Костянтин Ільченко: “Війна закінчиться, коли буде наказ іти в наступ”

Версия для печатиВерсия для печати
Фото:   Наталії БІЛЕНЬКОЇ

“Сидів в окопі й питав себе: "За кого я воюю? За Україну, мови якої не знаю” …

У 1990-х був місцевим олігархом. Починав із продажів паливно-мастильних матеріалів, займався вуглезбагаченням. У ті часи не було проблем заснувати бізнес, важко – його втримати.

Був бандитизм, жили за поняттями. Умови жорсткі, але працювати можна, бо існували правила. Коли купляв машину на авторинку, мене запевнили, що рік не заглядатиму під капот. Не потрібно було їхати на СТО перевіряти. Знав, що продавець відповідає за свої слова. І якби за пів року з машиною щось сталося, мені компенсували б ремонт, а продавець мав би проблеми.

За президентства Леоніда Кучми почалося знищення шахт. Гроші на їхнє оновлення розкрадалися. А в мене гординя – хотілося довести, що вони рентабельні. Орендував шахту "Майська", що п'ять років не працювала. Вклав багато грошей. Шахту підняв, видобували тисячу тонн вугілля на добу. Одну продавав за 180 гривень. Щоб її добути, витрачав 50.

На цю тему: Шахтеры против «Беркута»: Луганское побоище

У Довжанську діяли три орендовані шахти разом із моєю. Решту закривали, обладнання різали на брухт. Дійшла черга й до нас. "Ленінська" одразу здалася – приїхали братки, директора головою об стіл: "Даємо годину, щоб усі вийшли". На "Свердловській" почали чинити опір. Головного інженера повісили. Сказали, що сам це зробив.

Костянтин ІЛЬЧЕНКО, 60 років, підприємець, громадський діяч. Народився 18 серпня 1959 року в Свердловську, зараз – Довжанськ Луганської області. Батько – шахтар, мати – вчителька російської й української мов. Закінчив торговельний технікум. ”У дитинстві був затятим барабанщиком. Хотів вступити до музичного училища. Батьки були проти й запроторили до торговельного”. Працював директором магазину.  ”Але мені було нецікаво. Поїхав за романтикою на північ Росії. Запропонували стати директором універмагу. Але мені хотілося адреналіну. І пішов помічником прохідника на уранових копальнях. Працював там два роки”. 1986-го закінчив Донецький державний університет економіки й торгівлі за спеціальністю ”товарознавець вищої категорії”. Працював гірником. З 1992-го займався бізнесом. За чотири роки взяв в оренду шахту ”Майська” в Довжанську. 2015-го добровольцем пішов воювати на Донбас. Рік очолював військово-цивільну адміністрацію міста Золоте та селища Катеринівка на Луганщині. Улюблена страва – вівсянка. Зараз читає ”Розмови з Богом” американського письменника Ніла Дональда Волша. ”Не люблю дивитися фільми про теперішню війну, боюся побачити там кіно”. У шлюбі.  Живе в Києві

Костянтин ІЛЬЧЕНКО, 60 років, підприємець, громадський діяч. Народився 18 серпня 1959 року в Свердловську, зараз – Довжанськ Луганської області. Батько – шахтар, мати – вчителька російської й української мов. Закінчив торговельний технікум. ”У дитинстві був затятим барабанщиком. Хотів вступити до музичного училища. Батьки були проти й запроторили до торговельного”. Працював директором магазину. ”Але мені було нецікаво. Поїхав за романтикою на північ Росії. Запропонували стати директором універмагу. Але мені хотілося адреналіну. І пішов помічником прохідника на уранових копальнях. Працював там два роки”. 1986-го закінчив Донецький державний університет економіки й торгівлі за спеціальністю ”товарознавець вищої категорії”. Працював гірником. З 1992-го займався бізнесом. За чотири роки взяв в оренду шахту ”Майська” в Довжанську. 2015-го добровольцем пішов воювати на Донбас. Рік очолював військово-цивільну адміністрацію міста Золоте та селища Катеринівка на Луганщині. Улюблена страва – вівсянка. Зараз читає ”Розмови з Богом” американського письменника Ніла Дональда Волша. ”Не люблю дивитися фільми про теперішню війну, боюся побачити там кіно”. У шлюбі. Живе в Києві

На мене тиснули з двох боків – і держава, і блатні. Вішали безглузді кримінальні справи, двічі намагалися вбити. Врятувала слідча прокуратури. Після чергового допиту сказала: "Як ти мене задовбав. Посадила б тебе, якби було за що. Але не можу. І не треба дякувати". Закрила всі справи проти мене. Це їй коштувало посади.

Щоб вижити, не треба тікати від страху. Якщо зайти в нього, стає ясно, що все не так і страшно. Ходив із пістолетом і ножем. Завів стаффордширського тер'єра.

Приїжджаю якось на шахту – люди не працюють, стоять із червоними прапорами "Долой капиталиста". Запросив у кабінет жінку-заколотницю: "Не розумію твоєї логіки. У людей немає роботи, а ти працюєш, отримуєш зарплату. Що тобі ще треба?" Спочатку мовчала, а потім видала: "Що тут незрозумілого? Ви зараз на якій машині їздите? Якщо дамо вам працювати далі, ви на вертольоті літатимете?"

Згодом почали виводити з роботи обладнання. Якось знайомі міліціонери попередили: "На шахту не їдь, прийнято рішення тебе закрити". Але приїхав, зупинився неподалік. Бачив, як прибули прокурор і наряд міліції з автоматами. Людей жорстко виводили з шахти. Її опечатали, поставили охорону. За два місяці зруйнували вщент – вивезли обладнання й затопили.

Я позивався до суду й виграв. Приїхав із рішенням до того, хто її знищував, – це був її колишній керівник. "Ось вирок суду. Маєш повернути шахту. Даю три дні, далі спілкуватимемося по-іншому". На другий день його вбили, як свідка.

Написав про все це президенту Леоніду Кучмі. Тоді очільником Луганщини був Олександр Єфремов. Між ним і Кучмою тривав конфлікт. "Я тебе згною, викину з губернії", – казав президент. Мій лист використав як останній аргумент. Раптом телефонує батько: "Тебе тут усі шукають, включно з мером". Мене зустрічає керівник відділу промисловості: "Треба допомогти Олександру Сергійовичу, бо його Кучма звільнить. Якщо ваше питання вирішимо, Єфремов залишиться. Підемо зараз до нього, він виконає будь-яку вашу забаганку. В області є 45 шахт – беріть будь-яку, дамо й кредит." Відповів: "Пишіть, що я з усім згоден. І нічого мені від вас не треба. Мене вже нудить від вас".

На цю тему: Александр Ефремов: «комса» в «шестерках» у блатарей

Настільки втомився, що хотів податися в духовну семінарію. Не пішов, бо, вивчаючи порівняльне богослов'я, зрозумів, що віра й релігія – різні речі.

Про "русский мир" почув 2012 року, коли побував на саміті Шанхайської організації співробітництва. На фуршеті поряд сидів один із радників Путіна. Коли запросив мене вийти на вулицю перекурити, подумав: зараз вербуватимуть. Питаю його: "Невже Путін не може налагодити нормальні стосунки з Україною, дати нам розвиватися?" Той відповів: "Не дивуйся, але такої країни вже немає. Дуже скоро ми будемо у вас". Навіть не просив мовчати. Я оторопів.

Був на Майдані в Києві з 2 грудня 2013 року до 3 березня 2014-го. Якось Віталій Ярема (27 лютого 2014 року призначений першим віцепрем'єр-міністром, відповідальним за силовий блок. З червня 2014 року по лютий 2015-го був Генеральним прокурором. – Країна) сказав нам, що треба вирушити колоною на Верховну Раду через озброєних "беркутівців". "Зробимо це, якщо ти станеш із нами", – відповів йому. Він не погодився.

Коли протестувальники захопили Український дім, спершу мали перевірити, чи не залишили "беркутівці" й міліція розтяжки. Коли йшли туди, раптом щось просвистіло – і хлопець попереду впав. Він був мертвий. Зупинилися й чекали наступного пострілу. Але пронесло.

Це була бійня. Спочатку шпиталь розгорнули в Головпоштамті. Не вистачало місць, тому перемістилися в міську адміністрацію. Якось зайшли стомлені відпочити. На підлозі лежали поранені. Занесли хлопця, поклали на стіл. Лікар кинувся до нього: "Живи, живи, очі не закривай!" Робив масаж серця, штучне дихання. Раптом крик: "Усе!" Запала тиша – хлопець помер. А вже несуть наступного.

У складі офіцерського корпусу мали завдання приїхати у Свердловськ Луганської області і звідти почати визвольний рух. Взводу було достатньо, щоб окупантів налякати. Та кош­тів на зброю й амуніцію не виділили. Коли я туди приїхав, зрозумів, що це вже інше місто. Побачив там багато донських козаків. Керували ними місцеві комуністи.

У квітні 2014-го люди розуміли, що не треба дзвонити в міліцію чи СБУ – все продано. Агенти ФСБ відкрито приїжджали в місто. "Під'їдьте до магазину, тут люди з російською вимовою", – дзвонили мені. Ми їх передавали в органи, та вони майже одразу виходили. Показували нам язики і їхали в Росію.

Коли мають перейти кордон сусідньої держави, засилають топографів, щоб оновити карти, – такий закон війни. Деякі місцеві жителі допомагали їм. Під виглядом велосипедних прогулянок "Ми любимо рідний край" складали нові карти.

Захоплення будівлі Служби безпеки в Луганську – постановочне кіно. Вишикували два ряди поліцейських, "артисти" пострибали навколо них, помахали ногами. За командою поліцейські розвернулися й пішли. Потім розбили вікно, кинули димову шашку. Зсередини СБУ відчинили двері, потім – кімнату зі зброєю. На цьому штурм закінчився.

За день до референдуму щодо статусу Луганської народної республіки 10 травня 2014 року виїхав зі Свердловська. Мої фото почали роздавати на блокпости.

Донбас – це територія депресії. Там бейсбольною битою можуть забити тільки за те, що спитав, чому сьогодні зар­плата менша, ніж учора. І це коїла влада, не бандити. Люди не виходили на протести, бо їм було страшно. Якби зійшлися хоча б 15 людей – це вже успіх.

У березні 2014 року 50–60 людей зібралися в Луганську біля пам'ятника Тарасові Шевченку. В той час вулицями вже ходили молодики з автоматами й могли пристрелити за будь-що. В одну з неділь працівники СБУ напали на людей – із ланцюгами, трубами, монтировками. Міліція мовчки спостерігала. Відтоді вирішили збиратися щонеділі.

На війну пішов добровольцем. Неважливо, хто твій брат. Якщо він приходить до тебе додому і ґвалтує твою сім'ю, його треба вбивати.

Служив у розвідці. Приповзаю якось у секрет (замаскований пункт спостереження. – Країна). Там 18-річний хлопець, руки й шия – в екземі. Спитав, як він сюди потрапив. "А хто захищатиме Україну?" – відповів.

Коли йшов на завдання, старався думати, що я вже вбитий, мене немає. Так було легше, тоді наставала свобода.

На цю тему: Почему покончил с собой Владислав Волошин и за что пока не сидит Алексей Савченко

Ця війна закінчиться лише тоді, коли головнокомандувач віддасть наказ іти в наступ. Колишня влада не робила цього, бо заробляли на війні. Теперішня не віддає такого наказу, бо там усі – ботаніки. Вони не воїни, битися бояться.

Три роки не могли призначити голову військово-­цивільної адміністрації В Золотому Попаснянського району на Луганщині. Бюджету немає, красти нічого, можуть вбити, бо окопи по місту проходять. Там панували зневіра й депресія. І причина не у війні. Там 30 років нічого не робилося – ні доріг, ні інфраструктури. Спочатку складно було знайти контакт із місцевими. Почав підтягувати їх до управління містом, створив громадську раду, раду керівників міста. Тоді побачив потенціал і прагнення щось робити.

Усе життя говорив російською. Перейшов на українську 2017-го. Тоді сидів в окопі й питав себе: "За кого я воюю? За Україну, мови якої не знаю".

Вікторія Майстренко,  опубліковано в журналі КРАЇНАі


На цю тему:

 

 

 

 

 

Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  uargumentum@gmail.com