Олег Штуль. Забутий провідник мельниківської ОУН

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

"Нехай сьогодні ми пишемо найсумніші речі – спогади. Але боротьба триває. І вона триватиме аж до перемоги. Чи ми її побачимо? Чи скоро? Це для історії мало важить. Але побачить її Київ – Золотоверхий наш натхненник. І коли не зустріне нас, то кращих від нас", – писав Олег Штуль у 1962 році.

Друга світова війна і загроза смерті спонукали багатьох свідомих українців залишити СРСР. Опинившись за "залізною завісою" вони не лише шукали матеріальних благ для себе, але й продовжували боротьбу за українську державність.

Одним із них був відомий у діаспорі редактор газети "Українське слово", а згодом ще й Голова Проводу українських націоналістів (ПУН) Олег Штуль.

Він народився у родині волинського священика Данила Штуля 14(1) липня 1917 року в с. Лопатичі Овруцького повіту Волинської губернії (нині Олевський район Житомирської області). Приходи батька часто змінювались, не останню роль у цьому відігравала і його активна проукраїнська позиція, яка в вочевидь не подобалась польській владі.

Якщо Олег народився на Житомирщині, то його молодший брат Василь у 1921 році в с. Жиричі – нині Ратнівськго району Волинської області. Між першим і останнім приходом отця Данила була відстань у сотні кілометрів.

У 1927–1934 роках Олег Штуль навчався у Кременецькій семінарії, яка виховала багатьох майбутніх борців за незалежність. Після закінчення навчального закладу вступає до Варшавського університету, де студіює історію та українську філологію, активно займається громадською діяльністю, публікується у багатьох часописах на різні теми.

 

Родина Штулів, фото початку 1920-х років. Олег біля матері Антоніни, брат Василь з батьком Данилом

Штуль входить у найближче оточення Олега Кандиби ("Ольжича"), співпрацює з ідеологом українського націоналізму Дмитром Донцовим, поетесою Оленою Телігою, яка навіть присвятила йому свої сонети "Напередодні".

Із початком Другої світової війни магістр історії Олег Штуль опиняється на окупованій німцями території Польщі. Після розколу в ОУН, залишається прихильником Андрія Мельника.

Упродовж 1939–1941 років перебуває у Кракові як референт культурних справ у тереновій екзекутиві ОУН (мельниківців). Поряд із цим бере участь у підготовці похідних груп в Україну, виконує обов'язки секретаря мистецької управи "Зарево", яку очолювала Олена Теліга.

На цю тему: Борьба ОУН Мельника. Буковинский курень. Часть 1

Саме в цей час у 1940-му в календарі-альманасі "Сурми" була надрукована його праця "Віки говорять" – короткий нарис історії України. Пізніше її встигнуть надрукувати окремою брошурою в окупованому німцями Луцьку і Києві. Після війни вона була видана ще й у Франції.

"Віки говорять" – історія України у баченні члена ОУН(м) середини ХХ ст.

 

Малий Олег Штуль у с. Жиричі, нині Ратнівський район Волинської області, 1922 рік

Із переходом військ Вермахту кордону СРСР Олег Штуль повертається на Батьківщину в складі Київської похідної групи ОУН(м). Веде організаційну роботу в столиці, публікується в окупаційній періодиці, упродовж 1941–1943 років очолює культурну референтуру проводу ОУН(м) на центрально-східних землях України.

Після лютневих арештів 1942 року в Києві Провід ОУН(м) направляє Штуля до Луцька, де він веде не лише організаційну роботу, але й викладає історію України.

Визвольна боротьба вносила свої корективи і вже навесні 1943 року ПУН призначає Штуля своїм представником у штабі "УПА-Поліська Січ" Тараса Бульби-Боровця, а після зміни її назви – Українській народно-революційній армії (УНРА).

Відтепер він стає відомим як сотник "Жданович". Окрім своїх обов'язків, Штуль долучився до випуску газети "Оборона України" – часопису УНРА.

Із наближенням фронту, 17 листопада 1943 року отаман Тарас Бульба-Боровець і Олег Штуль виїхали на переговори з німцями до Рівного, у результаті чого їх арештували і ув'язнили у таборі Заксенхаузен.

Як не парадоксально це звучить, але скориставшись принципом "розподіляй і володарюй" німці ізолювали українських політичних діячів, які і ворогували між собою, і мали певний вплив на хід подій.

 

Олег Штуль і Тарас Бульба-Боровець у США, 1967 рік

На той час у Заксенгаузені перебували Степан Бандера, Ярослав Стецько, Андрій Мельник, Олег Кандиба, Тарас Бульба-Боровець, Олег Штуль та інші українській громадсько-політичні діячі. Та навіть там, у лаштунках Заксенхаузена Сепан Бандера та Олега Штуль дискутували про свої стратегії в боротьбі. Вони різнились поглядами, але в обох батьки були священики.

19 жовтня 1944 року, коли доля Німеччини вже була вирішена, Олег Штуль і Тарас Бульба-Боровець були звільнені з табору. Під егідою німців, певний час вони брали участь у підготовці партизанських відділі для боротьби з Червоною армією.

На цю тему: «Лучший человек, которого украинцы могут иметь вождем». К 122-летию главы ОУН Андрея Мельника

Однак така співпраця, швидше за все, могла убезпечити від повторного арешту, а ніж виступати виваженим програмним кроком. Тому навесні 1945 року Олег Штуль пробирається до американської зони окупації Німеччини, перебуває у таборах для переміщених осіб ("Ді-Пі"), які в деталях описав письменник Улас Самчук. До речі, останній також неодноразово згадує про Штуля у своїх мемуарах.

У таборах переселенців Штуль продовжив громадсько-політичну діяльність, працював на освітніх курсах для українців і що найважливіше для нього особисто – одружився із Катериною Кобилкою, донькою помічника комісара шляхів уряду Української Народної Республіки (УНР), українського діяча міжвоєнного періоду Івана Кобилка.

Дружина стала головною опорою для Олега на його тернистому українському шляху.

 

Весілля Олега Штуля і Катерини Кобилко. Госляр, 1945 рік

Поряд з боротьбою за вживання, Штуль активно продовжував свою політичну діяльність. Він очолює референтуру преси та інформації Проводу ОУН(м), а у 1948 році стає редактором газети "Українське слово" в Парижі, яка консолідувала навколо себе українську діаспору у Франції.

Олег Штуль не тільки редагував газету, але й публікував у ній свої статті так само і в багатьох інших українських періодичних виданнях Європи та Америки.

Розуміючи, що про Україну має знати світ, Штуль робив переклади і всіляко сприяв виходу іншомовних періодичних видань: "Bulletion Franko-Ukrainian" (у якому були і його статті), "Echanges" і книжкових видань: M. Hruchevsky "Cours d'histoire de l'Ukraine", 1959; E. Malaniuk, Posies (передмова Олега Штуля), 1965; Iou. Pundyk "Le Nationalisme Ukrainien", 1967; "La nouvelle vague litteraire en Ukraine", 1967; M. Kotsiubynsky "Ombres des ancetres oublies", 1970; V. Tchornovil "Le Malheur d'avoir trop d'esprit", 1970 та багатьох інших.

 

Олег Штуль на могилі Євгена Коновальця в Роттердамі, Нідерланди, 1950 рік

Олег Штуль пильно слідкував за політичними процесами, які відбувались в УРСР. Він підтримував дисидентський рух, редагував видання самвидаву, що виходили у "Націоналістичному Видавництві" в Парижі. Зокрема, "Український вісник", "Лихо з розуму" В. Чорновола (1967), "У півстоліття радянської влади" (1967), "Собор у риштованні" Є. Сверстюка (1970), "Летюче віконце" В. Голобородька (1970), "Більмо" В. Осадчого (1971), "Широке море України" (1972), "Бумеранг" – твори В. Мороза (1974), "За східним обрієм" Д. Шумука (1974).

Саме з огляду на активну роботу і беззаперечний авторитет, після смерті Андрія Мельника, у 1965 році Олега Штуля обирають Головою ПУН. На новій посаді він намагався консолідувати численні українські організації в діаспорі.

У своїй промові 1967 року Штуль сказав про це наступним чином: "І за що ми б'ємося між собою? За впливи, коли всі організації слабнуть і треба битися за їх втримання; за ту чи іншу кому в газеті, коли треба б битися за те, щоб наші діти взагалі хотіли читати наші газети і книжки… Ми б'ємося між собою за вигадані речі, за "контакти", за закиди в совєтофільстві тим, що все своє життя віддали й віддають боротьбі, й це дуже добре знають автори закидів".

Олег Штуль з дітьми у Андрія Мельника. Люксембург 1962 рік

Олег Штуль із дітьми у Андрія Мельника. Люксембург 1962 рік

Олег Штуль передбачав конфлікт між СРСР і Заходом після війни. Ще у своєму короткому викладі історії України "Віки говорять", він писав: "Україна, яка від початків своєї історії була заборолом проти диких орд сходу й півночі й сьогодні несе прапор боротьби за волю проти поневолення і проти наступу Москви, як ворога всього світу".

На думку Штуля ця боротьба у майбутньому могла вестись не тільки збройно, але й на культурному і духовному рівні. За його словами:

"У напруженій атмосфері холодної війни часто проходять не зауваженими факти, що являють собою не що інше, як захоплення певних вихідних позицій Москвою для майбутньої справжньої війни, зокрема ж для війни на ідеологічно-політичному та пропагандивному фронті.

А фронт цей виявив себе надзвичайно важливим у минулій війні й буде не менш важливим і в наступній. Бо ж не сміємо забувати, що СРСР, як цілість, а не лише Москва, це – політична сила, і її розбити лише військовими засобами майже не можливо".

Зліва на право: Голова Проводу українських націоналістів Олег Штуль, прем'єр-міністр Канади Лестер Пірсон, президент Українського національного об'Єднання Ярослав Білак, 1967 рік

Зліва на право: Голова Проводу українських націоналістів Олег Штуль, прем'єр-міністр Канади Лестер Пірсон, президент Українського національного об'єднання Ярослав Білак, 1967 рік

Штуль всіляко підтримував Українську автокефальну православну церкву. Він вважав, що майбутня боротьба вестиметься і в релігійній сфері. У цьому плані Голова Проводу ОУН звертав увагу на православну церкву, яка стала допоміжним інструментом у реалізації радянської політики.

На його думку, це могло виступати засобом тиску на ті країни, де релігійні осередки контролювались тоталітарним режимом.

Про це красномовно свідчать наступні слова політика: "Треба зробити чіткий висновок: Москва застосовує тепер православіє для своїх русифікаційних завдань, а у майбутньому вживатиме його і для імперіалістичних. У поділеному на два політичні блоки світі вона намагатиметься якнайбільше скріпити та централізувати свій блок і, накидаючи йому політичну доктрину та своє державне панування, зміцнює його ще й духовним впливом у ділянці релігійній".

Радянські спецслужби вживали цілий комплекс заходів з метою дискредитації Олега Штуля, а заразом продовження конфлікту між ОУН(м) і ОУН(б). Варто визнати, що їм це вдалось дуже добре ще й з огляду на особисті непорозуміння і амбіції самих діячів українського визвольного руху.

Олег Штуль у Торонто, 1967 рік

Олег Штуль у Торонто, 1967 рік

Проте Штуль продовжував працювати і боротись із страшною хворобою – раком. Трагедією провідника ОУН(м) стала загибель брата Василя у 1943 році внаслідок конфлікту з ОУН(б) і те, що після війни він більше ніколи не побачив своїх батьків.

Мати померла незадовго після війни, а священика Данила репресувала радянська влада. Під пильним наглядом КДБ батько й син вели переписку до 21 березня 1967 року, коли отець Данило відійшов в інші світи. Священика поховали на Байковому кладовищі в Києві.

На цю тему: Борьба ОУН Мельника. Буковинский курень. Часть 2

Не встигши реалізувати всього задуманого, Голова ПУН Олег Штуль передчасно помер 4 листопада 1977 році в Торонто. Згідно з заповітом, був похований на цвинтарі св. Андрія – осередку Української православної церкви у США у м. Саут Баунд Брук штату Нью-Джерсі поряд з іншими видатними діячами українського визвольного руху.

Олег Штуль разом з онуком Олексою, 1972 рік

Олег Штуль разом з онуком Олексою, 1972 рік

Як і тисячі інших українських родин, родину Штулів назавжди роз'єднали континенти. Брат Василь похований у невідомому волинському лісі, батько у Києві, Олег у США, а могила матері розташовується в с. Заліси Ратнівського району Волинської області і відчуває на собі руйнівний подих часу.

Попри можливі розчарування й поразки Олег Штуль вірив у перемогу. У газеті "Українське слово" 1962 року він писав: "Нехай сьогодні ми пишемо найсумніші речі – спогади. Але боротьба триває. І вона триватиме аж до перемоги. Чи ми її побачимо? Чи скоро? Це для історії мало важить. Але побачить її Київ – Золотоверхий наш натхненник. І коли не зустріне нас, то кращих від нас. А нам дай, Боже, щоб про нас Київ згадав і визнав, що й ми чимось спричинились до перемоги та народження кращих від нас".

Богдан Зек, кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Волинського краєзнавчого музею; опубліковано у виданні Історична правда


На цю тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  uargumentum@gmail.com