росіяни виселили з будинків, які їм були потрібні у військових цілях. 

Про мародерство російських солдатів староста села говорить, як про щось звичайне: 

“Обидва магазини розкрили в перший день. З будинків виносили речі: бензопили, мотокоси, мікрохвильовки, електрочайники, телевізори. Люди боялись і ховали генератори. Але в основному військові питали про махорку та горілку. В одного заможного чоловіка забрали квадроцикл, машину, декілька айфонів. Ще ланцюжок золотий в дитини, але потім повернули. Машина в селі теж залишилась – солдати порізала колеса”. 

Забирали у селян також лопати та інструменти, що бодай можна пояснити військовою необхідністю.

У Шестовицькому будинку культури російські солдати побили вікна та викрали музичну апаратуру. Зайшли через парадні двері, які перед цим підірвали, каже сільський староста: 

“Нові пластикові вікна вони тупо побили. Вкрали дві нові колонки, мікшер, мікрофони”.  

По селу місцевим дозволяли пересуватися пішки і тільки по воду: 

“Росіяни ходили та питали: “Де ваша влада? Давайте домовлятись щодо води”. Вони вичерпали криниці аж до піску. Потім підключили генератор до свердловини на “Грибах” (грибне підприємство)”. 

З їжею та водою в селі було скрутно. 

Місцеві жінки на велосипедах почали їздити за гуманітарною допомогою до Киїнки 10 березня. Перед цим, 8-го, росіян “накрили” на Колективній і солдати перемістились під ліс. Але багато на велосипеді не привезеш. Чоловікам ходити селом російські військові забороняли. 

Сам сільський голова з родиною укривався в батьківській хаті. Каже, його росіяни не розшукували, хоча до них, як і до кожного будинку в селі, заходили – шукали українських військових. 

Досвід спілкування з російськими солдатами Медведєв описує різний: 

“На 3–4-й день окупації шестеро зайшли до нас у двір. Спершу ходили в балаклавах, потім приходили без – тувинці, чуваші. Років їм по 18–20. Питав їх: “Що ви робите? Діти гинуть, мирні люди гинуть, куди ви стріляєте? У вас сім’ї є? Станьте на наше місце. Що б ви робили? Захищалися б?”. Кажуть: “Захищались”.  “Так і ми захищаємось”. Питав: “Додому хочете?”. “Хочемо”. “Ну то їдьте, чому не їдете?”. “Нас свої ж розстріляють”, – відповідали”. 

 

Читайте також: Почему россия это государство-террорист: страшные кадры из под Киева, откуда бежала армия путина (+18)

“Один знову стукає – приніс два пакети пайків своїх: “Дєтішкам”. У нас вони потім все поїли”

Місяць, що люди провели у погребах будинків, дається взнаки – місцеві охоче проводять час на вулиці. Літо. Люди пораються на городах, бодай на тих клаптиках, що їх своєї технікою не знищили росіяни. Поодинока молодь катається селом на мотоциклі. 

За рогом від сільради, навпроти місцевого магазину, троє літніх чоловіків розмістили свій пункт спостереження, зручно вмостившись на табуретках у тіні пахучої липи. 

 
Олександр Іванович у центрі

Один з них, Олександр Іванович, охоче розповідає, як жив у погребі із ще 12 людьми. 

Пригадує, як до них спустились четверо російських солдатів. 

“Один до нас заходить, вузькоокий, і кричить: “Банька! Банька”. Потім попросив обувку. Мій син відкрив йому сарай: “Обирай”. Той дивився-дивився і капці, які розлізлися вже, взяв. А інший говорив: Чьто ета за горад? У вас єсть свєт, вада, асфальт лєжит”, – Олександр Іванович з гумором наслідує російську вимову.  

У його сина військові помітили телефон, наказали віддати: 

”А там номери такі: сват, брат. Повернули телефон. Вони нам сказали: “Залишайтесь тут”. І пішли. Потім один знову стукає: приніс два пакети пайків своїх: “Дєтішкам”. У нас вони потім картоплю всю поїли, все поїли, постіль, ковдри позабирали”. 

Про те, що військові забирали в людей ковдри, говорить майже кожен місцевий. 

Олександр Іванович згадує пережите з посмішкою, але в якийсь момент серйознішає: 

“Коли їх бомбанули – це було страхіття, не передати. Їхали коли вже з села… цей танк, дуло 6 метрів, а вони сидять на ньому ще й улибаються”. 

Друзі чоловіка похмуро кивають головами. 

Читайте також: Кто и почему убивает крымских татар в Крыму?

“Солдати занесли зятя в дім. Він був увесь в крові – накрив собою мою доньку”

Зі старого автобуса на зупинці неподалік сільради на перехресті сходять літні жінки та мами з дітьми – повертаються після справ деінде неподалік Шестовиці. 

Частина прямує у бік вулиці Шкільної. Тут, у будинку під номером 9, мешкає Валентина Амосівна з чоловіком. Зараз з ними також живуть дочка і зять Сергій. Разом вони тримались і під час окупації. Молодше подружжя однак ночувало у підвалі сусіднього порожнього будинку. 

50-річна дочка Валентини Амосівни має інвалідність, розказує жінка: 

“Вони з Чернігова самі, але живуть на останньому поверсі. Тож сюди приїхали, бо вона не може спускатися та підніматися, коли повітряна тривога”.

Так для подружжя мало бути безпечніше. Однак 28 лютого у підвал будинку, де ті укривались, російські військові кинули гранату. 

Про цей випадок розповідає Валентина Амосівна, оскільки зять з донькою відпочивають. Вона згадує, що почула, як біля дому стріляють з автомата. А потім – вибух: 

“Чую, іде донька і кричить: “Мамочка, відкривай”. Солдати занесли зятя в дім. Він був увесь в крові – накрив собою мою доньку. Їхній медик прийшов, зробив йому крапельницю та дав знеболювальне. Росіяни нам казали: “Ми зробимо коридор, викликайте швидку”. Ми двічі викликали, але наші не пустили”. 

Сергій не отримав належної медичної допомоги аж до звільнення села. Його лікувала дружина. Чоловік втратив багато крові, мав перебиті сухожилля. Частину уламків дочка Валентини Амосівни дістала з його тіла власноруч, як і зі свого, частина позаростала. Сергій сильно схуд, одна нога у нього розпухла. Чоловік раніше працював на будівництві, але через травми, ймовірно, не матиме роботи. 

Солдати запевняли родину, що не знали, чи є там люди, і якби ті озвалися, то їх би “не чіпали”. Але донька розповідала Валентині Амосівні, що подружжя мовчало, оскільки боялось: якщо вийдуть, їх розстріляють. 

Зі слів Валентини Амосівни зрозуміло, що військові знали: у підвалі є люди. 

“Вони перед цим були у нас і кажуть: “До вас прийшли двоє людей”. Почали шукати, але в хаті їх не було. Їх засікли, як вони від нас виходили та йшли до погреба”, – згадує жінка. 

Читайте також: «Тепер ви вірите, що це не просто війна, а геноцид?»

“600 грн під сигаретами лежали – забрали, забрали і пляшку коньяку. Сказали – зачистка”

За дві вулиці від Шкільної розташована вулиця Колективна – обидві ведуть через посівні поля в бік Михайло-Коцюбинського. На початку Колективної майже нічого не говорить про те, що не так давно тут вщент знищили десятки одиниць російської техніки. Будинки у цій частині вулиці цілі, хоча й переважно порожні та трохи занедбані. 

Поодинокі місцеві вже повернулися в свої хати, одиниці залишались тут під час окупації. 

Подружжя, яке живе в одному з будинків, лагодить паркан – його зруйнували російські солдати, коли завезли на город танк і три САУ. Їм допомагає сусід. 

“Один забігає і питає: “А це що, ми у Черкаси приїхали?” – пригадує місцева мешканка появу росіян у селі. Вона продовжує: “Командир у них був кримчанин, 49 років. Ми його питали, чому він бере у цьому участь, казав: “Мене або там розстріляють, або тут загину”. Але такого сильного мародерства не було завдяки йому. Он хай Андрій розкаже, його у яму кидали”. 

Чоловік шестовичанки, 50-річний Андрій, особливого бажання пригадувати не має: 

“Ну допитували мене: “Де служив”, били по руках, кинули в яму, – починає розповідати, але його бере злість: “Та пішли вони нахуй”. 

Та все ж розказує. Але не про яму. Андрій згадує випадок, коли у селі від поранення в живіт під час спроби виїхати померла дівчина. Він пішов до Будинку культури взяти хрест та поховальний вінок:  

“Побачили мене, я віз підігнав. Прийшли: “Брасай, сука, крєст!”. Я їх питаю про те, як я її хоронить буду. Ну і один каже: “Пускай бєрррьот”. По зубах дали мені прикладом, але я удрав, пощастило”. 

Андрій веде далі: 

“Бідони з водою забирали, а з нами в погребі були діти. Я вже не витримав одного разу і кажу: “Та залиши ж ти дитині”. У хаті мене лупили. Заходили постійно в хату: “Дай жрать!” – чоловік спльовує.  

Всі снаряди, що залишились від росіян на городі, Андрій позбирав і ховав в гаражі, допоки після третього дзвінка в МВС їх не забрали відповідні служби. 

Сусід подружжя, який допомагає їм лагодити паркан, живе за кілька хат від них. У його дворі також стояла САУ, з якої росіяни гатили по навколишніх населених пунктах. 

Він згадує епізод, коли військові прийшли до них з обшуком. 

“600 грн під сигаретами лежали – забрали, і пляшку коньяку. Сказали, що це була зачистка, – шестовичанин усміхається. В хаті все перевернули, я стояв під дулом автомата”. 

Чоловік кличе з дому свою дружину, аби та розповіла про окупацію. Жінка говорить, що у підвалі укривались увісьмох – з дітьми та онуками. 

“Всі сиділи погреб-хата-погреб-хата. Не контактували ні з ким. Тут караульний ходив постійно. От треба курям дать, і думаєш: вискочим чи ні. У нас не забирали їжу, а у інших людей брали і кролів, і курей, і підсвинків. Не було жорсткості до нас, на “ви” називали. Написали нам на паркані “Люди” і вивісили червоні стрічки”. 

“Ремонт зробили, але не встигли й пожити – хати немає” 

Будинок подружжя – один з останніх майже повністю уцілілих на вулиці Колективній. За кілька десятків метрів – лише обгоріле каміння, понівечені залишки стін, шматки арматури та уламки російських боєприпасів. Дерева довкола чорні, а земля випалена. 

Місцева мешканка Валентина порається біля свого зруйнованого дому. Від паркану лишились самі ворота, зрешечені уламками. Прибудова за ними – уся в тріщинах.

“Не встигли й пожити – в тому році зробили капітальний ремонт. Підлогу, стіни – усе переробили. Немає нічого тепер”, – буденним тоном жаліється жінка. 

Вона показує у телефоні фотографії розбитої російської техніки та нерозірваних снарядів, які вивозили рятувальники з ДСНС. 

 

“Коли почали наші стріляти, росіяни в погреб до нас залізли: “Можна з вами?”. А що я їм скажу проти автомата? Потім говорить один: ”Давайте тікати, там моя машина – зараз почнуть рватися снаряди”, – пригадує жінка момент, коли на початку окупації з родиною покинула будинок. Вони “переїхали” на іншу вулицю.  

Після того, як військову техніку росіян знищили на Колективній, вони перемістились в ліс. Там окопались, нарили бліндажів. Частина однак залишилась на фермі неподалік, доки й по ній не вдарили ЗСУ. 

“Був би наказ – була б та сама Буча” 

Сергій Лугина, співвласник сільського господарства “Лан” каже, що тут військові РФ облаштували командний пункт. Коли вони зайшли на ферму, чоловік був на роботі. 

“Побачили мене у штанях таких: “Ти військовий? Ти коригувальник?”, “Якщо нас будуть крити, я тебе розстріляю”, – показує Сергій на свої штани кольору хакі і продовжує: Ніякої інформації у них не було. Як то кажуть, робили розвідку боєм. Прочісували територію. Отакі у них очі вирячені, розуміли, що йдуть на смерть”. 

Чоловіку вдалось піти з підприємства неушкодженим. 

“Брати мої приходили потім на ферму. Командування було донецьке. Генерал там один сказав, що є наказ мирних не чіпати, але якщо дасть інший – всіх розстріляють. І я так собі думаю, що був би інший наказ, була б та сама Буча. Командуванню вони чітко підкоряються”, – вважає Сергій. 

Він говорить, що солдати зайняли кожен закуток на території підприємства. Чоловік показує одне з місць, де вони спали – накидані одна на одну дошки слугували їм за ліжка. Досі в приміщенні лежать упаковки від російських сухпайків та краденого українського паштету, портативний розігрівач, пляшки від горілки. Алкоголю солдати вживали багато – неподалік від ангару працівники ферми поскидали у величезну купу зібрану склотару. 

 

На території ферми то тут, то там лежать звалені в купи згорілі автодеталі та стоять понівечені машини, з яких стирчать дроти. Водночас за кілька місяців після окупації приміщення ферми та ангар вже помітно відремонтували. 

За словами Сергія, на момент звільнення села на фермі не було жодної уцілілої одиниці сільськогосподарської техніки: 

“Росіяни познімали стартери, генератори, акумулятори, попробивали шини, пошкодили проводку. Позливали весь дизель, а що залишилось – підпалили. Деякі деталі вони використовували собі на запчастини”.

Розграбування та знищення техніки спіткало й сусіднє фермерське підприємство. 

Збитків родинному бізнесу Сергія повномасштабне російське вторгнення завдало щонайменше на 10 млн гривень, однак остаточних підрахунків він так і не зробив: 

“Не було часу. Треба було спасти техніку”.

Попри фрази окупантів про те, що сіяти цьогоріч фермери не будуть, “Лан” засіяв в повному обсязі.  

Після себе російські військові залишили у Шестовиці замінований ліс та поля. 

 

20 травня на міні підірвався агроном – йому відірвало ногу. Ще місяць після звільнення місцеві мешканці постійно чули вибухи – фахівці розміновували територію та ліквідовували покинуті росіянами снаряди. Періодично вибухи чути й зараз.

Єлизавета Сокуренко,  опубліковано у виданні ZMINA


В тему: 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Новини

19:08
Китай відмовився визнавати російську страховку суден із нафтою з Росії
18:07
Україна почала серійне виробництво боєприпасів калібру 152 мм
17:11
НАТО збільшить допомогу Києву для боротьби з російським агресором, однак про вступ України до Альянсу наразі не йдеться
16:22
Внаслідок відключення світла після російських ракетних ударів у шість разів збільшилася кількість загиблих у ДТП
16:01
Угорщина з 2017 року блокує участь України в засіданнях НАТО - МЗС
15:45
Оголошено підозру шістьом російським військовим-мародерам - Нацполіція
15:11
ДБР затримало заступника міського голови Херсону з команди зрадника Сальдо
14:10
Внутрішній фронт: депутати свідомо пішли на підрив реформи Конституційного Суду
13:37
ЗСУ збили два російські літаки Су-24 і Су-25 – бомбардувальник та штурмовик
13:10
Поліція Чехії порушила 86 кримінальних справ про схвалення вторгнення Росії

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]