Іван Драч: Одна частина молоді проливає кров на Донбасі. Друга — тікає з країни

Версия для печати

... Колись думав, що екологія об’єднає українців. Річки висихають, ліси вирубуються. А людей найбільше об’єднує долар. Усі подуріли, намагаються збагатитися — хто праведним способом, хто неправедним. У нас держава зветься — Український олігархат. Із десяток мільярдерів нагорі, на чолі з нашим президентом. Унизу — злидні. І дуже мало середнього класу.

— Давайте о 10:00. Бо о дев’ятій ранку ви ще будете спати, — поет Іван Драч призначає по телефону час зустрічі у столичному парку Тараса Шевченка.

Наступного дня чекає на одній із лавок. Через плече перекинув наповнену книжками сумку.

— Маю зустріч зі студентами в університеті. Взяв їм книжки, — пояснює Іван Федорович. — А потім поїду до себе на дачу в Кончу-Озерну. Там чекає друг, якому два з половиною місяці — песик Бруно. Багато в мене було собак, усі — німецькі вівчарки. А це нам подарували непородистого. Він — красунчик.

Заходимо в ресторан поряд. Сідаємо за дальній столик на терасі і замовляємо зелений чай. Іван Федорович дарує свою свіжу збірку віршів «Страта дерев у Києві».

— Колись думав, що екологія об’єднає українців. Річки висихають, ліси вирубуються. А людей найбільше об’єднує долар. Усі подуріли, намагаються збагатитися — хто праведним способом, хто неправедним. У нас держава зветься — Український олігархат. Із десяток мільярдерів нагорі, на чолі з нашим президентом. Унизу — злидні. І дуже мало середнього класу.

Наш генералісимус тільки дивиться, як він виглядає на параді. Дуже гарно. Хоч одне щось хороше в нашій державі є.

Іван ДРАЧ, 80 років, поет, кіносценарист, політик. Народився в селі Теліжинці Тетіївського району на Київщині. Після школи викладав російську мову й літературу в семирічці села Дзвеняче Тетіївського району. З Київського університету відрахували за політичні погляди. Закінчив Вищі сценарні курси в Москві. Майже 30 років був членом КПРС. 1983-го отримав Державну премію СРСР з літератури за збірку віршів російською мовою «Зеленые врата». Працював сценаристом на кіностудії імені Олександра Довженка. З 1989-го по 1992-й був співголовою Народного руху України — разом із В’ячеславом Чорноволом і Михайлом Горинем. Депутат Верховної Ради трьох скликань. Автор 20 поетичних збірок. Лауреат Шевченківської премії. Має звання «Герой України». Живе в Києві та Кончі-Озерній. Любить собак. Дружина Марія — математик. Син Максим був лікарем, загинув 2009 року — за нез’ясованих обставин отримав черепно-мозкову травму. Донька Мар’яна очолює українську службу радіо­станції «Свобода», живе у Празі. Має внуків — 10-річну Марту, 12-річну Марію і 20-річного Івана

— Хіба армію не створив?

— Армія створена переважно з добровольців. Одна частина молоді проливає кров на Донбасі. Друга частина — тікає з країни. У Польщі — сотні тисяч наших заробітчан. Надії, що вернуться, мало.

Учора приїхав зі Львова, з Форуму видавців. Культурна столиця України стала сміттєзвалищем. А основа основ нашого героїчного духу, Волинь, де Бульба-Боровець робив Українську повстанську армію, стала центром бурштинової мафії. Це вже залежить не тільки від Порошенка і Садового, а від самих львів’ян і волинян.

В тему: Андрій Любка: Як мокре горить

— Як ви потрапили до Компартії?

— Я був затятим піонером, комсомольцем, ленінцем, який боровся проти сталіністів з усієї сили. Однак, коли закінчував школу, мені не дали медалі. Хоч учився добре, був секретарем комсомольської організації, писав вірші. Але вибір стояв між донькою першого секретаря райкому партії і мною. Кому дали медаль, зрозуміло. Я принципово не взяв атестат. Згодом мені його передали.

Пішов в армію. І там очолював комсомольську організацію. Водночас писав вірші. Часом — гострі. Наприклад: «Куди йдемо? Яка нас віра кида на кам’яні вітри? Якого діждемося звіра, щоб з ним сконати до пори? Атомні цвяхи, мудрі бляхи і філософські манівці, і сита морда костомахи з кривавим прапором в руці». Такі вірші ходили анонімними серед самвидаву разом із поезіями Василя Стуса, Ліни Костенко.

Якось із моїм віршем до мене підсідає кадебіст: «Іване Федоровичу, кажуть, це ви таке написали». Я подивився: «Та я навіть усіх слів тут не знаю». Доказати у них не було як. Але за мною стали пильно ходити.

— Викликали на допити?

— Як заступник секретаря комсомольської організації я вів ідеологічне навчання в університеті. Щоп’ятниці на політінформації розповідав, що відбувається у світі. Раз сказав: «Сталіністи душили танками наших людей у Караганді». На другий день виходжу з бібліотеки університету. Не встиг зоглядітися — двоє попід руки посадили в машину і повезли в КДБ. Там було двоє слідчих. Перший починає ласкаво: «Іване Федоровичу, навіщо ви таке кажете? Звідки дізналися?» Відповідаю: «Та всі говорять». Перший слідчий виходить. Заходить другий: «Ах ты ж сволочь! Что ты, бл... дь, думаешь, мы будем терпеть это все? Болтаешь — загремишь!» Зрозумів, це така система допиту: пускають по черзі доброго і лихого. Дивляться, на що більше реагуєш. За той виступ про сталіністів мене вигнали з університету.

— Що врятувало від переслідувань?

— Якраз познайомився з Миколою Вінграновським і Сергієм Параджановим. Вони сказали: «Іване, нахрін тобі ця філологія? Йди в кіно. Це і філологія, і музика, і малярство, і філософія. Зараз є набір на курси кіносценаристів у Москві». Поїхав туди. Там уже чули про мене. Попросили прочитати пару віршів і зарахували без іспитів. У Москві навчався два роки.

— Там було більше свободи, ніж у Києві?

— Набагато. Але якось пішов на виставку американської графіки. Познайомився з художницями. І КДБ знову сіло мені на хвіст.

Але нашими курсами керував давній кадебіст Михайло Борисович Маклярський. Він прихильно ставився до мене. Коли прийшли за мною, сказав: «Ивана Драча не трожьте. Это мой человек».

— Але в Києві цього захисту не було.

— Я повернувся членом двох спілок — письменників і кінематографістів. Книжки став друкувати. До мене вже не так легко було підступитися. Правда, коли міняли партійні квитки, мені не хотіли його продовжувати. Тоді заступилися Микола Бажан, Юрій Смолич, Олесь Гончар. Академіка Костянтина Меркурійовича Ситника попросили взяти мене на рік на ідеологічне виховання. Так я в партії утримався.

— Із Параджановим почали працювати одразу після сценарних курсів?

— Мене послали на зйомки «Тіней забутих предків» — для навчальної практики. Параджанова я полюбив. Був йому вірним джурою. Носив за ним плащ, коли він ходив до лікарні на уколи.

Був на 10 років старший за мене. Мав славу гомосексуаліста. Страхав: «Иван, когда наконец ты мне отдашься?» Якось дзвонить після 23-ї години: «Иван, ради Бога, приезжай!» Думаю: «Ах ти ж сволоч, хочеш мене вжити сьогодні». Приходжу. Він починає: «Ну когда наконец ты отдашься?» Кажу: «Сірожа, якщо на цьому не закінчиш, піду к їб... ні матері звідси, не буду з тобою розмовляти». Параджанов здався: «Иван, брось. Не в этом дело. Мне принесли книжку „Персидские письма“ Монтескье. Ты знаешь — я не могу терпеть запах книжек в своем доме. Забирай ее и мотай отсюда». Досі вона в мене є і нагадує про ці стосунки з Параджановим, — сміється Іван Федорович.

— На початках була велика війна між ним і Юрієм Іллєнком. Вони ненавиділи один одного і зневажали. Раз я побачив, як Іллєнко з іншими операторами бавились — перестрибували один одному через спину і при цьому страшно матюкалися російською. От, думаю, московські яничари. І сам Іллєнка зненавидів.

Але потім Параджанов з Іллєнком зрозуміли: треба миритися, аби відзняти нарешті «Тіні». Запросили мене допомогти структурувати драматургію твору, розбити на новели. Так ми потроху заприятелювали з Іллєнком.

Він був дуже чіткий, сильний, організований. Але в чомусь — смішний і наївний. Раз каже: «Мене призначають радником президента. Зможу багато чого зробити!» — «Юра, — кажу, — не будь смішним. Я вже у стількох радником був, нічого з того не вийшло». А він: «Побачиш-побачиш». Така дитяча наївність.

З Іваном Миколайчуком подружилися на зйомках «Тіней забутих предків». Був дуже делікатний. Дівки в нього не переводились, хоча любив свою жінку Марічку. Якось вона дзвонить: «Хочеш ще побачити Івана? Приїжджай». Заходжу до хати. Івана нема, Марічки нема. Кажу: «Гей, хто в лузі, озовися!» Виходить Марічка, мало не несе Івана на руках — маленького, зсохлого. Говорю: «Іване, ти що? Тебе вічно баби на руках носили. І ти й сьогодні туди ж?» Він подарував хрестика Василя Стефаника. Це була наша остання зустріч.

В тему: Писатель Жадан отдаст премию от Порошенко на нужды детских учреждений Луганщины

Коли його, 47-річного, ховали, був лютий дощ. Труну практично поклали у воду. Наче сама земля ридала за таким прекрасним чоловіком.

— Хто зараз ваші найліпші друзі?

— Вони повмирали — Юрій Іллєнко, Леонід Осика. З письменників моїм старшим другом був Микола Бажан. Часто зустрічалися тут, коло Шевченка. Він приходив із вулиці Рєпіна, я — знизу. Він казав: «Іване, як добре, що між тобою і мною нема ні одного письменника, крім Тараса Григоровича».

Потім ішли до мене чи до нього. Він останнім часом не пив. Але був у нас спільний приятель — Георгій Самсонович Брейтбурд, київський єврей, перекладач. То Бажан і його запрошував, казав: «Ви з Брейтбурдом вип’єте по чарочці, а я подивлюся, чи вам це вдається».

Я дуже його шанував. Хоч раніше він помагав Сталіну гнітити Довженка, виступав проти українських буржуазних націоналістів. А потім повернувся до своїх основ — став українським патріотом, почав укладати Українську радянську енциклопедію.

— Картина Бориса Івченка «Пропала грамота» за вашим сценарієм дивом збереглася.

— Тяжко вона давалася. Мав шість чи сім варіантів кіносценарію — весь час не проходив цензуру. Владі не подобалося іронічне ставлення до цариці Катерини ІІ.

Знімальна група жартувала, пиячила, бавилася. Саме мали міняти Шелеста на Щербицького. Я поїхав на зйомки на Полтавщину. Сказав: «Хлопці, ­хо­­чете мати фільм — киньте пиячити і ­­бл...д­­ствувати. Візьміться і за місяць зробіть усе, що треба. Бо вас закриють». Вони мобілізувалися — й дозняли стрічку.

У Москві подивилися — і пустили дуже малим тиражем. А потім закрили. Плівки знищили. Але фільм урятував Олександр Ляшко — голова ради міністрів при Щербицькому, маленький чоловічок із Донбасу. Йому картина подобалась. Коли приїздили гості з Казахстану чи Польщі, він після чарки казав: «Давайте этих козачков посмотрим». Фільм зберігся, бо остання копія була в Ляшка в шухляді.

— Як ви з комуніста стали «рухівцем»?

— Маю доскіпливе око і намагаюся розбиратися в ситуації. Вийшов із компартії слідом за Юрієм Іллєнком. Думаю: «А чого ж я, як ідіот, буду сидіти в цих лавах?» Зрозумів: треба творити структуру, яка зможе здолати цю систему. Якийсь український фронт, як у Прибалтиці, чи як польська «Солідарність». Так стали організовувати Рух.

Ректор Київського політеху Петро Таланчук запропонував провести з’їзд у палаці університету. Півтори тисячі делегатів з усієї України зібралося. Був завідувач відділу пропаганди й агітації ЦК компартії Леонід Кравчук. Йому хлопці вчепили рухівський значок на лацкан піджака. Він, щоб цей значок не скидати, зняв піджака і повісив на бильце крісла. Наче йому жарко. Розумний, хитрий чоловік. Не образив одних і не зрадив інших.

Уночі прийшли колонами сюди до парку Шевченка. Голова київської міліції підполковник Шапошник казав мені: «Вас півтори тисячі тут є, ще півтори — навколо. А нас нагнали 15 тисяч. Якщо щось почнеться, буде каша». Коли я з дружиною вертався з мітингу додому на вулицю Горького, весь квартал був зайнятий машинами з міліцією. Всі чекали сигналу.

Оса маленька до вас на блюдце сіла, — помічає Іван Федорович. — Не чіпайте її. Вона собі погуляє та й піде.

— Як би змінилася історія, якби президентом обрали В’ячеслава Чорновола, а не Леоніда Кравчука?

— Його не обрали б. Час був такий, що не наросло ще серед народу стільки патріотів. За Кравчука проголосували більше 60 відсотків, за Чорновола — до 25. Так само у Верховній Раді: з 450 депутатів у опозиційній «Народній раді», яку очолював Ігор Юхновський, було 120. Чверть. Я тоді так і визначив: Україна готова до незалежності на чверть.

— Чи сильно змінилися люди за 26 років?

— Важко сказати. Ходжу вулицями й чую, як сичать пенсіонери, які ненавидять Україну й називають нікчемною державою. Але беруть із неї пенсію.

— Ви входили до Гуманітарної ради при президентові Януковичі. Як знаходили спільну мову?

— Я був членом Шевченківського комітету. Першу премію за публіцистику дали Михайлові Андрусяку за твір про УПА. Я був здивований, що Янукович не втрутився і не завадив цьому. Перший раз дає премію — і за книжку про бандерівців. Після вручення кажу: «Правильно зробили, Вікторе Федоровичу. Саме таким повинен бути президент — шанувати і правих, і лівих, бо це — його громадяни».

Того ж вечора в оперному театрі мене попросили сісти поруч з Януковичем на концерті. Він говорив: «Я вперше на шевченківському концерті. Ніколи таких пісень не чув». Я подумав: мабуть, його можна потроху вилюднювати.

Потім запросив мене на зустріч. Завів у кімнату поряд із робочим кабінетом, де чаркуються. Там є ікона, а перед нею — портрет. Він каже: «Це — мій друг, який загинув. Я його дуже люблю». Прочитав мені присвячений тому чоловікові вірш. Нормальна розмова відбулась.

Але коли Богдан Ступка був тяжко хворий, я просив помогти йому — не поміг. Ще на якісь прохання не зреагував. Побачив, що толку з цього приятелювання не виходить. І коли 2012 року він підписав указ про упослідження української мови, ми зі Ступкою демонстративно вийшли з Гуманітарної ради.

— У вас не було бажання стати міністром культури?

— Мені пропонували очолити Гуманітарну раду при президентові. Я не ризикнув. Бо багато приятелів і так дивилися косо на мої контакти з Януковичем. Павличко, коли бачив мене десь разом із ним, лаявся: «Ах ти сволоч така! Як ти смієш? Тебе люди прокленуть!»

— Українцям шкодить наша м’якість?

— Це правда. Був церковний діяч у XVIII столітті Паїсій Величковський. Написав книжку «Основи добротолюбія». Але в нас ніхто не написав книжки «Основи ненависті до ворогів». Шевченко писав: «А де добрі люди, там і правда буде». Григорій Сковорода займався добротолюбієм. Ми спершу думаєм, а чи чогось лихого не скажемо. Нас б’ють, а ми краще одійдемо, ніж дамо відповідь. Це — основа українського характеру.

—

Автор: Валерія Радзієвська, фото: Сергій Старостенко; опубліковано у журналі «Країна»  

В тему:

• Андрій Любка: Українські політики! Ви ніякі не «наші»!
• Сергей Жадан: Почему они все воруют
• Юрій Винничук: Наша бандерівська карма
• Оксана Забужко: Я не надеялась, что в моей стране окажется столько праведников
• Евгений Сверстюк — об агентуре в политике, фальшивых священниках и люстрации