Терор у СРСР. Де у Харкові більшовики здійснювали найбільш масові страти

Версия для печати

На початку 1920 року більшовицькі вожді заявили, що віднині не будуть вживати смертну кару. Але, невдачі на фронтах у травні-червні змусили їх повернутись до практики розстрілів. Саме на Губернаторську для допитів привозились полонені з Південно-Західного (українсько-польського) та Південного (білогвардійського) фронтів. 

Нещодавно завдяки архівним та краєзнавчим дослідженням, а також спогадам очевидців  історику, заступнику директора з наукової роботи Національного військово-історичного музею України Ярославу Тинченко вдалось встановити місце страти та можливого поховання жертв радянських каральних органів у Києві у 1920-1930 роки. Як пише видання "Тиждень", у процесі цих досліджень вдалось виявити нові цікаві факти про місця утримання та страти ворогів радянської влади – прихильників УНР та білогвардійців, у Харкові у 1920-1921 роках. Ідеться про нинішній Куликівський узвіз: вулицю, яка до 1922 року мала назву Губернаторської, а за радянських часів – Революції.

На цій вулиці всього 18 будинків, зведених до 1917 року. Колись тут мешкав губернатор Харківської губернії. Але на початку 1920-го Губернаторська була цілком звільнена радянською владою від старих мешканців, утім, не лишилася порожньою.

Читайте також: Як Москва видала бажане за дійсне, обдуривши українських більшовиків

Куликівський узвіз. Ліворуч, у блакитному будинку з атлантами, у 1920-1921 роках знаходився особливий відділ Південно-Західного фронту, створений Феліксом Дзержинським (фото Дмитра Куцевого, 2024 рік)

З травня 1920 року тут розміщувався особливий відділ Південно-Західного фронту (військовий підрозділ ЧК), який займався винятково так званими контрреволюціонерами – взятими до полону активними борцями проти радянської влади та мешканцями, які не співчували більшовикам й були схильні до організації збройних повстань. На Губернаторській знаходились помешкання для чекістів та їхніх родин, казарми, гараж, а також – робочі кабінети, камери утримання ув’язнених та місця страти.

Створював особливий відділ Південно-Західного фронту та деякий час ним керував Фелікс Дзержинський, надісланий до Харкова за особистим розпорядженням Володимира Леніна. Пізніше керівництво особливим відділом було передано московським чекістам – Василю Манцеву та Юхиму Євдокімову. Керівництво та робочі кабінети чекістів знаходились на Губернаторській, 14. А навпроти – у будинку № 13, була внутрішня в’язниця, на величезному подвір’ї якої, де знаходились гаражі, проводились страти. Вперше про це стало відомо, зокрема, з архівно-слідчої справи одного з керівників легендарного Кінного полку Чорних Запорожців сотника Федора Божка – він загинув на подвір’ї будинку №13 під час спроби втечі. Про це ми вже колись писали. 

На початку 1920 року більшовицькі вожді заявили, що віднині не будуть вживати смертну кару. Але, невдачі на фронтах у травні-червні змусили їх повернутись до практики розстрілів. Саме на Губернаторську для допитів привозились полонені з Південно-Західного (українсько-польського) та Південного (білогвардійського) фронтів. І саме тут 10 липня 1920 року відбулась перша встановлена на підставі архівних документів страта 17 білогвардійських офіцерів. 17 липня було розстріляно ще шістьох, і відтоді страти стали систематичним явищем.

Читайте також: Нація народжена війною

Будинок по вул. Губернаторській, 13, у підвалі якого утримувались ув`язненні, а на подвір`ї здійснювались розстріли (фото Дмитра Куцевого, 2024 рік)

Про побут на Губернаторській влітку 1920 року залишив спогади киянин Володимир Рихлінський, який служив офіцером в армії Врангеля та під час одного з боїв потрапив до полону.

«Наконец, на второй или третий день, мы подкатываем к Харькову. Здесь резкая перемена в нашем существовании: конец свободы — приманки, нас проводят по городу, страшно загаженному, вводят в какую-то опустевшую фабрику. Мы в “Особом Отделе” под охраной, у настоящих чекистов в черном, с обязательными наганами у пояса. Нам, белым отводят большую комнату. Спим на полу, получая раз в день какую-то похлебку с куском черного, полусырого хлеба и несколько кусков сахара. Уже мы все покрыты всякого рода насекомыми; кажется, что рубашка, брошенная на пол, сама движется от вшей, которыми она наполнена.

Двор переполнен молодыми или среднего возраста людьми. Почти все красноармейцы, под судом или присужденные за малые провинности. Все чешутся. Победители и побежденные одинаково покрыты голодными вшами… Ежедневно, два или три раза крик “На сборку”… Писарь, держа в руках длинный лист, вызывает на отправку куда-то 30-40 человек. Многих не хватает. Писарь, весьма величественный, не требуя объяснения, вычеркивает фамилии отсутствующих, приказывай построиться, и партия выходит. Чекисты проверяют у выхода.

Частина подвір`я будинку №13 на Губернаторській, описане у спогадах Володимира Рихлінського та Дмитра Солов’я (фото Дмитра Куцевого, 2024 рік)

У меня начинает созревать план бегства. Никому не говорю о моем плане. — А может быть не удастся. Мое решение созревает после коротенькой беседы с весьма значительным лицом — палачом Особого Отдела, который обратил на себя мое внимание в отхожем месте, распространяя волны духов “Quelgues Fleurs” Houbigan’a! Духи, такие нежные, такие женственные, ими просто разило от дубины с прыщавым лицом, с огромным Кольтом у пояса. Я знал с кем имею дело, хотя не был уверен, но все-таки наивным голосом задал вопрос: Что будут делать с нами, белыми? — Да что? – был ответ — расстреляют, и в подтверждение своего мнения, хлопнул рукой по Кольту…

Решение мое созрело — бежать и только,

Две партии уже было отобрано и выслано, и вот, через каких-нибудь полчаса крик: “На сборку…”.

Я подхожу почти вплотную к писарю. Это старый служивый, очень уверенный в себе. От него на сажень несет водкой. Он читает по списку и кричит “становись”, тем, которые ответили на свою фамилию коротким “Есть”… Но неоднократно не было ответа и наш писарь перечеркивал фамилию.

Я вижу, что пропустивши много фамилий без ответа, писарь подходит к нескольким фамилиям, против большой скобки: “Приговором Ревтрибунала 13-ой Армии выслать за дезертирство с первой маршевой ротой на западный фронт”. — Что может быть лучше? Вызывающий кричит: “Кильчевский Моисей”.

— Молчание. Второй раз его крик остается без ответа, он кричит третий раз и кладет карандаш подле буквы “К”, когда я, собравши все мужество, чувствуя, как бешено бьется сердце, говорю: “Я, но только не Моисей, а Владимир”. Писарь, возмущенный до глубины души, дыша на меня водкой, обращается ко всем. “Вот с такими дураками хотят, чтобы советы победили? — Перечеркивает “Моисей”, пишет “Владимир”, и приказывает мне становиться во вторую шеренгу осужденных Ревтрибуналом…

Еще несколько минут, мы “осужденные”, выходим со двора между двумя рядами чекистов с наганами в руках, считающими выходящих. Наконец я на улице. Поглаживаю по бороде; она выросла за 10-12 дней плена, и позволила бы носить имя “Моисей”, не вызывая удивления. Но лучше сохранить свое действительное имя: а то кто-нибудь, увидевши меня, заорет — “Володя”.

По четыре в ряду, мы направляемся к вокзалу. Там нас ждут необорудованные “теплушки”. Еще не конец: приходят из Особого Отдела посланные, вызывают кого-то, ошибочно высланного. Если придут за мной — удеру под вагоны и дальше…

Наконец, глубокой ночью, подошедший паровоз, без стеснения, двинул состав, и пошел гул от стука буферов… Еще немного и тронулись в дорогу, не все ли равно куда, но только не ожидать расстрела или суда чекистов»

У своїх спогадах Володимир Рихлінський описав садибу з великим двором на вулиці Губернаторській, 13. Йому вдалось дістатись до Києва, а потім здійснити відчайдушну втечу за кордон.

У грудні 1920 – січні 1921 років відбувся пік розстрілів. По-перше, страчували білогвардійських офіцерів, яких захопили під час останніх боїв за Крим. По-друге, вбивали українську інтелігенцію, яка масово заарештовувалась у зв’язку зі своєю антирадянською позицією. Так, у вітчизняних архівах зберіглась справа з анкетами 124 білогвардійських офіцерів та добровольців, засуджених до страти 9 грудня 1920 року. Наступна масова страта, згідно архівних даних, сталась 28 грудня: тоді було засуджено до «вищої міри покарання» 12 полонених білогвардійців. 27 січня 1921 року було розстріляно ще 10 бранців, привезених з Криму.

Про період масових розстрілів на вулиці Губернаторській, який припав на зиму 1920-1921 років, залишив докладні спогади український викладач з Полтави Дмитро Соловей. Він був заарештований разом з великою групою інтелігенції, яка співчувала УНР, та селян, що були приналежні до партизансько-повстаньского руху. У спогадах, виданих пізніше в еміграції, Дмитро Соловей згадував:

«Особый Отдел» містився на Губернаторській вулиці у великому панському будинку. Наших з «Губернаторської тюрми» часто забирали туди на допити. Декого брали по двічі, а то й більше. Сам я там не бував. Мене взяли на допит вже тоді, коли, «Особый Отдел» перетворився в ЦУП і переїхав на перехрестя Чернишевської й Мироносицької.

Повертаючися з Губернаторської, товариші розповідали про нелюдські речі, що там діялися.

Пригадую, Антін Сапар, повертаючися з Губернаторської, де арештантів буквально морили голодом, упіймавши зручну хвилину, підходив до віконечка в наших дверях і гукав з трагічно-комічною інтонацією:

Дайте, якщо є у вас, шматок сала й хліба! Хай я перед смертю хоч раз наїмся! – І лице сполотніле, обезкровлене.

І я старався, якщо сам мав, дати йому їсти.

«Губернаторська тюрьма» була Голготою, на якій гинули люди.

Володимир Д., що просидів там два тижні, на моє прохання розповідає:

«Розстріли відбувалися систематично по вівторках та п’ятницях. За час перебування там нашої групи, взятої на допит, розстріляно було 82 – 113 – 143 – 176, себто 514 осіб.

Під час розстрілу 143 загинула група Андрія Андрійовича Гаращенка, а в тому числі Ольга Іванівна. Звичайно звечора приїздило авто, і починав працювати мотор, сильно гуркочучи. Працював аж до кінця розстрілу. Потім на це авто накладали розстріляних і вивозили, як казали, під Баварію, щоб закопати там десь у ліску.

Разом з групою Андрія Андрійовича загинув і повстанський отаман – Курочка. Коли його викликали на розстріл, він почав взуватися. Тішкін (він же Дружок, він же – начальник станції «Смерть») дуже розхвилювавався й закричав:

Ступай босой!

Та Курочка спокійно відповів:

Живий чобіт не віддам! Стягайте з мертвого.

Взувся, вклонився собраттям по камері й промовив:

Як залишиться хто живий, то перекажіть на Божково, що отамана Курочку сьогодні розстріляли.

І спокійною ходою пішов на розстріл. Вартові в коридорі були приголомшені його вмінням панувати над собою <…>

А в другій камері староста-повстанець, прізвище якого я забув, взяв реєстр в’язнів своєї камери і кожного викликаного викреслював із реєстру живих («Засуджених» не ізолювали, вони сиділи з іншими й здебільшого не знали навіть, що їх засуджено до страти, аж до самого моменту виклику). І от раптом викликають його, старосту.

Тоді він викреслив себе, гукнув:

Візьміть хтось реєстр, – і пішов на розстріл.

Один з групи Андрія Андрійовича Гаращенка – Сергій Лойко – був сірожупанником. Днів зо два він був викликаний до слідчого і довго щось там писав. Прийшовши після останнього виклику до слідчого, він заявив:

Ну, я себе оббілив! Слідчий гарантував мені, що найближчими днями піду на волю.

В камері сидів тоді колишній білий офіцер з Білгороду. Підійшовши до Лойка, він схвильовано почав умовляти його, щоб той виконав його прохання. Сергій пообіцяв. Тоді офіцер зняв з пальця перстень, дав Сергієві й попросив, щоб той передав його дружині, яка залишилася з малим сином без засобів до життя.

Сергій заприсягався, що розшукає його дружину і доручення виконає. Офіцер заспокоївся.

Почалася «шльопка» (так у в’язниці називали розстріл). І от незабаром покликали і розстріляли офіцера. Але… через кілька хвилин викликали та розстріляли й самого Сергія…»

Читайте також: Він вижив під кулями НКВДистів. Спогади про розстріли в Луцькій тюрмі

Мій давній приятель і товариш по камері Ів. О. М-ко на моє запитання, що в нього лишилось в пам’яті про розстріли в Харкові, відповів:

«Я особисто на Губернаторській не був. Коли наших розстрілювали, був там Штомпель.

Пригадую, вранці з нашої камери у в’язниці забрали на Губернаторську кількох осіб під великих конвоєм. А це була ознака, що беруть їх на розстріл… А увечері того дня ми були у винятково жартівливому настої – грали «в ложки» і реготали до нестями.

Потім ми дізналися, що було це саме в той вечір, коли наших розстрілювали.

Розповідали, що всі йшли бадьоро. Хтось – забув хто! – в коридорі гукнув: Прощай, Галю!

Я гадаю, що той оклик стосувався Галі Конькової, яка загинула здається в той же вечір».

Про розстріли на Губернаторській багато розповідали й інші. Ось що говорив Михайло Тарасюк:

Був це той вечір, коли розстріляли Ольгу Іванівну. Нам наказали роздягатися й лягати спати. Ми полягали, але спати ніхто не міг. Всі чекали, що зараз прийдуть викликати на розстріл. На розстріл викликали звичайно цілком роздягнутих. Їх, кажуть, вштовхували в темне приміщення. Там, раптом, б’ючи в очі, засвічувалась електрика, і в ту ж мить пострілом у потилицю кат нищив свою жертву, що зупинилася, зажмуривши очі…

Зловісно загуркотів мотор автомобіля. Це була ознака, що «операція» починається. У камері запанував настрій тяжкого нервового напруження: «Кого зараз викличуть?»

Той дрижав так, що в нього на всю камеру цокотіли зуби, той, що недавно ще вигукував блюзнірські лайки, молився, інший лежав тихо і, здавалося, цілком спокійно. Були в камері різні люди, різних національностей, різного соціального походження, різних політичних переконань, різного культурного рівня. Різні люди по-різному виявляли свої почуття перед обличчям наглої смерті.

Коли почалися виклики, і в’язні один за одним стали зникати за дверима, напруження досягло найвищого ступня. Воно викликало розладнання функцій організму. Велика «параша» швидко наповнювалась. Тому, як закінчилася операція, ми попросили дозволу винести переповнену по самі вінця «парашу». Нам дозволили. Виносити пішов я і ще один. Переходити треба було через подвір’я. Вже світало. У дворі ми побачили тягаровий автомобіль, навантажений голими людськими тілами. То були розстріляні. Деякі були ще живі. Їх організм смикали конвульсії. Якась жінка застогнала. Мені здалося, що то була Ольга Іванівна. Я мало не впав, бо саме тоді став на слизьке: під ногами була калюжа крові».

На Великдень року 1921-го я ще сидів у Харківській в’язниці. Величезну більшість полтавчан, що лишилися живі, десь мабуть у лютому випустили на волю. Я лишився серед чужих.

Одного разу до нашої камери пхнули новака. Він був росіянин, бравий хлопець років 20 типу «маминих синків», в уніформі з галіфе. Згодом, коли ми розбалакалися, він назвав себе ад’ютантом коменданта міста Харкова.

Читайте також: Кривавий сталінський слід в історії Польщі

Зайшла якось мова про розстріли на Губернаторській. І він, людина добре обізнана, розповів, що трупи вивозили на тому ж автомобілі, що ним возили хліб для арештантів.

Вивезуть за місто трупи, обмиють авто від крові з допомогою шланги, а тоді – по хліб…

Тут він, між іншим, загадав про «скандал»: одного разу розстріляли на Губернаторській так багато, що кров з двору, де вантажили трупи, потекла на вулицю, а по крутому схилу Губернаторської – струмочком униз до річки».

Страти на Губернаторській продовжувались щонайменше до кінця 1921 року. Спроба втечі з таємної в’язниці у будинку №13 сотника Федора Божка сталась у ніч з 12 на 13 грудня 1921 року. Тоді ж до цієї в’язниці було привезено вісьмох старшин та урядовців УНР, захоплених у бою з Партизансько-повстанською армією Юрка Тютюнника під селом Малі Миньки. Шестеро з них померли внаслідок поранень та хвороби у в’язниці чи лікарні. Інші двоє – сотники Іван Ващенко та Євген Копац, були засуджені до страти 22 січня 1922 року.

Визначити місця страт на Губернаторській можна навіть у наші дні, якщо ретельно обстежити місцевість. Сучасний будинок № 13 у 1920–1930-х роках був перебудований. Вочевидь, більшовики замітали сліди своїх злочинів – будинок дуже змінився зовні.

Проте й сьогодні він нагадує фортецю зі своєю огородженою територією. Велике подвір’я, обнесене парканом із залізними ворітьми, крізь які можуть пройти лише мешканці будинку. У задній частині садиби – старі автомайстерні та гаражі; вони тут знаходились і у 1917–1920 роках.

Поміж майстернями та житловим будинком – колишнє місце великого палісаднику та двоповерхова споруда, початкове призначення якої вже визначити годі. Цей палісадник – дійсно ідеальне місце для розстрілів: зазирнути сюди з вулиці неможливо, почути, що тут діється, також не можна, надто, якщо увімкнути двигун машини, до того ж за допомогою автівок можна легко вивезти трупи.

Ще одне цікаве місце Губернаторської – це торець будинку № 9, де мешкали чекісти. Поміж будинками № 9 та № 7 колись існував закритий проїзд. Перший ряд щогли на будинку № 9 у цьому проїзді повністю вибито на довжину людського зросту. Може, тут теж розстрілювали, а потім вибили щоглу, аби зліквідувати сліди куль?

Той самий проїзд поміж будинками № 9 та № 7. (Фото автора 2010 року)

Харківські краєзнавці встановили, що страчених чекістами людей ховали у братських могилах на цвинтарі Кирило-Мефодіївської церкви, нині це – парк. Взимку 1921–1922 років траплялися випадки, коли тіла своїх жертв чекісти везли до цвинтаря… у трамваях по нинішній вулиці Шевченка. Напевно, у них не було зайвого бензину, а, може, так було простіше: вулиця Губернаторська йде під гірку.

Будинки № 13 та № 14 знаходяться на горі, тож від них можна було спускати трупи на санях униз по Губернаторській майже до самісінького трамваю… Можливо, саме таким був останній шлях сотника Божка та бранців – учасників Другого Зимового походу. Адже, у слідчих матеріалах цих людей трапляються згадки, що декого з них поховали саме на Кирило-Мефодіївському цвинтарі.

Читайте також: Як ОУН та УНР в екзилі привертали увагу світу до Голодомору, але світ знав, та не хотів сваритися з СРСР

Коли саме припинились страти на Губернаторській – доки що достеменно не встановлено. Але вже у 1923 році це була чи не найбільш елітна радянська вулиця Харкова – Революції, де мешкало усе чекістське начальство. Та не тільки воно! Серед чекістів розселяли й вчорашніх іменитих ворогів, які з різних причин згодились перейти на бік радянської влади.

Так, влітку 1923 року до помешкання № 6 на вулиці Революції, 9 заїхала родина… колишнього генерал-хорунжого УНР, легендарного Юрка Тютюнника! Чи знав він, що в його та у судніх будинках чекісти ще нещодавно страчували українських патріотів та білогвардійських офіцерів? Не виключено, що знав, адже сусідами родини Тютюнників були чекісти.

Вони мешкали і в будинку № 9, і в сусідніх будинках, і в кількох комунах на вулиці Садово-Куликівській, що знаходилась поруч. А неподалік від Тютюнника, у будинку комуни чекістів на вулиці Садово-Куликівській, 11/21 замешкав його друг та соратник – Йосип Добротворський. У будинку № 5/7 (не зберігся), у помешканні № 27 мешкав колишній близький соратник Симона Петлюри Омелян Волох.

Цікаво, чи зустрічалися «сусіди» Тютюнник та Волох на вулицях радянського Харкова? Напевно, зустрічалися, але у слідчих справах жодного з них ці «зустрічі» не відображені. Тютюнник, Волох, Добротворський та інші були заарештовані на своїх вулицях, коли настав їхній час…

Про перебування Тютюнника у харківський в’язниці, а потім – спільне проживання на вулиці Революції, залишив спогади один з радянських чекістів – його особистий вартовий та наглядач. Ось що він пізніше згадував:

«Однажды, приблизительно в 1924 году или позже (мемуарист помиляється, йдеться про 1923 рік – прим. Я. Т.), работая в контрразведывательном отделе ГПУ Украины в Харькове, я был вызван к начальнику КРО т. Добродицкому Николаю Ивановичу, который объявил мне, что я буду охранять одного человека, который содержится в помещении КРО, и дал мне расписаться в книге дежурства, что я отвечаю головой за охрану человека под номером… Когда я спросил: „Кто это?“ – Добродицкий мне сказал: „Потом узнаете“.

Я принял дежурство от дежурившего до меня сотрудника и приступил к дежурству. Через замочную скважину я увидел коренастого полного мужчину, лет 45, с крупными чертами лица, без бороды и усов, волосы на голове светлые, подстриженные ежиком. Он беспрерывно ходил по комнате из угла в угол и напряженно что-то думал. Время от времени он подходил к столу, на котором были бумаги, чернила и ручка, и писал. Хотя он был в штатском костюме, но по стрижке волос на голове я определил, что это военный человек, но не советского времени.

Ему была отведена комната, изолированная от остальных комнат КРО маленьким коридорчиком, из которого был ход в отдельную туалетную, до этого комната использовалась как служебное помещение. Я находился с наружной стороны двери, ведущей в коридорчик, должен был все время прислушиваться, что делается за дверями и время от времени неслышно и незаметно для заключенного проверять на месте ли он.

Комната находилась на 3-м этаже и окно выходило во внутренний двор ГПУ УССР, закрытый со всех сторон и имеющий охрану. Разговаривать с ним было запрещено. Дверь, ведущая из общего коридора к нам, запиралась с той стороны, где я сидел. Почти всю ночь мой опекаемый не спал. Ходил, писал и снова ходил. Утром я сдал дежурство другому сотруднику, так и не узнав, кого я охранял.

Между прочим я и не добивался этого узнать, так как в чекистской работе любопытство считалось плохим качеством для работника. Если нужно будет мне узнать, то мне скажут.

Принявший от меня дежурство также не знал, кого он будет охранять. Прошло некоторое время и над моей комнатой, где я жил по Губернаторской улице в Харькове, поселился новый жилец, который обратил на себя внимание тем, что почти всю ночь он ходил по комнате из угла в угол и звук его шагов гулко отдавался на потолке и мешал мне ночью спать. Когда я поинтересовался, кто это надо мной живет, то я узнал, что поселился генерал Юрко Тютюнник и, спустя несколько дней я увидел Тютюнника, гуляющего по двору. Он оказался тем самым лицом, которого я охранял „под номером“ и только тогда я узнал, что охранял генерала Юрко Тютюнника.

Будинок на Куликівському узвозі, № 9: фото 2010 та 2024 років. На жаль, за час, що минув, цей будинок значно більше постраждав від сучасних «реставраторів», ніж від війни. Усі оригінальні дерев`яні, мистецьки викладені шибки дореволюційного періоду були брутально знищені новітніми прихильниками євровікон. Останні частково закриті фанерними щитами – внаслідок вибиття вікон від прильоту російських ракет

Читайте також: Дії російської орди в Україні можуть кваліфікуватись як геноцид

Тютюнник был устроен на работу в ВУФКУ (Всеукраинское фото-киноуправление) в Харькове и работал там над сценарием кинокартины „Пилсудский купил Петлюру“, в которой должна была получить отражение эпопея наступления белополяков совместно с Петлюрой на Украину и их позорного бегства. Кинокартина была выпущена и я ее смотрел то ли в кино, то ли на просмотре. Тютюнник снимался в кинокартине в роли, которую он выполнял в действительности.

На вагонах эшелонов с войсками белополяков и петлюровцев при их наступлении на Украину было написано: „Панствові колеї Польщі“, а при обратном движении эшелонов с Украины под ударами советских войск было на вагонах написано: „Пилсудский купил Петлюру».

Вулиця Губернаторська для багатьох мешканців Харкова, білогвардійців, вояків Армії УНР стала останньою трагічною адресою. Нині про ті події на Куликівському узвозі нічого не нагадує.

Нині ця вулиця переживає нову історію: вже кілька разів вона була обстріляна російськими агресорами. Постраждали також ті самі будинку № 13 та № 9 – де знаходився особливий відділ та мешкав Юрко Тютюнник.

Ріг будинку № 13, побитий уламками внаслідок «прильотів» на Куликівському узвозі у наші часи (фото Дмитра Куцевого)

—

Ярослав Тинченко, історик і журналіст, заступник директора з наукової роботи Національного військово-історичного музею України; опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ

Читайте також: 

• Репресовані українці за Уралом: "Москалики, нічому вас не навчила історія"
• Чому чонгарський прорив Болбочана називають однією з найуспішніших спецоперацій
•  Масові вбивства в'язнів тюрем Львова у 1941-му: що відомо про місця та кількість жертв?
•  Злочини СРСР на заході України: ув’язнення, тортури, страти і депортація
• Головні риси Росії: брехня, агресія та провокації
• Унікальні архівні записи українських дисидентів попереджають про сьогоднішню Росію 
• Спогади Євгена Грицяка про Норильське повстання: вони розмовляли з нами мовою кулеметів