Українська церква: коротка історія (ІНФОГРАФІКА)

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

УПЦ (КП) впритул підійшла до визнання її автокефальною церквою. Що було «до»?

УПЦ (КП) впритул підійшла до визнання її автокефальною церквою. Це має зробити спеціальним томосом (по світському — постановою) Вселенський Патріарх, він же Патріарх Константинопольський, резиденція якого знаходиться в Стамбулі. Що саме буде в томосі — ще невідомо, але чимало оглядачів схиляються до думки, що Константинополь відновить Київську метрополію, яка зникла після приєднання Гетьманщини до Росії. Дуже стисло нагадуємо історію української церкви.

Русь

Історія православної церкви в Україні офіційно починається з 988 року. Це літописна дата Хрещення Русі Володимиром Великим. Християни були на Русі й раніше, але про них практично нічого невідомо.

На той момент у християнства були два лідери: Папа у Римі і Вселенський патріарх у Константинополі. Київську Русь хрестили священики з Константинополя, тому новостворена церква стала частиною Вселенського патріархату.

Щоб збільшити графіку, клікніть на неї

Керівником церкви на місцях був митрополит. У Руську добу їх зазвичай просто призначали з Константинополя. Потім практика змінилась: митрополита обирали єпископи, а їхній вибір затверджував патріарх. У 1054 році Константинопольська і Римська церква остаточно розсварилася, і християни Русі несподівано для себе стали православними.

Як виявилось, розірвати стосунки легше, ніж відновити. Наступні 500 років католицька і православна церква знову і знову намагаються об’єднатись. Причина — Візантійська імперія (а значить, і патріарх) ослабли — і їм потрібна була підтримка європейців у війнах з мусульманами.

На цю тему: Автокефалія української церкви: як це може статись і як було в інших

Розкольники з Москви

Керівники двох гілок християнства вкотре домовились про об’єднання (унію) у 1439 році в Флоренції. Об’єднання визнали православні єпископи Литовсько-Руської держави, але не визнали керівники церкви у Московії. До того часу, главою церкви на всій території колишньої Київської Русі був митрополит Київський і всієї Русі.

Незважаючи на титул «Київський», митрополити жили у Росії або Литві. Сьогодні в дискусіях про надання автокефалії УПЦ (КП) прихильник незалежності української церкви, член Синоду Вселенської патріархії Елпідофор говорить: «Українській церкві є матір’ю церква в Константинополі, а московській церкві є матір’ю церква в Києві».

Після того, як Москва відмовилась прийняти флорентійську унію, місцеві священики зібрали собор і вибрали власного митрополита Московського. Замість патріарха, його затвердив князь — так утворилась окрема російська православна церква. Тоді це цілком можна було трактувати, як розкол.

Можливо, Патріарх зміг би приборкати своїх підлеглих, накласти на них анафему, але у 1453 році Константинополь захопили турки. У майбутнє Патріарха мало хто вірив, тому на нього не зважали. З падінням Контстантинополя занепала й ідея об’єднання християн.

Унія

Втім, українська церква й далі прихильно ставилася до ідеї унії. Не останню роль відігравало те, що православні єпископи прагнули мати ті ж привілеї від держави, що й католицькі.

У 1596 році Київський митрополит та шість єпископів, посилаючись на Фролентійську унію, підписали угоду про об’єднання з Римом. Так утворилася нинішня українська греко-католицька церква.

Сьогодні це вилягає дивним, але в останній момент від угоди відмовились єпископи із нинішнього оплоту греко-католиків: Львівський Балабан та єпископ Перемишльський Копистенський. Їх підтримали православні братства, козаки та князь Острозький.

Тим не менш, православні опинились в глибокій кризі. Вони залишились без митрополита і більшості єпископів. Висвячувати нових священиків було нікому, а без цього тривалість життя церкви скоротилась до тривалості життя священика. Проблему вирішив Єрусалимський патріарх Феофан, який проїжджав Київщину по дорозі в Москву. Він висвятив нових православних єпископів і митрополита Іова Борецького.

Ліквідація Київської митрополії

У 1686 році Київ і Лівобережна Україна вже входили до складу Московської держави. Молодий цар Петро І переконав Константинополь передати Київську митрополію під управління Московського патріархату.

Існує легенда, що посли дали Константинопольському патріарху Діонісію IV хабар у розмірі 200 золотих та 120 соболів. Навіть якщо цей епізод правдивий, навряд чи посланці намагалися його підкупити. Взаємні подарунки були звичною частиною подібних візитів. Та й від одного лише Патріарха рішення не залежало — він жив під владою Османської Імперії. Це питання вирішувалося в султанському дворі.

Так почався довгий період, коли українською православною церквою керують з Москви. Правда, Московські патріархи не встигли віддавати вказівки своїми підлеглими в Києві. Новостворена Російська імперія скасувала посаду Патріарха, а церквою керував Синод. Представником імператора (обер-прокурором) Синоду був колишній командир Драгунського полку. Вже у XIX столітті обер-прокурори стануть реальними керівниками церкви.

Та вкотре події пішли несподіваним чином. У XVIII столітті православну церкву в Російській імперії контролювали вихідці з України. Вони отримали освіту у Могилянській Академії, знали класичні мови і не мали зв’язків серед знаті Москви. Випускник Могилянки Симеон Полоцький заснував аналогічну духовну академію у Москві — перший навчальний заклад в Росії.

Священики з України очолювали Російські єпархії і були президентами Синоду, колонізували і направляли в православ’я народи Сибіру. Українці керували російською церквою аж до початку XIX століття.

В такому стані, коли, з одного боку, українці на службі у імперії були серед вищих ієрархів, а з іншого, Київська митрополія зникла і розчинилася в російській церкві — українські православні проіснували аж до революції 1918-1921 років.

На цю тему: Філарет розповів про процедуру отримання Томосу про автокефалію

Революція

Коли Російська імперія почала розпадатись, церква також постала перед дилемою. Багато низових священиків і вірян хотіли мати незалежну українську церкву. Але традиційно не знайшлось єпископів, які би їх підтримали.

Тому у 1920 році рядові священики і представники парафій на з’їзді (соборі) у Києві оголосили про створення Української автокефальної православної церкви. Митрополитом обрали Василя Липківського. УАПЦ опинилася у дуже незручному становищі: з одного боку, їх не визнавали інші православні, а з іншого — до них вороже ставилася нова радянська влада.

До кінця 1930-х Липківського і майже всіх єпископів УАПЦ репресували. Вижив тільки Іоан Теодорович, єпископ Кам’янця, який зумів утекти за кордон і очолив у США православну церкву українських емігрантів.

Польська православна церква

Тим часом, під владою Польщі опинились православна Волинь і Західна Білорусь. Там же знайшлась достатня кількість єпископів колишньої Російської православної Церкви для того, щоб заснувати нову — Польську православну церкву (ППЦ). Її керівником став митрополит Діонісій. Його соратника Георгія Ярошевського застрелив ідеологічний опонент архімадрит Смарагд. Осанній прийшов на розмову, потім несподівано вихопив зброю і зі словами «Вот тебе, палач Православия!» почав стріляти.

Смарагд дуже не хотів розділяти Російську православну церкву. Не хотіли цього і в Москві — автокефалію Польської церкви РПЦ так і не визнала. Томос про автокефалію надав Константинопольський патріарх.

Німецька окупація

У 1942 — 1944 роках під німецькою окупацією існувала відновлена Українська автокефальна православна церква. Нею керував Полікарп Сікорський, єпископ, якого призначив на цю справу митрополит ППЦ Діонісій. Підтримки усіх єпископів і вірян на окупованій території вона так і не отримала. Але свій внесок в історію все ж зробила. На соборі в Києві церква висвятила єпископом Мстислава Скрипника, племінника Симона Петлюри.

Радянська монополія РПЦ

Після Другої Світової на території Радянського Союзу могла легально існувати лише Російська православна церква. Вона увібрала в себе всі православні та греко-католицькі громади України. Незгодні виїхали в еміграцію, тих, хто залишився, репресували.

Більшість православних емігрантів з України сконцентрувалися у США і Канаді. За океан поїхав і Мстислав Скрипник. Він зумів домовитися про об’єднання з митрополитом Теодоровичем, а після смерті останнього очолив Українську автокефальну православну церкву в США. Ця церква вважається канаонічною.

Незалежність

Тим часом, греко-католики продовжують існувати в Галичині підпільно та в діаспорі легально. Вони переживуть радянську окупацію і швидко відновляться на початку 1990-х.

Після початку перебудови УАПЦ на чолі із Мсиславом почала спроби повернутися в Україну. Мстислав, якому перевалило за 90, відвідав Україну і почав створювати громади своєї церкви. Однак, через стан здоров’я йому необхідно було залишитися жити у США.

Перших потенційних священників шукали у середовищі політичних активістів, часто — членів Народного Руху України. Після навчання їх висвячували. А ті вже розбудовували церковну структуру далі. На тлі національного відродження бажаючих не бракувало, а новостворені громади отримали сякі-такі фінанси від діаспори та політичну підтримку від Руху. Це дозволило будувати нові храми і створювати нові громади.

Український клір РПЦ всіляко протидіяв створенню нової української церкви, але після проголошення Незалежності частина єпископів зрозуміла, що церкві потрібні зміни. І почалися розмови про об’єднання з УАПЦ.

На той час в очах рухівців і прихильників УАПЦ митрополит київський Філарет і його підлеглі уособлювали російський шовінізм. І вкотре справи церкви пішли зовсім неочікувано.

Філарет виявився мудрим політиком і одним із найстійкіших державників. За часи незалежності він створив потужну церкву — УПЦ КП.

На цю тему: Київський партіархат: більшість вірян МП перейде у помісну церкву

У 1991 році він зрозумів, що настав час жити по-новому — і почав намагатися отримати від своїх колег у Москві статус автокефалії для київської митрополії. Філарет мав вплив у РПЦ — він навіть серйозно претендував на посаду Патріарха російської церкви.

З переходом на український бік його вплив в РПЦ розвіявся. Значна частина кліриків РПЦ в Україні продовжувала дотримуватись імперських позицій. Більше того — вони намагались примусити Філарета відмовитися від посади митрополита Київського.

У Харкові частина підлеглих Філарета збирає Собор (церковний з’їзд) і знімає його з посади. Митрополитом призначають Володимира Сабодана та залишаються у підпорядкуванні Московському Патріархату. Сабодана теж довгий час вважають оплотом «русского міра» в Україні. Лише за пару років до його смерті з’ясовується, що насправді він м’яко проводив проукраїнську політику та сприяв проукраїнському крилу УПЦ МП. Після його смерті у липні 2014-го це крило повністю розгромили «рускомірци».

Але повернемося в 1992 рік. У Києві на іншому Соборі збираються прихильники незалежності української церкви з РПЦ та служителі УАПЦ. Вони створюють Українську Православну Церкву Київського Патріархату.

Заочно Патріархом обирають Мстислава, який перебуває у США, а його заступником — Філарета. Несподівано виявляється, що Мстислав згоди на нову посаду і об’єднання не давав, і в цілому не дуже довіряє Філарету. Перед смертю у 1993 він наново висвячує єпископів для УАПЦ в Україні — і заповідає боротися за єдину незалежну українську церкву.

В такому стані українські церкви дійшли до нашого часу.

Петро Бондар, графіка: Надя Кельм; опубліковано у виданні  ТЕКСТИ


На цю тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  uargumentum@gmail.com