Легендарна Галина Севрук перейшла на українську мову в 40 років

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

«Зробила це свідомо. Зрозуміла: ніколи не стану українським художником, якщо не знатиму української мови, історії та культури. Інтенсивно почала все це вивчати. Літературу давав Іван Світличний, археолог Михайло Брайчевський допомагав з історією ...»

1918 року, коли почалась революція, мій дід — адвокат Дмитро Григорович-Барський — емігрував у Францію із сином Глібом. Хотіли забрати із собою і мою маму, але вона відмовилась. Після втечі батька її вигнали з університету, де вчилась на юридичному факультеті. Мама була членом якоїсь духовної секти. Разом з однодумцями втекла від революції в Узбекистан. Там теж ­вступила в університет. Та за рік її відрахували — дізналися, що листується з батьком-емігрантом. Через це не могла влаштуватися на роботу. Щоб вижити, вийшла заміж за архітектора Сильвестра Максимовича Севрука. 1928-го народилась моя сестра Оленка, а за рік — я.

За кілька років переїхали у Харків — батько отримав роботу в проектному інституті «Гіпроград». Найтяжче було 1941-го — не мали що їсти і чим топити в хаті. Одного разу з мамою пішли на колгоспне поле по недозбирану картоп­лю. Мороз був за 40 градусів, замети на вулицях — до метра. Палили книжки і стільці, щоб зварити мерзлу бульбу.

З початком війни вирішили тікати з міста, бо батько не хотів воювати. Поїздом доїхали до міста Валки. Там розділилися: мама з Оленкою пішли в один бік, ми з батьком — в інший, до Полтави. Зупинялись у людей по селах. Батько вмів мурувати печі, шити чоботи і малювати картини. Так заробляв на їжу. У селі Шишаки найнявся працювати до німців — будував міст через Псел. Жили у виділеній нам хаті. Не раз просила батька відпустити мене шукати сестру й маму, та він заперечно хитав головою.

Зробила це без дозволу. Коли батько пішов на роботу, замкнула хату і вирушила на пошуки рідних. Босоніж до Полтави йшла 50 кілометрів. Там трапилися жіночки, які прямували у Харків. Знайшли мені місце в німецькому фургоні. У місті пішла до своєї тітки Владислави. Вона розказала, що мати із сестрою зупинилися в Карлівці (село у Красноградському районі на Харківщині. — Країна). Трохи відлежалась у тітки, бо на ногах утворилися криваві пухирі. За кілька днів обіймала маму і сестру.

Коли німці відступили, батько перебрався до Києва. Знайшов роботу, але житла не отримав. Попросив маму приїхати. Добиралися товарняком, в якому вугілля перевозили. У Києві мама оббивала пороги всіх державних установ. Таки допомогли — виділили монастирську келію у Софії Київській. Жили там 10 років.

З 13 років знала, що стану художницею. Мамина родичка — вчителька музики Марія Липська — познайомила з художником Григорієм Світлицьким. Він готував до вступу в художню школу. Вступила з першого разу.

Галина СЕВРУК, 88 років, художниця. Народилася 18 травня 1929-го в узбецькому Самарканді. За рік сім’я повернулася в Україну й оселилася в Харкові. 1943-го переїхали до Києва. Закінчила факультет живопису Київського художнього інституту. Була учасницею Клубу творчої молоді – осередку шістдесятників, що діяв у столиці на початку 1960-х. Товаришувала з художницею Аллою Горською, поетом Іваном Світличним, істориком і археологом Михайлом Брайчевським. ”КДБ постійно прослуховував мою квартиру, проводили обшуки. Часто викликали на допит. Але підстав для арешту не мали – була обережною”. 1968-го підписала ”Лист 139” – проти репресій стосовно інтелігенції. За це позбавили членства у Спілці художників. Поновили за 21 рік. Працювала в керамічній майстерні в Академії архітектури та у Софійському соборі, на заводі ”Керамік” і в кооперативі ”Гончарі”. 10 років вела дитячу керамічну студію. Створювала вітражі, мозаїку, живопис та графіку. Зробила понад 500 керамічних виробів і більше 30 – монументальних. Роботи зберігаються в Національному музеї історії, Музеї Лесі Українки, заповіднику ”Софія Київська”, у художніх музеях Києва і Львова. Також є у приватних колекціях – у США, Канаді, Чехії, Болгарії, Польщі, Росії. Розлучена. Має сина Андрія і двох онук

Галина Севрук, 88 років, художниця. Народилася 18 травня 1929-го в узбецькому Самарканді. За рік сім’я повернулася в Україну й оселилася в Харкові. 1943-го переїхали до Києва. Закінчила факультет живопису Київського художнього інституту. Була учасницею Клубу творчої молоді — осередку шістдесятників, що діяв у столиці на початку 1960-х. Товаришувала з художницею Аллою Горською, поетом Іваном Світличним, істориком і археологом Михайлом Брайчевським. «КДБ постійно прослуховував мою квартиру, проводили обшуки. Часто викликали на допит. Але підстав для арешту не мали — була обережною».

1968-го підписала «Лист 139» — проти репресій стосовно інтелігенції. За це позбавили членства у Спілці художників. Поновили за 21 рік. Працювала в керамічній майстерні в Академії архітектури та у Софійському соборі, на заводі «Керамік» і в кооперативі «Гончарі». 10 років вела дитячу керамічну студію. Створювала вітражі, мозаїку, живопис та графіку. Зробила понад 500 керамічних виробів і більше 30 — монументальних. Роботи зберігаються в Національному музеї історії, Музеї Лесі Українки, заповіднику «Софія Київська», у художніх музеях Києва і Львова. Також є у приватних колекціях — у США, Канаді, Чехії, Болгарії, Польщі, Росії. Розлучена. Має сина Андрія і двох онук

У художній інститут складала іспити тричі. Перший раз набрала 23 бали з 25 можливих. Була єдиною дівчиною серед абітурієнтів, та мені відмовили. Набрали фронтовиків, які мали хоча б 17 балів. Удруге історія повторилася. За третім разом зі мною здавали екзамени дві доньки-близнючки директора інституту. Обох прийняли. Взяли й мене.

Заміж вийшла на останньому курсі. Сина Андрійка малювала для дипломної роботи. Зобразила жінку, яка сидить на призьбі біля хати і тримає на руках дитину. Із сином позував мій чоловік Іккі Трипільський.

Чоловік теж малював. Познайомилися з ним у Будинку народної творчості, куди обоє ходили на заняття. Любив розказувати про службу. На війну його забрали з художньої школи. Весь вільний час малював. Про це дізналось начальство. Викликав генерал і попросив показати малюнки. Навіть не глянувши, порвав їх на шматки. Іккі схопив стілець і пожбурив ним у начальника. Його відправили у штрафбат на якийсь острів. Була люта зима, а солдати жили в бараках, які не опалювали. Вдень переносили каміння з одного місця на інше без будь-якої необхідності. Хлопці сходили з розуму. Один — збожеволів, другий — повісився. Іккі там захворів на туберкульоз.

У Клуб творчої молоді привела подруга Галина Зубченко наприкінці 1960-го. Лесь Танюк проводив там потрясаючі вечори — Леся Курбаса, Миколи Куліша, Лесі Українки, Миколи Вінграновського. Моя сестра не розмовляла українською, але відвідувала ці вечори. Ходила навіть тоді, коли в мене не складалося.

В тему: Война КГБ против диссидентов. Погрому «шестидесятников» — 40 лет

Узимку 1965 року разом з Іваном Світличним поїхали в Мос­кву — мали забрати дисидентську літературу. Її присилали з-за кордону. Ночували в дисидента Андрія Синявського. Ввечері прийшли гості. Був серед них і Володимир Висоцький. Сидів за столом навпроти мене. Багато співав. Коли йшов, сказав: «До свидания, хохлушка!»

За кілька місяців після того Іван Світличний покликав на побачення. Дав мені закорковану пляшку, в якій був відлитий типографський шрифт. Попросив зустрітися з В\’яче­славом Чорноволом і забрати у нього другу половину. Не мала куди той шрифт сховати — знала, що за мною стежать. Вирішила довірити пляшку колезі Ігореві Саратовському. Наступного дня поїхала на зустріч із Чорноволом. У тролейбусі біля мене примостилися двоє чоловіків. З\’явилося недобре передчуття. Не вийшла там, де мала. За день мене забрали в КДБ. Вимагали розказати, хто передав пляшку зі шрифтом. Мовчала. Влаштували очну ставку із Саратовським. Він усе розказав. Я не заперечувала. Слідчим розповіла, що пляшку знайшла у підвалі своєї майстерні, коли шукала камінці для мозаїки. Повірили, бо раніше там була друкарня.

Галина Севрук (друга ліворуч) разом із друзями сидить у своїй майстерні. Фото зроблене наприкінці 1960-х

Галина Севрук (друга ліворуч) разом із друзями сидить у своїй майстерні. Фото зроблене наприкінці 1960-х

Аллу Горську знала з художнього інституту. Разом грали у баскетбольній команді. Алла мала під 2 метри зросту. М\’яч не закидала, а клала у кошик. Якось вона для членів Клубу творчої молоді організувала екскурсію на Чернігівщину. Вирушили автобусом. Дорогою потрапили у повінь: Десна розлилася, далі їхати не могли. Всі зголодніли. Аллочка піднялася зі свого місця і сказала: «Я у село по молоко. Хто зі мною?» Зголосилися двоє хлопців. За кілька годин повернулися з двома цеберками молока і кількома хлібинами.

Алла ненавиділа КДБ. Завжди це демонструвала. Розказувала, як поводиться на допитах. Перед слідчим закидала ногу на ногу й запалювала цигарку. Дим пускала прямо йому в обличчя. Вони її теж ненавиділи.

У компанії з Василем Стусом двічі їздила на Прип\’ять. Ставили на березі намети і кілька днів там відпочивали. Вечорами влаштовували щось схоже на театральні постановки. Дівчата вдавали із себе русалок, а хлопці — водяників. Василь Стус серед них був найвищим. Робили з нього бога води. Прикрашали лататтям, а на голову вдягали величезну корону з підручних матеріалів.

В тему: В\’ячеслав Чорновіл: у боротьбі за українську Державу

Мозаїка «Лісова пісня» стала першою роботою, яку в мене купила держава. Придбали її для Львівського університету. Коли робота була готова, захворіла на ангіну. Це дало страшні ускладнення. Рік лікувалася. Весь гонорар пішов на це.

1968 року підписала лист-протест проти репресій стосовно інтелігенції. Назвали його «Лист 139», бо під ним стояла така кількість підписів. Серед них були автографи 15 художників. Усіх викликали у КДБ. Сказали: «Якщо не відмовитеся, будете виключені зі спілки». Дванадцятеро погодилися. Алла Горська, Людмила Семикіна і я відмовились. Художник Віктор Зарецький, чоловік Аллочки, теж хотів бути разом з нами. Але передумав. Казав: «Якщо нас обох виключать зі спілки, не матимемо за що жити. Хоча б в одного повинна лишитися можливість заробляти». Нас трьох позбавили членства. Більше 20 років не допускали на виставки.

На українську мову перейшла в 40 років. Зробила це свідомо. Зрозуміла: ніколи не стану українським художником, якщо не знатиму української мови, історії та культури. Інтенсивно почала все це вивчати. Літературу давав Іван Світличний, археолог Михайло Брайчевський допомагав з історією. Мама моїх поглядів не поділяла. До останніх днів говорила зі мною російською. Просила: «Говори со мной по-русски, мне трудно тебя понимать». Хоч українську розуміла прекрасно.

1970 року на розі вулиць Володимирської та Толстого встановили мою стелу-стіну «Дерево життя». Мала 5,5 метра у висоту і чотири — в ширину. Роботу замовило головне управління архітектури Києва. Ескізи затвердила художня рада. Та більшовикам робота не сподобалась. Казали: «На цьому місці має бути Ленін або Сталін». За шість років дерево знищили.

Узимку 1972-го до мене в майстерню заїхала художниця Людмила Семикіна. Сказала, що дружині Світличного щось треба передати від нього — тоді вже був заарештований. Узяла із собою сина. Вирішили Андрія послати у квартиру Світличних першим. Довго не повертався. Потім розказав: «У квартирі — повно КДБістів. Допитувалися, де моя мама. Сказав, у майстерні, а мене послала до тьоті Льолі по малинове варення. Не повірили. Годину тримали — чекали, що ти за мною прийдеш. Тьотя Льоля умовила відпустити мене. Сказала, вже темно і мені страшно буде повертатися додому». Люда назвала Андрійка нашим рятівником. Казала: «Якби ми з мамою пішли туди, нас би арештували».

В тему: Награда как пощечина всем украинцам

Під час роботи в керамічній майстерні за мною стежили двоє сексотів. Одна — моя подруга. Була росіянкою, у партію не входила. Про все їй розказувала. Зрозуміла, що доносить на мене, після того, як викликали на допит. Слідчий говорив речі, про які знала тільки вона. Після того спілкування з нею припинила. Вона вмерла для мене.

Начальство керамічної майстерні постійно стежило, чим займаюся. Могли у будь-який час зайти. Якось з\’явилися двоє: «А чого це ви не робили ні Леніна, ні Сталіна?» Відповіла, що ніколи не працювала з портретами, тільки — з образами. Мовляв, навряд чи у мене вийде. Пообіцяла спробувати. За тиждень знову прийшли. Кілька хвилин оглядали глиняне обличчя Леніна з усіх боків. Сказали: «Ви і справді цього робити не можете».

У моїй хаті постійно проводили обшуки. Жила зі сліпою мамою. КДБісти цим користувалися. Коли вона сиділа на лавці біля будинку, відмичками відкривали двері квартири. Перевертали догори дриґом. Забирали все, написане Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Михайлом Брайчевським, Ліною Костенко, Василем Симоненком. Під час одного з таких набігів зникли книжки Миколи Костомарова, Михайла Грушевського й Миколи Аркаса.

Знала, що квартиру прослуховують, але жучків не знаходила. Якось у гості зайшов мій товариш Євген Світлицький. Був інженером, знався на техніці. Не повірив, коли сказала, що мене слухають. Вирішив перевірити. Коли зняв з електролічильника коробку, ледве не впав від здивування: «Така техніка коштує скажених грошей. І як це вони на тебе не пошкодували?» До жучка Женя боявся доторкнутися, я теж його не чіпала. Наступного ранку прибігли двоє чоловіків. Сказали, у мене проблеми з телефоном і вони мають замінити кабель. Коли пішли, жучка в лічильнику вже не було...

Світлана Корженко, фото: Тарас Подолян; gazeta.ua


В тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть