Як маленьке село Колонщина стало острівцем надії для окупованої Київщини

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

Навіть за два місяці після звільнення у селі Колонщина та на околицях продовжують знаходити тіла загиблих односельців. Майже щодня. Тепер вже по запаху — так в літню спеку дають про себе знати нашвидкуруч приховані окупантами, а то й просто кинуті тіла…

Місцевий священник отець Володимир, який пережив окупацію і багато що чув та бачив за цей час, перед черговим похороном таки «зламався» — потрапив до лікарні. Відспівувань односельців на його долю випало таки забагато, пише видання Тиждень. На щастя, чітко спрацювала місцева медична служба й отця терміново відправили в Бородянку — на щастя, цього разу не інсульт.

Отець Володимир

А взагалі-то Колонщині пощастило. Вона опинилася в центрі захопленого окупантами району і тому залишилась практично не зруйнованою. Принаймні, порівняно з сусіднім Макаровим, Андріївкою чи Бородянкою. Окупанти чомусь навіть не захотіли квартирувати в селі — оселилися хіба в покинутих хатах на околицях та неподалік в Березівці та Мар’янівці. Чому так сталось, достеменно не знає ніхто з місцевих.

Світлана Павленко

«Чомусь вони боялися, — розповідає староста Світлана Павленко, — з самого початку чомусь в село не зайшли. Хоча йшла колона — ми якраз сиділи 27 лютого на роботі та думали, що вона піде через Колонщину. Всі вже були до того готові. А зараз з ким не спілкуюсь, кажуть – село вціліло дивом». Серйозних боїв тут також не сталося. «Ми залишилися в кільці, в оточенні, — каже фельдшер Тетяна Міщенко, — Вони стріляли довкола, і від нас. Ми постійно чекали зворотної відповіді. Обстріли, як почалися 29 лютого, так ні на день не припинялись. Лише раз було затишшя, проте воно вже сприймалось, як щось ненормальне».

І все ж увагою окупанти Колонщину не обійшли. Тільки-но сутеніло, на вулицях з’являлася техніка, а по хатах нишпорили росіяни-мародери. Село багате — є чим поживитися, тож грабували, не криючись. Тягли пральні машини, матраци, чайники, жіночу білизну, дитяче взуття, капронові колготи. Щоправда, грабували переважно будинки, звідки господарі виїхали. Селом спеціально пустили чутку, щоб місцеві, котрі залишились, маркували свої двори білими ганчірками.

З такими ж ганчірками треба було ходити по вулицях задля власної безпеки. Хоча безпеки ніщо селянам не гарантувало. Тринадцятирічного хлопця, який разом з дядьком вийшов пошукати у сусідів зарядку для телефону, убили пострілом в потилицю. І дядька також. Хто виходив за межі села, більше не повертався. Та й в самому селі люди пропадали чи не щодня. Їх катували, розстрілювали та закопували у лісі. В Колонщині про це знали, тож воліли на очі окупантам зайвий раз не потрапляти. Особливо, коли ті виїздили кататися по селу на бронетранспортерах.

Аби унеможливити передачу інформації ЗСУ, росіяни майже повністю глушили мобільний зв’язок. Зателефонувати комусь було неможливо. Коли вдавалось зловити сигнал мережі, можна було відправити хіба СМС. Але навіть за таких обставин, місцеві якось примудрялися  передавати координати об’єктів, які потребували знищення. Тільки завдяки місцевому хлопчині Андрію Покрасі, історія якого вже облетіла світ, на Житомирській трасі було знищено десятки одиниць ворожої техніки, що наступала на Київ. За допомогою дрона юнак визначав координати скупчення ворожих танків та передав їх військовим.

Читайте також: Cексуальне насильство використовується російськими окупантами як зброя

Особливе становище Колонщини під час окупації зіграло важливу роль не лише в житті села та його мешканців, а й цілої округи. Колонщина, попри все, стала таким собі острівцем надії. Саме туди стікатлися втікачі з окупованих районів Київщини, там формуватлися евакуаційні колони і звідси була можливість виїхати на вільну територію. Тут майже весь період окупації функціонував реанімаційний пункт, де рятували поранених і навіть приймали пологи — дві жінки щасливо ьам народили й навіть змогли виїхати з дітками. А ще тут ніколи не було проблем з їжею.

Річ у тім, що на території Колонщини розташовані великі логістичні склади, власники котрих, як каже староста громади, дозволили брати для потреб місцевих мешканців необхідну кількість продуктів. Волонтери, які продовжували працювати в умовах окупації, розвозили харчі по хатах, а також у сусідню Березівку та Миколаївку.

Така активність місцевих не подобалась окупантам: волонтерів частенько зупиняли, забирали телефони, перевіряли, що вони везуть. Могли порізати колеса та відпустити без будь-яких пояснень. В якийсь момент росіяни також зацікавилися діяльністю старости, зажадали зустрітися з нею, але селяни сказали, що вона виїхала. Насправді ж Світлана Павленко жила собі у власній хаті, лише перестала без потреби виходити в село. Щоправда, своїх дітей у безпечніше місце все ж відправила — після того, як до Колонщини вдруге зайшла колона бронетехніки і росіяни вже стали стріляти по всьому, що рухається.

Читайте також: Росія порушує майже всі закони та звичаї війни

Загалом, окупанти поводились дуже непередбачувано. Могли в будь-який час увірватися в хату. Якщо двір закритий — лізли через паркан. Одного разу під’їхали бронетранспортером до першого ліпшого двору й закинули туди гранату. Ще якось розстріляли автомобіль: водій дістав шість кульових поранень, але, на щастя, вижив. Одного дня росіяни обстріляли цілу колону цивільних, які намагались виїхати з села. А після того, так-сяк перев’язавши потерпілих з масивними кровотечами, великодушно дозволили вивезти їх на неокуповану територію.

«Єдиною умовою було, щоб вивозила всіх жінка-водій, — згадує фельдшерка Тетяна, — Цю жінку звати Лєна, вона зараз за кордоном. Її чоловік був контужений, дитина — хлопчик 14 років — отримав опіки обличчя. Вона зі свекром були більш-менш нормальному стані, а свекруха отримала шість кульових поранень — дивом залишилась жива».

Тетяна Міщенко

Завдяки Тетяні, її колегам-лікарям та волонтерам в Колонщині за місяць окупації було врятовано 26 критично важких і 4 легких поранених. Більшість із них були цивільними, лише двоє належали до тероборони. «Перші поранені пішли вже з вечора 24 лютого, — розповідає Тетяна, — Це були люди, які намагалися виїхати» Чи не щодня з’являлися свіжі пацієнти: одного разу їх було аж 15, з яких 11 тяжко поранених.

«Задіяні були всі – лікарі, мій чоловік, тероборонівці. Одні заносять, ми надаємо допомогу, інші виносять. Знайшли транспорт, щоб завантажити цих людей і вивезти, бо можливості залишати тут не було. Адже в нас були тяжкопоранені з пневмотораксом, людина з травматичною ампутацією кінцівки, і ми розуміли, що залишити їх не можемо. Того дня наш терооборонівець Юрій вивіз до Житомира в обласну лікарню №2 п’ятнадцять осіб. Якщо не помиляюсь, усі вижили».

Читайте також: "Порізав обличчя і ґвалтував". Російські нелюди та їх звірства, які неможливо осягнути

Списки поранених, яким надавали допомогу у Колонщині

Реанімацію облаштували в місцевому фельдшерсько-акушерському пункті. Медикаменти позносили мешканці села. Тероборонівці передали Тетяні рацію, аби можна було зв’язатися в разі потреби. «З поодинокими легенькими випадками, я розбиралась сама. – каже Тетяна. –Але коли бачила, що ситуація складна, або виходить з-під контролю, тоді волонтери їхали за хірургом та анестезіологом»

Власне, завдяки тому, що в селі залишились київський хірург Денис Курінний з дружиною Галиною та анестезіолог Олег Тарасенко, була можливість надавати допомогу на високому професійному рівні, наскільки дозволяли обставини. Часом операції доводилось проводити без анестезії. «Домовлялися з пораненою людиною, щоб терпіла. – каже Тетяна. – Так по живому і шили...»

Колони втікачів від війни збиралися у Колонщині майже щодня. Лісами з Бучі та Немішаєвого тягнулися вервичкою машини. Були дні, коли їх набиралось більше сотні. Тероборонівці формували колону, розповідали, куди і як їхати. Інструкції були життєво важливі: на околицях вже стояла безліч розстріляних авто. Аби не втрапити в халепу, варто було рухатися повільно, витримувати відстань між машинами, при зустрічі з окупантами зупинятись і просити, щоб пропустили. Автомобілі мали бути обов’язково промарковані білими ганчірками.

Читайте також: Воєнні злочини Росії проти дітей України 

Відстань з Колонщини до Макарова, де стояли останні ворожі блокпости, складає всього 15 кілометрів. Але здолати цей шлях в тодішніх умовах було серйозним випробуванням. Дорога нерозчищена, засипана уламками та битим склом. Скрізь блокпости окупантів, залізні їжаки, протитанкові міни, спалені машини, трупи людей, а в асфальті стирчить безліч нерозірваних снарядів. Втікачі постійно пробивають колеса, тут же їх міняють і їдуть далі. Іноді з окупантами навіть вдавалось попередньо домовлятись про можливість виїзду. Цим займався Олександр, терооборонівець з Березівки. Але зрозуміло, що домовленості були доволі умовними. В будь-який момент колону могли розвернути чи обстріляти. Тоді машини поверталися й усе починалося спочатку.

До кінця окупації в Колонщині залишалось близько тисячі мешканців, в основному старші жінки та чоловіки. Ситуація щодня ставала більш напруженою. Росіяни ходили по хатах, лякали, погрожували. Залишатися в таких умовах було все важче. «Втомилися від стресу, – згадує Тетяна, – дитина щоночі прокидалась, її трусило й підкидало. Обстріли тривали день і ніч. О третій ночі починали гатити — і так до дев’ятої ранку. Потім пів години перерва — й знову цілий день».

27 березня з місцевих мешканців сформувалась, мабуть, остання евакуаційна колона, яка налічувала близько 120 машин. Перша спроба виїзду не вдалась. Навіть не давши доїхати до сусідньої Березівки втікачів обстріляли і їм довелося розвернутись. Наступного дня виїхали знову, але ситуація повторилась. Перечекавши годину, втікачі втретє рушили в невідоме — і цього разу їм пощастило більше.

Орки ніби погодились пропустити, але показово провокували паніку. Стояли напоготові зі зведеною зброєю, і як тільки остання машина проїхала повз них, демонстративно відкрили вогонь. «Як тільки добралися на спокійну територію, ніби в інший світ попали, — згадує Тетяна, — Правда, довго ще відходили. На Вінниччині, де ми знайшли прихисток, о 4-5 годині ранку приїздить молоковоз. Коли він їде ґрунтовою дорогою, це трохи схоже, ніби їде танк. Зачувши його, я серед ночі просто підхоплювалась з ліжка і намагалась тікати».

Читайте також: Звірства російських загарбників в Україні: ґвалтування, вбивства, знущання

А в останній день березня Колонщину звільнили. Зранку 30-го втекли орки, увечері того ж дня зайшла наша розвідка, а на ранок 31 березня прийшли ЗСУ. «Вся окупація в мене була поділена на ранок та вечір, — зізнається староста Світлана Павленко, — Я не знала ні дати, ні дня тижня. В ранці прокинулись – добре, до вечора дожили — ще краще. Дай Боже до ранку дочекатися!» І дочекалися.

 —

Роман Малко, опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ


В тему: 

 

Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]