Історії молодих людей, які змогли вибратись з окупації та намагаються влаштувати своє життя: “Наче звільняєшся від смороду”

Версия для печати

600 тисяч – це приблизна кількість школярів, які залишилися на окупованій РФ території України. Кожен дванадцятий учень, який в окупації змушений вчитися за російською програмою, залишається ще й у системі української освіти.

Такі діти, попри небезпеку для них і їхніх родин, вчать твори Тараса Шевченка й Лесі Українки, оскільки мають намір продовжувати жити в Україні, вступати до навчальних закладів на території, яка контролюється Україною. Це їхній свідомий вибір.

Проте 600 тисяч – не межа. Таких дітей може бути набагато більше, якщо український уряд сприятиме їм у перетині кордону і доступі до освіти.

Історії молодих людей, які зробили вибір на користь України та вірять у неї, це доводять. Їх зібрали правозахисні організації “Донбас SOS” і “Центр прав людини ZMINA”.

Бьянкпін Акассі Жан-Евелін: “Коли прокидаєшся і бачиш триколор за вікном, хочеш тікати куди завгодно, щоб лише не бачити його”

Я точно не знаю, що змусило мене їхати з Донецька на контрольовану Україною територію. Коли сюди прийшов “русскій мір”, я була в першому класі. У дитинстві я була фанаткою “великорусского”, та все ж у певний момент відчула, що чужа для цієї культури.

У нас до 2014 року була українськомовна школа, однак опісля українська стала викладатися раз на два тижні. Наш клас не сприймав учителя і сам предмет, мої однокласники протестували проти викладання, зривали уроки.

Ілюстраторка Тетяна Гущина

Пам’ятаю, я тоді дивувалась, що в бібліотеці не видавали книжок українських авторів – Франка, Шевченка. Вони стояли на полицях, однак читачі отримати їх не могли. І лише завдяки інтернету, музиці я відчула спорідненість з українською культурою. Я слухала російськомовні пісні групи “Время и стекло”, Потапа. Я знала, хто такі Скрябін, “Океан Ельзи”.

Однак українська музика, навіть російськомовна, в Донецьку була заборонена з моменту повномасштабного вторгнення. Єдиний контакт з Україною тоді лишився через ютуб, тікток.

У 2022 році мені було 16.

Так вийшло, що з дитинства я була орієнтована на західну культуру. Часто мріяла, що переїду до Канади й житиму там щасливо. У Донецьку в мене були старші друзі, хлопці, але їх почали масово мобілізовувати. Тепер багатьох немає серед живих…

Не знаю, як передати життя в окупації. Коли прокидаєшся і бачиш триколор за вікном, хочеш тікати куди завгодно, аби лише не бачити його…

Я вирішила виїхати попри те, що була неповнолітньою. Довго робила необхідні документи та нарешті вирушила в подорож на контрольовані Україною території через Росію, Білорусь і Польщу. Це був час підриву Каховської ГЕС… Їхала 10 днів. 

Я абсолютно не знала, що на мене чекає. У двох валізах було все моє життя. Повністю змушена була довіряти волонтерам, яких ніколи в житті до того не бачила. Треба було стежити за своїми словами й пам’ятати, що слова “війна” не існує, “волонтер” – теж. 

Їхала разом із дівчиною з Луганська. Було дуже важко на білорусько-польському кордоні. Прикордонники не хотіли пропускати. Від хвилювання в мене піднялася температура до майже 40 градусів. Зненацька нам повідомили, що того дня в прикордонників було якесь свято і білоруси на честь нього вирішили випустити всіх, кого не випускали досі.

Перетинаючи кордон, я завантажила пісню “Океану Ельзи” “На лінії вогню”, вона грала в мене в навушниках, я плакала. Я так боялася завантажити її до того: якби росіяни чи білоруси побачили її в моєму телефоні, то, напевно б, затримали.

Дівчина з Луганська, яка їхала зі мною, рушила до однієї з країн ЄС, а я – в Україну. На польсько-українському кордоні на мене чекали кількагодинні допити. Я була виснажена.

Якщо можна якось полегшити цей шлях українській молоді, яка хоче виїхати з окупації, було б чудово.

Я приїхала до Києва в серпні, а паспорт отримала лише в січні. Пів року жила без паспорта – не могла орендувати житло, не могла навіть отримати студентський квиток. Бо вступила до університету, я, на диво, дуже швидко. Не чекала, що так легко вдасться стати першокурсницею. Однак жодної допомоги від держави не отримала. А ця допомога мені й студентам, таким як я, життєво необхідна. Нам потрібно залучати й берегти тих студентів, які приїхали сюди. Нас зараз таких, на жаль, небагато.

Марія Красненко, юристка, експертка Коаліції організацій, які опікуються питаннями захисту прав постраждалих внаслідок збройної агресії проти України:

Діти, які вирішують виїжджати на підконтрольну територію України, дійсно стикаються з низкою перешкод: можуть мати складнощі з оформленням документів, що посвідчують особу (особливо це стосується територій, які були тимчасово окуповані до повномасштабного вторгнення), проблеми перетину адміністративних кордонів, логістичні труднощі під час переміщення територією України, не мати коштів для виїзду.

Часто йдеться про дітей, які не досягли 16-річного віку, що потребує участі їхніх батьків. Проте частина таких батьків виїхати з ТОТ не можуть з об’єктивних причин або мають різні погляди з дитиною. Також недостатньою залишається підтримка вже після самого виїзду.

Попри можливість безкоштовного проживання в гуртожитку та передбачену стипендію (академічну чи соціальну), суми в приблизно 1 тисячу гривень точно не досить для проживання. Тоді дітям доводиться шукати роботу, щоб покрити витрати на найнеобхідніше: харчування, можливість придбати необхідний одяг, техніку тощо. 

Саме тому необхідні консолідовані дії: з боку органів державної влади, місцевої влади, неурядового сектору. МЗС, Державна міграційна служба, зокрема, мають сприяти у виїзді через надання консультацій, швидке оформлення документів, довідки на повернення до України. Останнє особливо є актуальним у зв’язку з відмовами білоруських прикордонників у пункті Мокрани в перетині кордону без документів, що підтверджують громадянство України, або посвідчення на повернення в Україну.

Також необхідним є створення системи підтримки, яка допоможе таким студентам адаптуватися до нового освітнього середовища та життя в умовах внутрішнього переміщення: психологічну, соціальну, фінансову допомогу тощо. Важливу роль, крім Міністерства освіти і науки України, тут має відіграти й Мінрозвитку, яке серед повноважень також має розв’язувати питання як внутрішньо переміщених осіб, так і жителів ТОТ.

Василь. Вдруге вступив до медвишу, щоб знову пройти шість років навчання й отримати диплом українського зразка

Василю (ім’я змінено з міркувань безпеки) зараз 23 роки. Коли його рідний Донецьк у 2014 році окупували, він щойно закінчив школу. Тоді хлопець жив одним днем, насолоджувався юністю і пішов навчатися до медичного училища, а потім продовжив навчання в Донецькому медичному університеті виключно через те, що це була справа батьків. Василь здобував вищу освіту вже в окупації.

Він не може точно згадати, що його змусило замислитися над виїздом. Найімовірніше, обраний фах – педіатрія. Бо з певного часу став уважніше придивлятися до інформаційних зведень і аналізувати події. Він осягнув, що кількість невибіркових обстрілів з боку російських сил у рази більша, ніж з боку українських, і на підконтрольній Україні території значно більше постраждалих дітей від таких атак. А він хотів допомагати дітям. 

На той час на руках у Василя вже був диплом, виданий окупаційною владою. Однак бажання лишатися в Донецьку він не мав. Батьки були категорично проти, щоб їхати разом. Залишати рідну оселю вони не хотіли, та й вік їм не дозволяв довгі й виснажливі подорожі.

Василю пощастило зберегти український паспорт, заради оформлення якого він виїжджав на підконтрольну Україні територію ще до масштабного вторгнення. Завдяки українському паспорту він потрапив до однієї з країн Європейського Союзу. Він міг би залишитися там: отримувати соціальні виплати, навіть підтвердити диплом і влаштуватися медичним працівником. Утім, у хлопця цього навіть у думках не було. Він повернувся до України, щоб здійснити задумане – допомагати дітям, постраждалим від російської агресії.

Був настільки вмотивований, що навіть відмова з боку української держави визнати його диплом, виданий окупаційною владою, не змусила опустити руки. Він знову вступив до медичного університету, щоб знову пройти шість років навчання, нарешті отримати український диплом і працювати.

Водночас Василь зізнається: коли долав свій шлях, гадав, що все буде значно легше. Що йому вдасться підтвердити свої знання без повторного навчання. Тим паче що така можливість із листопада 2023 року передбачена Законом “Про освіту”. Але, як виявилось, порядок такого визнання все ще не затверджено.

Він також не зміг підтвердити свої медичні навички, щоб бодай працювати серед молодшого медичного персоналу. Тож іншого варіанту, крім як знову стати студентом і починати свій шлях наново, не було.

Василь усе ж не шкодує про вибір, хоча це і будуть витрачені додатково шість років життя. Він певен, що такий шлях кращий, ніж залишатися під окупацією і жити не своїм життям.

Чоловік працює наразі в одній з київських лікарень санітаром – намагається забезпечити себе. Утім, зізнається, що переселенцям, та ще й студентам, доволі скрутно. 

Юристка Марія Красненко коментує:

Запит щодо здобуття освіти або ведення трудової діяльності на підставі вже отриманих знань на тимчасово окупованих територіях залишається на високому рівні.

Ще 21 листопада 2023 року парламент вніс зміни до Закону “Про освіту”, передбачивши можливість визнавати результати навчання, здобуті на ТОТ. Сам порядок визнання, умови, виключення тощо має бути передбачений урядом.

Втім, на початок 2025 року, попри порушення строків, це не було зроблено. Неухвалення протягом року порядків, які мали створити ще більше можливостей для виїзду дітей і молоді з ТОТ, руйнує державну політику реінтеграції, що неурядові організації підкреслювали у своєму зверненні.

Також мають бути підготовлені подальші процедури на рівні конкретного закладу освіти, а працівники повинні пройти необхідне навчання, щоб ця процедура для людини була максимально сприятлива й відповідала всім вимогам. Форми оцінювання результатів навчання мають передбачати чіткі інструкції та встановлений обсяг вимог.

Після успішного визнання результатів людина зможе продовжити своє навчання зі скороченням строку. Визнання буде можливим не за всіма напрямами.

Світлана: “У Чернівцях я зможу спокійно спати”

Світлана (ім’я змінено з міркувань безпеки) була ще неповнолітньою, коли сказала батькам, що хоче виїхати з окупації. Вона мріяла про “школу Гаррі Поттера”, український Гоґвортс із баштами та арковими склепіннями – про університет у Чернівцях.

Світлана марила ним відтоді, як побачила його ще маленькою дівчинкою. Він снився їй, і вона ані на мить не сумнівалась: має вчитися саме там.

Дівчина в деталях запам’ятала свою подорож на захід країни, коли була ще першокласницею. Її рідне місто на той момент уже було окуповане, однак усе ще лишався зв’язок з вільною Україною, і мама вирішила вивезти доньку на літні місяці до спокійніших Карпат.

Повернувшись із Чернівців, Світлана продовжила навчання в школі за російською програмою. Однак батьки знайшли можливість долучити дитину до онлайн-занять української школи. Так дівчина навчалася за обома програмами.

В опануванні української мови їй допомогли пісні популярних українських груп. Слухала їх, повертаючись зі школи. Світлана читала українською – батькам вдавалося знаходити книжки. Попри агресивну пропаганду вона вирішила, що в “українському Гоґвортсі” вивчатиме романо-германську філологію. Рівень викладання іноземних мов у її рідній школі був низьким, тож довелося шукати репетиторів. 

Робили це потайки. Бо все це було її секретом. Дівчинка нікому не могла розповісти, чого прагне насправді і як старанно намагається досягти мети.

У Світлани зараз чудова українська. В неї відмінні знання з предметів українознавчого циклу – і це величезна заслуга її батьків. А ще в неї був достатній рівень іноземних мов, щоб спробувати досягти мрії. І попри те, що на момент завершення школи Світлана була неповнолітньою, батьки вирішили вивезти доньку з окупації, щоб подати документи до омріяного університету.

Дівчина пригадує, що казала батькам: “У Чернівцях я зможу спокійно спати”. Близькі погодились – там справді дитині буде набагато безпечніше, ніж на сході.

До серпня 2024 року ще діяв пункт перетину російсько-українського кордону на межі Бєлгородської області Росії та Сумської області України (Колотилівка – Покровка). Попри постійні загострення і бої в цьому районі родина Світлани вирішила ризикнути.

Разом з дівчиною поїхала її мати. Вони вирушили через територію Росії. Їм довелося приховувати справжню мету подорожі – говорили, що їдуть відвідати родичів. У дорозі часто спиняли силовики, перевіряли телефони, розпитували.

Вже на самому кордоні росіяни причепилися до кількості речей, які везли жінки: у дівчини їх було значно більше, ніж у матері, і їм це видалось підозрілим. У той момент у Світлани завмерло серце, бо здавалось, що їх не випустять і їй ніколи не дійти до вказівника побіля дороги, на якому чорним по білому написано “Покровка”.

На щастя, перехід дозволили. Дівчина оформила український паспорт та інші документи, необхідні для вступу. Її мрія здійснилась.

Світлані в Чернівцях довелося залишитися самій: мама повернулася до родини на тимчасово окуповані території. Вона усвідомлює, що сама вже не повернеться додому, поки не відбудеться деокупація. Дівчина лишилась у новому місті сама, без близьких, з доволі обмеженими фінансовими можливостями. Каже, що їй нелегко: навчання потребує витрат. 

Віолетта Артемчук, головна координаторка ГО “Донбас СОС”, коментує:

Перше, що ми можемо рекомендувати в разі ухвалення рішення про вступ до українського вишу, – одразу обрати навчальний заклад. Це важливий крок, адже надалі саме з представниками освітніх центрів цих університетів буде спілкуватися вступник: ставити питання, реєструватися на іспити.

Обравши виш, необхідно звернутися до центру “Донбас / Крим – Україна” (по суті, це приймальна комісія для вступників з окупованих територій). Також можна звернутися до правозахисних організацій, зокрема до нашої: підкажемо контакти, зорієнтуємо.

Хочемо зазначити, що у 2025 році значно ускладнився шлях виїзду з окупованих територій. Гуманітарний коридор між Україною та Республікою Білорусь, яким громадяни без паспортів України (а більшість із вступників не встигли отримати паспорти України) приїжджали на підконтрольну територію, практично не працює.

Виїзд через країни Європи теж ускладнений. Водночас передбачено процедуру дистанційного складання іспитів, яка надає можливість вступати, не виїжджаючи з окупованих територій.

Саме на дистанційний вступ рекомендуємо орієнтуватися за відсутності українських документів. Якщо абітурієнт усе ж виїхав на підконтрольну територію та планує офлайн-вступ, також наша рекомендація – тримати контакти з освітніми центрами “Донбас / Крим – Україна” обраного вишу і за будь-якого ускладнення або непорозуміння в процесі вступу звертатися по консультації до громадських організацій.

Ільяс Шейхіслямов: “Це як бути в сильно накуреній кімнаті, і, якщо вийти на свіже повітря, стає легко, наче звільняєшся від смороду”

Батько зателефонував з російського СІЗО і сказав, що пишається мною, бо я вчуся на юриста в Києві. Найскладніше було не заплакати після цих слів.

Моя родина ніколи не підтримувала окупації Криму. Після закінчення школи на півострові я виїхав до Туреччини, там учився на теолога. У нас дуже релігійна родина, і я гадав, що правильно присвятити себе Богу. Але після того, як мого батька російські силовики затримали на початку 2024 року, я вирішив, що мушу стати юристом, щоб допомагати моїм співвітчизникам – кримським татарам.

Після окупації Криму 2014 року час від часу я повертався додому. Однак не міг там лишатися надовго. І будь-що хотів виїхати звідти.

Життя в окупації навіть складно описати. Це як бути в сильно накуреній кімнаті, і якщо з неї вийти на свіже повітря, то стає легко, наче звільняєшся від смороду. Ось на це схожий переїзд на підконтрольну Україні територію.

Я повернувся з Туреччини та жив деякий час в Одесі, щоб бути якнайближче до Криму, до батьків. Але мого батька затримали… Після цього я замислився про те, як можу допомогти батьку та іншим політв’язням. Я завжди хотів вступити до Таврійського національного університету. Ще коли жив у Криму, часто думав про це. І це був єдиний університет, який виїхав з Криму на вільну територію України. Тому я обрав його.

Та я вже давно закінчив школу. В останніх класах навчався за окупаційної влади. Мені довелося переробляти документи, робити атестат українського зразка.

Вступав через освітній центр “Крим – Україна”. Там чудові працівники, які дуже відкриті в спілкуванні. Однак було багато складнощів. Зокрема, проблеми в комунікації зі вступниками. Наприклад, про іспит, який я мав скласти, я довідався за 15 хвилин до його початку в онлайн-форматі. А взагалі одного дня в мене було аж чотири іспити – два задля підтвердження атестата і два вступних. Я коли підвівся з-за столу після четвертого за день іспиту, гадав, що не маю сил уже навіть на жоден рух.

І все ж якимось дивом я вступив до ТНУ. До того ж мої бали виявились одними з найвищих на потоці.

Я задоволений, що можу навчатися. Проте вже не вистачає підтримки держави. Моя стипендія – 1180 гривень. А ще є плата за комуналку – на це і йде вся стипендія, і на харчування вже не вистачає.

Ще одна проблема – переказ коштів з окупованого Криму. Навіть якби родичі хотіли б допомогти й переслати кошти, це неможливо. Тому потрібно розраховувати лише на свої сили. І сподіватися на допомогу держави й на деокупацію.

Альона Луньова, адвокаційна менеджерка Центру прав людини ZMINA, розповіла, що повинна зробити держава для підтримки юнаків з ТОТ:

Держава впроваджує окремі програми щодо молоді з окупованих територій через освітні програми. Наприклад, є освітні центри “Крим – Україна”, “Донбас – Україна”, через які відбувається вступ до вишів. Також завдяки законодавчій ініціативі було запроваджене підтвердження освіти, здобутої в окупації (на жаль, поки що ці процедури не діють).

Водночас є інші завдання, які державі дуже важливо втілити, а саме запровадити комплексну систему підтримки молоді з окупованих територій. Має бути всебічна підтримка молоді на всіх етапах – від ідеї виїзду до влаштування на підконтрольній території.

Особливо важливо надавати підтримку під час виготовлення паспорта громадянина України, адже багато молодих людей не мають і ніколи не отримували цього документа, бо досягнули повноліття вже під час окупації.

Окрім допомоги у виготовленні документів, треба розв’язати питання, які стосуються адаптації, навчання й опанування предметів українознавчого циклу.

Також важливо сприяти працевлаштуванню молоді з окупованих територій. Така комплексна підтримка має бути запроваджена якнайшвидше, і вона повинна стати частиною молодіжної політики України.

—

Анна Гороженко, опубліковано у виданні Центр прав людини ZMINA

Читайте також: 

•  Як Росія викрадає українських дітей та з якими проблемами стикаються родини після їх повернення
• «Рідні не знають, чи живі діти». Коли Путіна покарають за викрадення маленьких українців?
• Шлях російських людожерів, Путіна та його подільниці Львової-Бєлової, до обвинувачення МКС
• Чим гаазький ордер для Путіна небезпечніший за санкції
• Міжнародний суд в Гаазі видав ордер на арешт Путіна. Що означає це рішення
• Українські діти вивезені окупантами в росію: порушення Женевської конвенції і злочин геноциду
• Злочини російських окупантів: Викрадення дітей, затримання і тортури
• Звірства російських фашистів: окупанти насильно вивозять українців із Херсонської області
• Воєнні злочини Росія проти дітей України