«Сліпа куля вбивала людей...»: образ світових війн в українській фольклорній картині світу

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

Для мільйонів людей невідворотність фатуму виразно проявилася в роки Першої світової війни, що завершилася падінням двох імперій, а також у тоталітарний нацистсько-сталінський період, що зумовив Другу світову війну. В українській усній творчості цей досвід кількох поколінь кодований уявленнями, які сформували особливу фольклорну картину світу.

Двадцяте століття почалося не з календарного відліку, а з 1914 року, коли вибухнула Велика війна. Саме ця катастрофічна подія вивела нові формули обрахунку цінності життя. Гострі переживання емоцій перед лицем повсюдної смерті посилювали усвідомлення трагічності Долі. Для мільйонів людей невідворотність фатуму виразно проявилася в роки Першої світової війни, що завершилася падінням двох імперій, а також у тоталітарний нацистсько-сталінський період, що зумовив Другу світову війну. В українській усній творчості цей досвід кількох поколінь кодований уявленнями, які сформували особливу фольклорну картину світу.

На цю тему: Сиротинці напередодні Голодомору: радянський експеримент по створенню «нової людини»

Концепт ВІЙНА: семантика, типологія та художні форми репрезентації травми

Образ війни у фольклорі дуже давній і стійкий. У світовому масштабі, мабуть, не існує національного фольклору, у якому не була б присутня тема міжетнічних протистоянь, що демонструє різні виміри осягнення війн: від епічно-героїчного до лірично-епічного. У слов’янському фольклорі воєнні лихоліття відобразилися зокрема в рекрутських та солдатських піснях, в історичних переказах, легендах. Однією з найяскравіших сторінок є творчість ХХ ст., яка показала інший «образ світу і душі людини у фольклорі» [1], акумулювавши в собі думки і настрої суспільства.

У світовій історії та культурі війна є одним із важливих об’єктів дослідження. Війни давнього часу вивчають у контексті теорій «убивчих інстинктів», «рушійних сил», що виправдовують міжусобиці та насильство поміж людьми [2]. Натомість світові, національно-визвольні, громадянські війни недавнього минулого розглядають крізь призму «терору» (із латинської — сильний страх, жах), що оцінюється як соціально-історичний феномен і має різні виміри та символічне кольорове вираження («чорний», «червоний»). Людина наділяє поняття війни ключовими етичними протилежностями: ділить на «зло» і «добро», переходить від низького і гостро негативного до героїчного. У цьому «акті ґвалтовного примусу» (як означив війну німецький теоретик Карл фон Клаузевіц,) виявляється природа людського насильства, як індивідуального, так і загальнодержавного, у якому воно було піднесено до основоположних засад життєдіяльності держави (німецький нацизм, сталінський тоталітаризм). Так, узагальнюючи особистий досвід, селянин з Київщини художньо змалював портрет війн на українських теренах 1914−1921 рр. та їхню злочинність щодо мирного населення:

«І не кажіть! Такого лиха натерпілися, що як згадаєш, то волосся на голові наче догори лізе. Всяк бив, всяк зобижав, хто хотів, той бив. То білі, то чорні, то червоні, то німець, то бандіти, то чорти, діяволи — а ти, дядьку, всякому їсти дай і підводу дай та ще й сам бере. [...]» [3].

Ці свідчення 1922 року є типологічно близькими із фрагментами переказів, записаних у 1989 р. на Кубанщині та у 2001 р. на Запоріжжі:

«Приходять — кажуть білі. Через нєсколько днєй ідуть красні. У лошаді хвости обрєзани. А там синії, голубі билі. Єдуть, а на шапках лєнта. Білі — значіть білі. Тоди всєх боялись. Забирали всьо. І білих вигнали. Красні. Сєгодня заходять, сривають двері. А завтра — послєзавтра білі ето творять.» (Кубанщина) [4];

 «[…] Коли батько народився — ой, не знаю. А помер давно, давно, ще до войни помер. Ще й ту войну, у першу, як білі, красні прийшли, дуже давно» (Запоріжжя) [5].

Зіставлення показало стійкі означення на маркування ворога («білі», «червоні», «чорні», «сині»), що є важливими елементами колірного коду, притаманного українській та загальнослов’янській поетичній системі.

Важливим чинником формування концепту «війна», в основі якого лежить відповідна лексема зі значенням «організована збройна боротьба між державами, суспільними класами тощо» [6] є самобутність національного характеру та фольклору українців. Про українське бачення суті ведення війни як визволення з-під будь-якого гніту (фізичного, релігійного), а не як бажання вести війну заради захоплення і наживи, писав ще М. Драгоманов у своїй праці «Нові українські пісні про громадські справи (1764−1880)»[7].

Історичні думи і «політичні» пісні, історико-героїчні перекази та оповідання про війни, козацькі, рекрутські, жовнірські (солдатські) баладні пісні та коломийки, стрілецькі та повстанські співанки-хроніки — це ті жанри українського фольклору, у яких тема війни і війська, конфліктів та протистоянь часто є домінантною або ж генеральною. Інформативна функція цих жанрів спрямована на передачу універсальних відомостей про війни, які відбувалися на українських землях. Війна стає символом двобою героїв з ворогом (татарами, польською шляхтою, російською імперською навалою, німецьким нацизмом та сталінським геноцидом).

Існує кілька наукових гіпотез, що стосуються особливостей козацького героїчного епосу, семантичні коди якого найбільше впливають на сучасну фольклорну картину війни. Одна полягає у тому, що героїчна дума є «принципово не мілітарна, а мирна. І оспівує вона не борню, а мир в найширшому розумінні цього слова, Божий, де визначальні людські почуття: схвильованість, радість, горе, печаль, віра, надія, любов максимально наближені до загальнонародних» [8]. Інша стосується тлумачення міфологічної опозиції життя — смерть, на основі якої вибудовується семантична пара мир — війна. Адже будь-який вихід, рух епічного героя за межі «свого» простору, за межі «України» завжди асоціюється з війною, а отже, зі смертю. І справді, динамічні процеси в народній традиції зумовили стереотипізацію пари понять «війна = чужина («чужа сторона»), яка є типовою в східнослов’янській ліро-епіці середини XIX — початку ХХ століття. В українській традиції вона є сталою і для Першої, і для Другої світових воєн:

Ой ти, Боже милостивий, ти плінних потіха,

Потіш же їх нещасливих, вибав з того лиха.

Бо не оден у неволі з сьвітом ся пращає,

На чужині без родини марно погибає.

(«У тій Росиї в неволі усе бідою віє», зап. 1915 р., Галичина)[9];

«Ой друже ж мій, друже, не жалій кріса,

Добий мого серця — чужа сторона,

Чужа сторононька, ще й чужії люди,

Хто ж мя поховає, як мені смерть буде?»

(«Ой війна, війна, війна світова», зап. 2014 р., Івано-Франківщина) [10].

Війна є однією з форм суспільних криз (посуха, епідемії, голод), що зумовлює відповідну поведінку людей – результат спільного драматично-трагічного переживання. Такий екзистенційний досвід виражається не лише в побутовій чи обрядовій поведінці, а й в усталених художньо-поетичних віршованих і наративних формах. Образ війни в українському фольклорі ґрунтується на стійких уявленнях, типових для багатьох народів Європи [11]. Війна є об’єктом вірувань, знаків-вісників та передбачень [12], зокрема метеорологічних прикмет. У східних слов’ян такі прецедентні ситуації часто зустрічаються в чутках [13], переказах та оповіданнях з мотивами кінця світу, у «віщих» материнських снах і текстах снотлумачень, де символічна мова видінь прояснює образ «смертельного всесвітнього холоду» [14]. Останні закріпилися в історичній епіці та ліро-епіці у мотиві «справедливого сну». Прагматична спрямованість цих знаків пояснює факти запису «віщих» снів у щоденниках фронтовиків.

В основі структури концепту «війна», який в українській творчості виражений низкою  слів («війна́», «во́йна», «войнóчка, «війно́чка», «войни́чка»), лежить міфологема мир / війна. Образ війни з історико-героїчного фольклору є ядром концепту, що у ХХ ст. наповнився новими значеннями. Комплекс народних знань відображає хронологію розгортання ключових подій війни: 1) передбачення, 2) початок, 3) драма, 4) кінець (наслідок).

Передбачення війни

У світовому фольклорі та українській усній традиції здавна побутували й далі функціонують твори, у яких фігурують пророцтва як мотив очікування війни («Ей гварила мамічка, же буде войничка», зап. 1911 р. на Лемківщині; «Сього рочку война буде, / Й Бог не знає, кто жить буде», зап. 1962 р. на Закарпатті; «Війна мусит бути, бо вже йдуть рекрути» із пісні «Летіли гусоньки з далекого краю», зап. 2013 р., Івано-Франківщина). Неминучість війни та її передбачення — це мотиви багатьох історичних балад слов’янських народів. Вони з’являються також в оповіданнях про кінець світу, зокрема в одноепізодних текстах про «птахів із залізними дзьобами»:

«Баба мені розповіда́ли, шо то… Ді́тоньки, то прийде таке, шо буде поле всно́ване дротами (а з ким вони будут говорити, вони відки знали?). А птахи будут лі́тати з залізними дзюбами (а ви шо думали, а це літаки)…» [15].

Птахоподібні образи як метафора новітньої зброї ХХ ст. допомагають концептуалізувати апокаліптичний «залізний світ» (зокрема в образі «залізного поля»). З кінця XIX ст. така художня картина стала типовою для слов’янської селянської фольклорної традиції [16]: «… оснується світ дротами, і будуть бігать огненні колесниці» (із запису в Харківській губернії, 1870-і роки) [17].

Водночас усна творчість поповнилася конкретно-предметними військовими образами:

Бо вже стежа дає знати, що ворог вже близько,

Їде авто панцирове і воропʼян низько [18].

Технічний світ відображений також у прозових текстах, зокрема і про Другу світову війну. Скажімо, в образах німецьких танків, літаків, мотоциклів, автомобілів:

«[…] Як німці приходили, не дуже помню. Но зайшли вони відтіль, із степу на мотоциклах. Ото — мотоцикли, і мотоцикли, машини… І значить: «Одкривайтеся!» А тут же ж об’явили: «Война!» (Запоріжжя) [19].

Названі інноваційні елементи вступили в певний художній конфлікт із архетипними образами, такими як пташка-вісник. Їх дуже активно продукувала українська народна творчість. Це відображено, наприклад, у стрілецьких та остарбайтерських піснях: [20]

Сиві[й] сокіл прилітає, дає знати мамі,

Жи забитий твій стрілець, повік віком амінь.

(«Українські наші стрільці», зап. 1915 р., Відень)[21];

Лети ж, лети, зозуленько, до дочечки моєї,

Як живе і що робить, розкажи про неї.

 («Закувала зозуленька, сидя на дубочку», зап. 1943 р., Полтавщина) [22].

У прозі, зокрема в народних оповіданнях про Другу світову війну, використані прямі зіставлення «бо́мби = птахи». Це художнє порівняння продовжує фольклорну традицію поетизації руху (політ) та виявляє традиційне бачення неба як простору птахів:

«[…] Другого днє на Великдні коли церкви кидали бомби. […] Бо то шо то було, бо се война! А ми так мали з сусідом на городі бункєр, побігли туда, як бомбили. Так я навіть пом’їтаю, як бігли в бункер. А то такі гі птиці в долину летіли ті бомби. Та як не пом’єтаю?! І ті вже збомбили» [23].

Поряд із сюжетами, у яких епітет «залізний» стає концептуальним вираженням війни, побутують перекази, де це означення функціонує приховано, проявляючись в образі епічної картини поля битви. Порівняння давніх і нових текстів дозволяє зробити висновок щодо продуктивності формули «поле основане дротами». Вона стає ядром прозових сюжетів та особливим образом в ряду з іншими, що уособлюють технічні новинки (кулемет, залізниця, телеграф, автомобіль, літак). За допомогою цих образів у народній свідомості закріпилася наївна форма відображення тогочасного інженерного прориву Першої світової війни, яку називають «війною нових технологій». У фольклорній традиції саме ці технологічні образи передували війні та виступали її причиною. Тим самим запускався звичний міфологічний механізм помилкових причинно-наслідкових зв’язків («post hoc ergo propter hoc»). Про те, що будь-яка нова технологія вимагає і нової війни, пізніше, у 1951 році, напише філософ і літературний критик Герберт Маршалл Маклюен, який досліджував фольклор та популярну культуру періоду індустріалізації [24].

Напередодні Першої світової війни знамення кінця світу, пророкування тривалості війни та її наслідків для народів ворогуючих імперій відображали тогочасну політичну атмосферу. У перший рік серед населення панував оптимізм щодо швидкого завершення війни, як це видно із легенди про трьох царів і хрест, записаній у 1916 р.:

«…Впав хрест із Риму, всі царі з’їхали си і підоймили той хрест, але німецький цар лиш трошки підніс, а наш [тут Франц-Йосиф I (1830–1916) — О.К.] таки добре підніс, бо наш мав віграти, а тоти всі програют, бо вони не могли піднести, а москаль ані трохи не підніс» [25].

У цьому творі мотив «хрест упав» виражає символіку християнського знака – його сакральні, оберегові, превентивні функції. Усні твори, сюжети яких пов’язані з різними віруваннями, зокрема у пророчі знаки війни, мають місце і в сучасній традиції Карпатського регіону:

«Тато мині казали, шо перед чотирнацітим роком косили, перед войнов австрійськов, то над селом замерьклоси, шо десь годину лежєли, а вітак зробилоси світло. Люди казали, шо шось буде нидобре. І вітак віпала война» [26].

Змістову та композиційну основу таких переказів становить метеорологічна прикмета, що провіщає низку нещасть героя. Мотив «затемнення сонця» відіграє роль кульмінаційної події, обумовлюючи подальший розвиток сюжету та важливу архаїчну опозицію «темне» — «світле», за яким «війна = темна справа». Відтак об’єктивізується концепт світла, що є фундаментальним і важливим компонентом думового епосу [27].

В очікуванні війни людина переживає сильне психоемоційне напруження, тривожні почуття. З цим відчуттям пов’язане існування загальнослов’янського фольклорного мотиву «божественного (космічного) передбачення війни і її наслідків» (напр., у польській пісні «Dnia pierwszego września rano słonko zaszło krwawo»(«Дня першого вересня рано сонечко зайшло криваво») [28]. Традиційні способи тлумачення небесних об’єктів як вісників війни у новітньому фольклорі зосередилися довкола трьох образів: 1) «сонце», 2) «зірки» (чи одна падаюча зірка), 3) «стовп», семантика якого посилена кольором («червоний», «вогненний»). Значна поширеність таких оповідей про тривожні знаки неба і землі вплинула на художню літературу. Астральні символи мають однакове значення передвісників війни як у творах про Першу світову війну (В тисяч дев’ятсот штирнайцятім році, раз, два, три,/ Сонце зійшло в крови, раз, два, три (зап. 1915 р.) [29]), так і про Другу («Покáзувався був яки́йсь стовп. Я самá ви́діла. Перед війно́ю, то було три́дцять о́сьмий рік. В селі Єзупіль, туво́ (показує), показáв сі був стовп. Якийсь червóний такий. Ну, знак війни́. Бо всі лю́ди йшли́, бо то сі пока́зало якось так, не знаю, в оде́н час. Казáли, шо «буде якась ду́же вели́ка кáра Бо́жа. Буде війнá. Світова́».) [30].

В українському фольклорі слово «війна» часто виражене в повторюваних словосполученнях: «до війни», «на війну», «як война почалась», «після війни», що передають колективний чуттєвий досвід часу. Наприклад, у текстах переказів та оповідань такі вислови відіграють роль темпорального означення події. Час отримує через образ війни великий розлам, розрив; коли усі події притягуються до певних часових точок стосовно війни (до війни, після війни і т.д.). Такий розлам нагадує великі потрясіння міфологічного часу, на кшталт Всесвітнього потопу:

«Колись, як ше була война, то коло Шацька була велика гора Піщана. І там як билися німці, то наше село їм здавалося як за горами. Од того і назвали Згорани» (Волинь) [31];

Клішовані фрази служать і хронології, й наповненню художнього образу, у якому «створюється не історія, а стан буття; тобто історія як оповідь, а не фіксація моменту чи моментів» [32].

Початок війни

У світовому та українському фольклорі сформувалася група мотивів, пов’язаних із відображенням буття героя (героїв) «на межі», що означає важливий (символічний) «перехід» та зміну стану, зокрема від миру до війни. Початок переходу, пов’язаний з почуттям тривоги  особливо важливий. Тривога, маючи спільне походження зі страхом, вирізняється невизначеністю об’єкта, який можливо побороти і на основі якого можна було б проявити твердість та мужність. Людина, охоплена тривогою, повністю віддана їй, позбавлена опори і звичних життєвих орієнтирів [33]. «Людинознавчий канон» українського епосу проявляється у потужному моралізаторському компоненті знищеної братерської любові, що зокрема присутній у народних приповідках: «В війні брат брата не знає», «В війні нема брата, ні свата», «В війні хто дужчий, той ліпший», «Війна своє право має».

Мотив «братовбивства» актуальний у народних оповіданнях, колізія яких полягає в гострих конфліктах членів однієї родини (наприклад, сюжети фольклору з часу Української революції «про синів, які билися за різну владу» [34]), представників однієї сільської громади («про зраджених повстанців») чи національності (сюжети «про битву українських стрільців та українців-«москалів», яких звела один проти одного жорстока воєнна дійсність Першої світової війни, де «брат брата бив…»).

Психологічний феномен війни, її потужне емоційно-чуттєве вираження найкраще передано ліро-епічними та ліричними творами. Аналіз мотивів показав, що війна у фольклорному тексті — це, передовсім, розлука (з матір’ю, дружиною, дітьми), причина розпачу та руйнування сім’ї, насильство над жінками і дівчатами, а також масове удівство та сирітство дітей. Останнє з переліку явище виступає наскрізним мотивом в історичному фольклорі ХХ ст.

Сонейко з-за хмари

То зайде, то вийде,

Не чекайте, діти, батька,

Бо він вже не прийде.

(«Є в полю криниця», зап. 1986 р., Хмельниччина) [35].

Інші стійкі загальнофольклорні конотації світових війн пов’язані із сюжетами, де присутні історичні особи, що займають найвищі позиції в соціальній ієрархії. Цар Микола, цісар Франц-Йосиф, цісарева, Гітлер — це ті фольклоризовані персонажі, яких народна уява та вірування щедро наділяли надприродними чарівними здібностями. У прозових творах можна зауважити семантику «надзвичайної» війни, що надає їм ознак легенди, наприклад про «купання цісаревої», прототипом якого є імператриця Єлизавета Баварська (1837–1898). Її трагічна смерть від ножового замаху анархіста («якийсь батєр нехрещений») породила популярну в Галичині аж до середини ХХ ст. пісню-хроніку. У наш час побутують тільки короткі прозові тексти з мотивом «купання», де за діями головної особи прогнозується початок і значущість війни як всесвітньої битви:

«Булá цісаре́ва дуже дóбра. Бо вонá [мати — О.К.], кáже, за неї дуже було дóбре нам…. Не бу́ло так тру́дно. Нас не притискáли так дуже си́льно. Аж як вона пішлá купáтисі десь там на курорті, і після тої купелі завари́лася… ну, війнá ви́бухла. Австро-угóрська війнá … почáласі з того. І так воно як почáлосі, то ці́лий світ завоювáв: і ні́мці, і францу́зи, і москалі́, і поля́ки — всьо воювáло» [36].

Драма війни

Починаючи з другої половини XIX ст., у відомих фольклорних зібраннях представлено твори, що відображають різні і водночас типові картини воєнного повсякдення. Вони передають ідею марності життя українського рекрута, тривоги жовніра чи солдата, яких на фронтах чужих їм кровопролитних війн очікує поранення, втрачене здоров’я, каліцтво. Негативне ставлення до агресивної суті війни закріплює у фольклорі асоціацію «війна = (цісарська /солдатська) служба = смерть»:

Не тот ту лежит, що господарює,

Але тот ту лежит, що войну воює.

(«Оттам при долині, оттам при потоці», Городенківщина, зап. О. Кольберга)[37];

Перша світова змінила вимір війни. Вона тотально знецінила індивідуальне життя й право людини на вибір після створення і уведення в дію зброї масового знищення. Водночас відбулося ускладнення її фольклорного образу, який з героїко-епічного стилю зображення поступово перейшов у реалістично-моралізаторський.

У давніх епічних жанрах (билини, лицарсько-дружинні коляди, думи) образ виражався через розгорнуту метафору «війна = сівба» з допомогою низки дієслів, що виражають послідовні землеобробні дії: «поорано», «заволочено», «засіяно». Цей естетично довершений троп створено на основі символів аграрного походження, де основу порівнянь склали предмети холодної зброї (стріли, лук, меч).

Модернізація фольклору була пов’язана зокрема із запровадженням образу вогнепальної зброї, вербалізованого словом «куля», яке в українську мову потрапило через польське посередництво (kula) із середньонімецької мови. [38] Уособлюючи причину смерті на війні, образ кулі є типовим у соціально-побутових та історичних баладах: «перша (куля)», лихая, гостра, тяжка, сліпа, велика, стальовая, «дрібні (кулі)», гарматні. Завдяки іншим означенням, таким як германська, московська, французька, концепт «війна» в українських творах дістає етнічну маркованість: «а французькі кулі як органи грають», «від куль московських ся сокотити». Таким чином головна частина набою вогнепальної зброї, яка заступила раніше уживану холодну зброю (образ «гострої шаблі») візуалізує воєнну дійсність через предметну конкретику [39]. Відтак переносне значення кулі функціонує у кількох формах:

1) як метонімія війни («Летіла куля через гору/ Та й ударила в грудь мою», «Будуть єї [сорочечку — О.К.] розшивати на війні кулями»),

2) як символ поранення («Пришла куля з-пуд мацкаля, нужку поранила»),

3) як знаковий час «початку» («А як вийшли каноніри у круглу долину / та пустили тяжку кулю аж у яворину»), причина загибелі сина, голови родини, війська («Десь мого сина з війська нема, / Десь го забила куля лиха», «А там в Карпатах битва була, / Нашого тата куля вбила», «Сліпа куля вбивала людей […]»).

Незважаючи на те, що у час Великої війни були винайдені нові інструменти знищення людей, найдоступнішою залишалася стрілецька зброя, яка й була об’єктивована фольклорною мовою. Попри різні модифікації зброї (автоматичні гвинтівки, кулемет = «машинґве́р», гармата = «канόн»), у фольклорних творах найбільш задіяним залишається мотив «куля влучає в груди»:

Вистрілив канон, аж засвистав,

Вистрілив канон остру кулю,

Трафила куля й-а в грудь мою.

Потекла кровця до Дунаю.

(«В штирнацятім році дощ накрапав», зап. 1915–1916 рр., Галичина).

У прозових творах, зокрема у фронтових оповіданнях, куля переслідує вояка, виступаючи фантомом смерті. Її фізичні параметри у художньому творі часто посилює звуковий ефект, переданий метафорами, порівняннями («кулі свищут», «машинґвер б’є, як бузьок калатає, падут хлопці як трава» [40]).

Мілітарний образ кулі популярний у фольклорі усіх слов’янських народів. Однак він має семантичні відмінності, часто протилежності, за якими куля «чужа» / «своя», «вбиває» / «не бере». Важливо, що під час зіставлення можна побачити різницю в етностереотипізації, адже для одних куля — це беззаперечний носій зла (смерті):

в українській жовнірській пісні:

Кулі биють, кулі за кулями,

Іде кровця долов ярочками [41];

у словенській воєнній:

Krogle gredo na nas,

kako spod neba dež [42];

у польській партизанській:

Jeśli z woli Boga od kuli zginiemy,

będziem w niebie z klucznikiem żyć [43];

для інших — знак зухвалості та жорстокої бравади, як-от у російських піснях часу Першої світової війни:

Пусть свищут пули, льется кровь,

Пусть смерть несут гранаты, -

Мы смело рвемся на врага,

Мы русские солдаты [44].

У семантичне поле поняття «куля» поступово входить значення «нова зброя», що узагальнює воєнні предмети, породжені війнами ХХ ст. Очевидним є процес зміни когнітивних установок:

Бідний вояк мислить собі: треба умирати,

Не від меча, то від кулі, страшної гармати.

(«Ой були ми на урльопі», зап. 1899 р., Покуття) [45];

В епічних творах кінця XIX ст. народне пояснення форм війни нерідко порівнюється з архаїчними атрибутами рукопашного бою, таким як «меч» і «порох» («Война — се бачете таке… ціла битва! […] Воюються мечем та порохом» [46]). Окрім того, метафоричний образ усе частіше виражається як асоціативний зв’язок «куля = фатальна смерть», що в українському фольклорі посилюється прокляттям — «Бодай го в війні перша кулі не минула».

Слово «куля», вжите у множині, набуває додаткового значення, за яким «кулі = причина масової загибелі людей». Скажімо, дуже давня пісня «Чорна рілля ізорана ще й кулями засіяна» сьогодні містить заміну в зачині «і трупами засіяна, гей, гей», що увиразнює нову асоціативну пару «куля = трупи» [47].

У творах про Другу світову війну образ конструюється через суб’єктивний погляд героя і його поведінку, яка представлена двома відмінними між собою сюжетними лініями. В одній, що більше притаманна стилю героїчних повстанських та партизанських пісень, боєць вступає у смертельний двобій із ворогом, свідомо жертвуючи життям заради свободи. В іншій — він перебуває в полоні чуттєвих рефлексій, і в цьому виявляється подібність із творами з Першої світової війни. Порівняймо два уривки, де використано однотипні художні прийоми, що змальовують парні образи недолі = неволі. У першому тексті головний персонаж — це австрійський жовнір, котрий перебуває в російському полоні, у другому — остарбайтер, який важко працює на заводах Третього Рейху. Очікуючи кінця війни, обидва переживають її як сильне особисте горе, викликане втратою близьких, тугою за сім’єю та рідним домом в умовах неволі:

Каждий плінний у неволі все тяжко вздихає,                   

Бога просить та й щоднини мира виглядає.

Так і я попавсь в неволю, як риба у сіти,

Скучно мені за родинов на чужині жити.

Бо я тут на чужині марно пропадаю,

Я свою рідну сторононьку щодня виглядаю [48];

Віє вітер, гне дерева,

Гне та нагинає,

Плаче мати на Вкраїні

Сина дожидає.

Поїхав він на чужину

Не з своєї волі –

Прийшли кати, закували,

Забрали в неволю [49].

У прозових творах часів польсько-української (1918-1919) та німецько-радянської війн (1941-1945), часто зустрічаються мотиви «герой голодує», що утворює смислову пару «війна = голод». Натомість у піснях негативні конотації більше проявляються за допомогою художніх означень формул: «война нещасна», «страшна́ …», «жорстока …», «проклята …». Епітети вказують на перевагу антропоцентричного чинника у побудові фольклорного образу. Стан душі, надія, доля та буття людини у війні переважають інші загальноприйняті (нейтральні) означення («…світова війна», «Чи тямите, люди добрі, європейську войну»). У піснях-хроніках чуттєво-психологічний ракурс оповіді сильніший, він проявляється в зворотах, що мають дидактично-іронічний зміст:

Бо на войні варто вмерти:

Гарно поховають,

Санітети погріб справлять,

В яму закопають [50].

Вислів «страшна війна» набув статусу постійного компонента саме з Першої світової («Та вибухла страшна війна у штирнастім року / Ой вибухла страшна війна, люде-сь зажурили»; «Під Києвом, під Крутами, був бій страшний з ворогами»). У фольклорі ХХ ст. він поступово почав витісняти давні розлогі поетичні формули «війна = весілля, одруження», «битва = оранка, жнива», що походять із календарно-обрядової та шлюбної символіки. Популярними художньо-виражальними засобами для змалювання фольклорного портрету війни, крім епітетів, залишаються гіпербола («сльози текли ріками»), незчислювальні ознаки («не одная мати заплаче»), порівняння («голови як капусти злітали», «будуть трупи, як ті снопи, по степах лежати», «як град кулі свищуть», «германські кулі, як (в)органи грали»). Уведення цих тропів у текст зумовлено не так поетичними канонами героїчного епосу, як зміненими умовами проведення масових збройних сутичок у війні модерного часу.

Актуалізувалися напівлегендарні жіночі постаті (скажімо, образ анархістки Марусі з червоним прапором на білому коні у фольклорі Української революції [51]) та персоніфікація «війна = жінка» у текстах з Другої світової, зокрема у повстанській ліро-епіці. У цій традиційній формулі вбачаємо накладання двох сюжетних ліній «дівчина = воячка» [52] і «жінка-воїн». Остання апелює до напівміфічного фольклорного персонажа «Красна Пані», яка є своєрідною метаморфозою війни та уособленням усіх військових конфліктів [53]). На цій основі виникла метафорична тріада «війна = жінка = смерть», що закладена в основу змісту відомої повстанської пісні «Хай землю виорють ґранати»:

І шкода сліз і шкода жалю,

Бо ти осталася одна,

За тебе знайду кращу кралю,

Та краля пишна — то війна.

 («Хай землю виорять гармати», зап. 2013 р., Івано-Франківщина) [54].

Концепт війни охоплює також компоненти християнсько-релігійного досвіду. Недаремно війну порівнюють із пеклом. Це показують народні варіанти пісні «Що то за грім, осінній грім» (сл. Б. Лепкого) [55]), які переважно мають змінений зачин на «Що то за грім, пекельний грім». Образи з Біблії часто доповнюють фольклорні матриці, зокрема ті, що описують сприйняття війни. Адже за народними уявленнями, «війна = не Боже діло»(«Ой бо тота война не од Бога дана»). Господь сприяє завершенню війни, уділяє долю жовніра (солдата, улана) у війні, щастя якого фатально визначене:

В війні нема перебору, бідний чи багатий,

На кого Бог зішле кулю, мусить умирати.

(«Ой в неділю ранесенько сонце ся мінило», зап. 1916 р.) [56].

Змістові елементи, у яких кодовано загальноприйняті ще в середньовічній культурі Європи уявлення про християнський вибір, злочин та кару, про те, що «добрі» та «злі» вчинки залежать від волі Божої [57], спостерігаємо в творах про Другу світову війну, зокрема в партизанських та окупаційних піснях, переказах:

«Він [батько] тотó не дуже розка́зував. Він знав, що він мав стріля́ти. Но, каже, що він… деколи таким був … жорстóким. Коли вже приходи́ла тяжка́ хвили́на, то я та́кий був стріляв, що попадав, але як така-во, то я, каже, не дуже там цілився. Може (сміється) його́ і то берегло́, що він не ду́же… Каже, «ми стріля́єм, але Бог ку́лі но́сит». То він все так мені казав» [58].

Відголоски давнього міфопоетичного мислення, що проявляються в асоціаціях «війна = жертва», «війна = жниво» і які кореспондують з архаїчними моделями, краще збереглися в слов’янській жниварській пісенності. Тут діє структура концептів життя — страждання — смерть [59], які відображають ідею «повного знищення» [60]. Як відомо, в необрядових творах символічний образ крові, пролитої чи «випитої» на полі бою, також має метафоричне значення «жертви», що реалізує спільнослов’янську паралель  «війна – битва = весілля – бенкет»:

Бились, бились вголос хлопці — крові по коліна, крові по коліна,

Напиймося вражой крови та і замість вина [61].

Образ крові (кровопролиття) в загальносвітовій культурній і мовленнєвій практиці надалі пов’язаний як із позитивними, так із негативними значеннями, з амбівалентністю понять зло — добро [62]. Кров є типовим фізіологічним компонентом зміненого формату воєнного буття, який історики назвали «кривавим безладом» (С. Плохій). Цей факт в переказах кодований коротко і влучно: «То булá / страшнá війна! (Зáраз стáли / постріляли і всьо. А то булá страшнá війнá. Кýпа м’яса, кýпа крóві!) […]» [63]; «[…] А війна «була кривáва», — дідо розкáзував … по рóзповідях» [64].

У пісенності образ крові здебільшого посилений чи замінений епітетом кольору «червона» («Потече, потече кров червена, / Із личка, із бочка, / Із рамена» [65]). Він може бути виражений загальнофольклорним епічним означенням «кривавий»: «кривавий хліб» («Воєнский хліб смачний, але є кервачний»), «криваві сльози», «… ріки», «кривавая дороженька»), або виразом «бредуть у крові по коліна». Остання формула поширена у давніх переказах про битви запорожців, у яких мірку бою передано фразою «кров тектиме по черево коням» [66]), а також у піснях про цісарські війни XIX cт. [67].

Як яскравий та постійний художній елемент образ крові з’являється в новотворах про Карпатську Україну 1939 року [68], де саме слово «кров» входить у фразеологічні звороти, які описують реалістичні картини після бою («Найшла вояченька у крові лежати»), та метафори («А Карпатська Україна потоплена в крові» [69]). Далі активними є гіперболічні порівняння, які утворюють аналогію «кров як ріка (море)» не тільки за схожістю руху «пливе» («Сила трупів там лягла і кров свою пролила / Кров лилася там рікою»), а й у формі перифразу. Так відображено дві тотожності: за ситуацією (брести, стояти в крові), за способом дії (кров = ріка, що впадає в море). Вони є традиційними і для пісень:

А кров з войска виступає, як вода із моря.

Подивитси бідний жовняр — вся земля червона.

(«Рік дев’ятьсот чотирнайціть був дуже тяженький», 1918 р.) [70];

і для оповідань із мотивом «пророцтво»:

«Із Копані в січовики пішло мало хлопців, бо старші відговорювали їх. Старші чули пророцтво: «Прийде час, що коли на Краснім полю бик-третяк до черева у крові буде бродити». І відговорювали хлопців, аби не попали в біду. Ой на Краснім полю упало хлопців много. Із Копані — три» [71].

Особливістю сучасного українського фольклору є те, що в творах про війну надалі активними є звороти «залитий (-а) кров’ю», «скупаний», «сполочений, -а» у крові («А котрі на фронті — кровцю проливают»). Дієслова «лити», «текти» приховано артикулюють заперечення «кров = (не) вода» та обумовлюють відомий у традиційному світі міфопоетичний погляд на кров не як на фізіологічну рідину, а як особливу субстанцію, в якій міститься душа людини. А тому в образі кривавої війни з’являється додатковий смисловий компонент – «жорстока», що стало наслідком масових смертей від нестачі крові:

Кров гаряча з рани

струмком витікає,

І ніхто не бачить,

тільки смерть страшна [72].

Кінець війни

Хронотоп війни визначає драматичне буття в категоріях до і після, що в оповідних творах передано конструкціями часу, умови «як…, то…», «тоді…, як». Завершення війни може уособлюватися через образ покинутої (невідомої, забутої) могили, що є типовим просторовим знаком війни:

І розійшлось два табори,

і війна скінчилась,

А під гаєм забутая

могилонька лишилась [73].

Особливістю композиції прозових творів про війни є поділ тексту в рамках опозицій колись / тепер, та / ся, що творять розгорнене порівняння, яке вказує на орієнтацію оповідачів у часі та просторі та переважання критичного мислення носіїв традиції:

«Я вам скажу. Тогди́ за Австрії така вóйна не бу́ла як типéр. Се там було всьо так, шо нападáли одни на других лише. Ну, ни тáнків… тогди тáнка не було ніґде… за Австриї ще. На вóйні» [74].

Розгорнені порівняння дозволяють виробити висновок, що «війна – це біда»:

«Ну, та каза́ли, шо дуже… Коли́с не били так… ножєми. То казали, шо сє наше село, там в нас є пóле, горóди і то... То трупів лижє́ло, як… як пóроху. То кров текла (бо в нас там от троха нижче є потічок, ліс такий), то кров текла в долину. Мóму чоловікові … будто з дванадцятого року, чи як… Вони казали: «шо було дуже біда». І тепер, в сю вóйну [в Другу світову війну — О. К.], була біда. Таке во вбивали та й забирали, та й. Була біда» [75].

Зауважимо, що у творах про Першу світову з причини більшої дистанції оповідача від описуваних подій відчутний моралізаторський елемент, спрямований на збереження відомостей про «австрійську» («германську») війну. Традиційними засобами запам’ятовування різних фольклорних текстів (особливо топонімічних переказів) є різні рукотворні освячені об’єкти, вписані у канву сюжетів. Просторові образи хреста чи жовнірської (солдатської) могили найчастіше постають сакральними «прив’язками» з функцією маркерів місць пам’яті («був хрест») у локальному культурно-історичному ландшафті:

«Каза́ли, шо в нас, тут у нас, був через доро́гу, тут, де ці липи, то був… Тут дуже сильно солдата порани́ли в австрийску війну. От. То навіть тут були його похова́ли. І поста́вили йому хрест. Його тут догляда́ли. Але це ні моя баба не пам’ята́ла, ні одна, ні друга. Але ж це так, за пере́казами» [76].

Осудження смертоносної війни кодоване у фольклорі за допомогою мотивів-формул Божої кари, прокляття, спрямованих на тих, хто її розв’язав. Ці мотиви поширені в закарпатських рекрутських та жовнірських піснях другої половини XIX ст., які описують війни на Балканах та у Франції:

Панове, панове, пан-бог вас побіє,

За ту младу челядь, що у войні гине!

(«Білоград, Білоград, білоградські мости») [77].

Отже, в українській фольклорній картині світу концепт «Війна» посідає важливе місце. На основі аналізу фольклорних творів, які функціонували упродовж XIX−XXI ст., можемо говорити про наявність у фольклорній свідомості та мові носіїв традиції низки стійких відповідників концепту: біда і страх, розлука і самотність, куля і кров, поранення і каліцтво, насильство, катування і голод, трупи і смерть, чужий світ і неволя (полон), молитва і порятунок, Божа кара (покара) і прокляття, пекло. Ці поняття функціонують у текстах різних жанрів, допомагаючи розкрити ознаки війни — зла, темна, страшна, жорстока, кривава, проклята. Вони свідчать про амбівалентну природу буття людини у час війни. Адже війна може породити велично-героїчне в тих, хто відважно обороняє рідний край, проявляє милосердя. Вона ж оголює низьке, насильницьке і грішне, особливо неприховане бажання брутально владарювати над іншими, що притаманне завойовникам:

Ой маменька,

що за нація,

Разбой, грабьож,

Спекуляція [78].

Замість епілогу

Нинішня війна на Донбасі проти українського народу повертає до життя давні літературні й народні твори, серед них — стрілецькі марші «Їхав стрілець на війноньку», «Йде січове військо», «Ой у лузі червона калина похилилася», історичні пісні («А в неділю рано, ще сонце не сходить»), повстанські колядки. Оборонно-визвольна війна активізувала самодіяльну творчість українців. Новостворені поезії, бардівські пісні вже сьогодні проходять процес входження у народний репертуар (фольклоризації), про що є відомості від упорядників самодіяльних збірок, відісланих на фронт.

В елегійних піснях-молитвах про героїв у зоні АТО війна найчастіше позначена вказівним займенником «ця війна». Її індивідуальний портрет («Жде із нервів і сталі війна» [79]) опирається на фольклорну поетику (в презентації образів сльоза, воля, доля, кров), оперуючи суто традиційними звертаннями («моя мамо, не плач», «Україно моя») та містить перегуки із давніми народними піснями («Замість мене хто пішов на ту во́йну»? [80]).

Спільним для фольклору ХХ і новотворчості початку ХХI cт. є провідна ідея людиноненависницької суті війни, яка «прийшла під кожен дах» (із пісні «Нашим пацанам», гурт «Гайдамаки») і «не потрібна нікому» (зі слів пісні «Ти повертайся» сестер Тельнюк). У коментарях в Інтернеті, у самодіяльній поезії нова російсько-українська «війна» часто позначена епітетами «проклята», «підла» або описами («І проклинала слово це — війна», із вірша «Ти став солдатом» В. Назарової [81]), однотипними з фольклорним маркуванням образу «ворога».

На цю тему: «В землє гроші огрібаєт, у неділю водку пйот»

Оксана Кузьменко,  опубліковано у виданні  Україна модерна

_______________________________________

Цей текст є частиною монографії Оксани Кузьменко «Драматичне буття людини в українському фольклорі: концептуальні форми вираження (період Першої та Другої світової воєн)» (Львів, 2018). Публікується з дозволу Авторки у скороченому і адаптованому вигляді. У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою.

_______________________________________

Оксана Кузьменко – фольклористка, кандидатка філологічних наук (2001), старша наукова співробітниця (2011), старша наукова співробітниця відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України, секретарка фольклористичної секції Наукового товариства Шевченка (з 1998), учасниця заснування Української асоціації усної історії. Стипендіятка Каси ім. Ю. Мяновського Польської академії наук (2008). Понад 20 р. бере участь у фольклорно-етнографічних експедиціях (Бойківщина, Покуття, Опілля, Надсяння, Поділля, Буковина, Волинь, Полісся).  Авторка книг «Стрілецькі пісні» (Львів, 2005), «Стрілецька пісенність: фольклоризм, фольклоризація, фольклорність» (Львів, 2009), «Драматичне буття людини в українському фольклорі: концептуальні форми вираження (період Першої та Другої світової воєн)» (Львів, 2018), співавторка колективних монографій, зокрема «Відлуння голодомору-ґеноциду 1932-1933» (Львів, 2005), «Ukraine und Ukrainische Identität in Europa: Beiträge zur Standortbestimmung aus/durch Sprache, Literatur und Kultur» (München, 2017). Сфера наукових зацікавлень: динаміка фольклорної традиції, методологія концептуального аналізу фольклору, інтегральне міждисциплінарне вивчення фольклору, усна історія, етнолінгвістика, теорія пам’яті. Живе і працює у Львові.

_______________________________________

[1] Кирчів Роман. Двадцяте століття в українському фольклорі. Львів: Інститут народознавства НАН України, 2010. С. 523.

[2] Harrison S. War, warfare. Encyclopedia of Social and Cultural Anthropology / edit. by Alan Barnard and Jonathan Spencer. London and New York: Routledge, 2002. P. 842–844.

[3] Левченко М.Оповідання селян за часів громадянської війни на Вкраїні. Етнографічний вісник. Київ, 1926. Кн. 2. С. 69.

[4] Цит. із ст.: Васильев И. Ю. Гражданская война в устной истории кубанских станиц. Живая старина. 2013. № 2 (78). С. 18.

[5] Усна історія Степової України: у 10 т. Т. 2. / ред. кол.: П. Сохань (гол. ред.), С. Тимченко (заст. гол. ред.), А. Бойко (наук. ред.). С. 37 (зап. 4.07.2001 р. у с. Мала Білозірка Васильківського р-ну Запорізької обл. від. Головенко Марії Федорівни, 1913 р. нар.).

[6] Словник української мови: в 11 т. Київ: Наукова думка, 1970. Т. 1. С. 669.

[7] Драгоманов М. Нові пісні про громадські справи (1764−1880). Київ: «Криниця», 1918. 2-ге вид. С. 100.

[8] Малинська Н. Функціональна специфіка категорії героїчного в українському епосі. Народна творчість та енографія. 2008. № 5. С. 5.

[9] Архівні наукові фонди рукописів і фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України (далі скорочено – АНФРФ ІМФЕ ім. Рильського). Ф. 28–3. Од. зб. 248. Арк. 4.

[10] Архів Інституту народознавства НАН України (далі скорочено – Архів ІН НАН України). Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 742. Арк. 194 (зап. О. Кузьменко 08.07.2014 р. у с. Узин Тисменицького р-ну Івано-Франківської обл. від Худяк Розалії,1938 р. нар. у с. Узин та Голендер Калини,1947 р. нар.).

[11] В угорській фольклорній традиції існує великий цикл історичних переказів «Війни, бої, визвольні війни». За каталогом Золтана Мадяра, він містить кілька важливих підрозділів, серед яких сюжети про «Завойовницькі війни», «Патріотичні війни», «Визвольні війни», «Громадянській війни», «Конфлікти місцевого рівня», «Знамення воєн, битв, катаклізмів» та ін. (див.: Мушкетик Л. Багатотомний каталог угорських історичних переказів [рец.: Magyar Z. A. Magyar történeti mondák katalógusa. Budapest: Kairosz könyvkiadó kft., 2018. K. I–XI]. Народна творчість та етнологія. 2019. № 2 (378). С. 96-101).

[12] Український політичний фольклор / упоряд. передм., коментарі Є.М. Пащенка. Київ: Видавець Микола Дмитренко, 2008. С. 72–73 (у сюжеті міфологічного оповідання «Три гроби» змальовано зустріч героя з дідом-віщуном, який у церкві відкрив три труни, наповнені кров’ю, передбачуючи за ними Другу світову війну: «Це буде война, і людська кров буде литися річкою»).

[13] Найновіша монографія на цю тему Владислава Аксьонова (див.: Аксёнов В.Б. Слухи, образы, эмоции в годи войны и революции (1917-1918). Москва: Новое литературное обозрение, 2020), у якій третій розділ «Усна селянська культура і війна» присвячено також розгляду фольклорних текстів.

[14] Шевчук Т. З фольклористичної герменевтики сновидінь: віщі сни про війну. Українська усна снотлумачна традиція початку ХХ століття (розвідки та тексти) / Т. Шевчук, Я. Ставицька. Київ: Дуліби, 2017. С. 27.

[15] Архів ІН НАН України. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 731. Арк. 27 (зап. О. Кузьменко 05.07.2013 р. у с. Джурків Коломийського р-ну Івано-Франківської обл. від Городько (Герман) Параски Петрівни, 1933 р. нар.).

[16] Бессонов И.А. Образ чудовищных птиц в эсхатологических рассказах. Живая старина. 2012. № 1 (73). С. 4.

[17] Малорусские народные предания и рассказы / свод М. Драгоманова. Киев: Издание Юго-Западного отдела Императорського русского географического общества, 1876. С. 19.

[18] Стрілецькі пісні / упоряд., запис, вступ. ст., комент. та додат. О. М. Кузьменко. Львів: ІН НАН України, 2005. С. 369.

[19] Усна історія Степової України: у 10 т. Т. 2. С. 40 (зап. А. Бойко, О. Батура 3.07.2008 р. у с. Мала Білозірка Васильківського р-ну Запорізької обл. від Головенко Марії Федорівни, 1913 р. нар.).

[20] Існує низка дуже цікавих досліджень на цю тему: Никитина А.В. Кукушка в словянском фольклоре. СПб, 2002. 174 с.; Пастух Н. Символіка тварин в українському фольклорі: зозуля. Львів: ІН НАН України, 2013. 224 с.; Gaidamavičiūtė О. Bird Symbolism in Lithuanian (Baltic) Folklore and Folk Art. Народознавчі зошити. 2020. № 1 (151). С. 109–116.

[21] Стрілецькі пісні. С. 319.

[22] Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі скорочено - ЦДАГО України). Ф. 166. Оп. 3. Спр. 111. Арк. 6.

[23] Архів ІН НАН України. Ф.1. Оп. 2. Од. зб. 742. Арк. 135 (зап. О. Кузьменко 06.07.2014 р. у с. Ісаків Тлумацького р-ну Івано-Франківської обл. від Хлібейчук Марії Іванівни, 1929 р. нар.).

[24] McLuhan M. The Mechanical Bride: Folklore of Industrial Man. Berkeley: Gingko Press, 2001. P.10–20.

[25] АНФРФ ІМФЕ ім. Рильського. Ф. 28–3. Од. зб. 235. Арк. 9.

[26] Архів ІН НАН України. Ф.1. Оп. 2. Од. зб. 654. Арк. 96 (зап. Г. Дронів 2012 р. у с. МаняваБогородчанськогор-ну Івано-Франківської обл.).

[27] Шевчук Т. Концепт світла в українських народних думах (міфологічні структури в думі про Марусю Богуславку). Український фольклор: методологія дослідження, динаміка функціонування: колективна монографія / за ред. М. К. Дмитренка. Київ: Паливода А.В., 2014. С. 71–89.

[28] Polska pieśń i muzyka ludowa: źródła i materiały. T. 5. Podlasie. Cz. 2. Pieśni i teksty sytuacyjne. Warszawa: In-t Sztuki PAN, 2012. S. 186.

[29] Стрілецькі пісні. С. 321.

[30] Архів ІН НАН України. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 742. Арк. 188 (зап. О. Кузьменко 8.07.2014 р. у с.СтриганціТисменицького р-ну Івано-Франківської обл. від Баранецької (Чабан) Ганни Михайлівни, 1926 р. нар.).

[31] Там само. С. 79 (зап. у с. Згорани Любомльського р-ну Волинської обл.).

[32] Зварич І. Міф у ґенезі художнього мислення: монографія. Чернівці: Золоті литаври, 2002. С. 59.

[33] Тиллих П. Мужество быть / пер. с англ. О. Седаковой. Київ: Дух і літера, 2013. С. 37.

[34] Кузьменко О. Конфлікт ідей у фольклорі періоду УНР та ЗУНР (джерела, жанри, образи, постаті). Народознавчі зошити. 2020. № 3. С. 532-557.

[35] Народні пісні з Хмельниччини (з колекцій збирачів фольклору) / упоряд. та вступ. ст. М.К. Дмитренка та Л.О. Єфремової. Київ: Наукова думка, 2014. С. 572.

[36] Архів ІН НАН України. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 742. Арк. 173 (зап. О Кузьменко 8.07.2014 р. у с. Стриганці Тисменицького р-ну Івано-Франківської обл.).

[37] Kolberg O. Dzieła wszystkie. T. 30. Pokucie. Cz. 2. Wrocław; Poznań: Polskie Wyd-wo Muzyczne, Ludowa Spόłdzielnia Wyd-cza, 1963. S. 222.

[38] Етимологічний словник української мови». Київ, 1989. Т. 3. С. 135.

[39] Фрейденберг О. М. Миф и литература древности. 2-е изд., испр., и дополн. Москва: «Восточная литература» РАН, 1998. С. 239.

[40] АНФРФ ІМФЕ ім. Рильського. Ф. 28–3. Од. зб. 273. Арк.10–12.

[41] Народні пісні з Галицької Лемківщини: тексти й мелодії / зібр., упоряд. і поясн. Ф. Колесса. Етнографічний збірник. Львів, 1929. Т. 39–40. С. 396.

[42] Slovenske ljudske pesmi: ljubezenske in druge lirske / pesme izbral M. Terseglav. Ljubljana: DZS, 2004. S. 36.

[43] Polska pieśń i muzyka ludowa: źródła i materiały. T. 4. Lubelskie. Część 3. Pieśi teksty sytuacyjne / red. tomu J. Bartmiński. Lublin: In-t sztuki PAN; Un-t M. Curie-Skłodowskiej; Wyd-wo Polihymnia, 2011. S. 357.

[44] Солдатские военные песни Великой Отечественной войны 1914–1915 гг. / собрал В. Крылов. 3-е изд. Харбин, 1916. С. 46.

[45] Українські народні пісні в записах Володимира Гнатюка/ упоряд., вступ. ст. та прим. М. Яценка. Київ: Музична Україна, 1971. С. 144.

[46] Пісні УПА / упоряд., ред. і автор передм. З. Лавришин. Літопис Української Повстанської Армії. Торонто; Львів: Спільне українсько-канадське підприємство «Літопис УПА», 1996–1997. Т. 25. С. 187.

[47] Більше про історію створення та побутування пісні, про географію поширення її варіантів можна довідатися у нашій статті, див.:  Кузьменко О. «Чорна рілля ізорана…»: у Франковій рецепції та пісенній традиції століть. «Поезії дивнії чари». Франкознавчі та інші студії / НАН України, Інститут Івана Франка; відпов. ред. А. Швець. Львів, 2020. С. 108–122 (Серія «Літературознавчі студії», вип. 25).

[48] АНФРФ ІМФЕ ім. Рильського. Ф. 28–3. Од. зб. 248. Арк. 3.

[49] ЦДАГО України. Ф. 166. Оп. 2 Спр. 184. Арк. 103.

[50] З народної словесности галицької України в часі війни. Вістник СВУ. Відень, 1916. Ч. 87–88 (2 квітня). С. 224.

[51] На Запоріжжі побутують перекази про «отаманшу Марусю», пропотитом якої вважають анархістку-революціонерку Марію Нікіфорову (1883–1919). Наприклад: «У дев’ятнадцятів годі, ще я мала була, помню, война була. Ховалися ми в погрібах: батько, мати, я і сестри. Тоді винтовками билися. А коли втихло, ми повилазили з погріба. Їде Маруся на білому коні із красним флахом, це я помню, і кричить: «Бєй жидов, спасай Росію!» Оце женщина була на войні» (цит. із кн.: Усна історія Степової України: у 10 т. Т. 2. С. 311, зап. у липні 2001 р. від Шевченко Парасковії Єфимівни, 1911 р. нар. у с. Мала Білозірка Василівського р-ну Запорізької обл.).

[52] Про образ дівчини-воячки свого часу писав І. Франко, див.: Франко І. Вояницька пісня. Зібрання творів: у 50 т. / ред. колег. М.Д. Бернштейн та ін. Київ: Наукова думка, 1980. Т. 27. С. 249–252.

[53] Шкляєва Н.В. Народна топонімічна проза Західного Полісся: синхронічний аспект: автореф. дис. … канд. філол. наук: спец. 10.01.07. Львів, 2005. С. 11; Давидюк В. Поліська Артеміда — Красна Пані. Концепції і рецепції: Луцьк: ПДВ «Твердиня», 2007. С.146–147.

[54] Архів ІН НАН України. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 731. Арк. 209 (зап. О. Кузьменко 10.07.2013 р. у с. Великий КлючівКоломийського р-ну Івано-Франківської обл. від Ужитчака Миколи Васильовича, 1927 р. нар.).

[55] Кузьменко О. Фольклорні ремінісценції воєнних поезій Б. Лепкого(з історії народного життя пісень «Що то за грім, осінній грім», «Чи то буря, чи то грім»). StudiaMethodologica. 2017. Вип. 44. С. 129.

[56] Бабюк А. Народні воєнні пісні. Свобода, Львів, 1916. Ч. 43 (21 жовт.). С. 2.

[57] Попович М. Філософія свободи / упоряд. Л. Ф. Артюх, Н. Б. Вяткіної; передм. Н. Б. Вяткіної. Харків: Фоліо, 2018. С. 509–510.

[58] Архів ІН НАН України. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 742. Арк. 176 (зап. О. Кузьменко 08.07.2014 р. у с.СтриганціТисменицького р-ну Івано-Франківської обл. від Баранецької (Чабан) Ганни Михайлівни, 1926 р. нар., у с. Стриганці, закінчила 7 кл. осв.; батько — Чабан Михайло (1896−1948), січовий стрілець, зазнав російського полону).

[59] Чебанюк О.Ю. Сюжетотвірна функція концептів життя — страждання — смерть у жниварських піснях слов’ян. Слов’янський світ. Київ, 2010. С. 171–172.

[60] Лобач У. Феномен вайны ў міфапаэтычнай карціне свету беларусаў. Беларускі фальклор: матэрыялы і даследаванні: зб. навук. пр. Мінск: Беларуская навука, 2014. Вып.1. С. 70.

[61] Стрілецькі пісні. С. 366.

[62 Сімович О. До проблеми укладання Словника вербальних символів. Діалектологічні студії. 2. Мова і культура. Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2003. С. 266.

[63] Архів ІН НАН України. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 613. Арк. 62.

[64] Архів ІН НАН України. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 731. Арк. 187.

[65] Народні пісні з Галицької Лемківщини: тексти й мелодії. С. 406.

[66] Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини / упоряд. і авт. приміт. В. А. Чабаненко. Київ: Дніпро, 1990. С. 59.

[67] Мушкетик Л. Фольклор українсько-угорського порубіжжя: монографія. Київ: Укр. письменник, 2013. С. 186.

[68] Кузьменко О. Фольклорний портрет героя-січовика Карпатської України: трагічна екзистенція та концептуальні форми її вираження. Народознавчі зошити. 2016. № 2. С. 348–349.

[69] «Минулося та незабулось…»: Карпатська Україна у піснях, легендах, переказах, бувальщинах та літературних творах / упоряд., вступ. ст. та приміт. І. Хланти. Ужгород: Карпати, 2009. С. 79.

[70] Співанки-хроніки. Новини / упоряд. О.І. Дей (тексти), С. Й. Грица (мелодії). Київ: Наук. думка, 1972. С. 184.

[71] Як то давно було…: Легенди, перекази, бувальщини, билиці та притчі Закарпаття у записах Івана Сенька / запис, упоряд., вступ. ст., приміт. І.М. Сенька. Ужгород: Закарпаття, 2003. С. 247.

[72] Пісні УПА. С. 192.

[73] Стрілецькі пісні. С. 507.

[74] Архів ІН НАН України. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 731. Арк. 49 (зап. О. Кузьменко 06.07.2013 р. у с. Баб’янка Коломийського р-ну Івано-Франківська обл. від Чик (Федик) Євдокії Федорівни, 1929 р. нар.).

[75] Архів ІН НАН України. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 742. Арк. 128 (зап. О. Кузьменко 06.07.2014 р. у с. Ісаків Тлумацького р-ну Івано-Франківська обл. від Шевчук Анни Іванівни, 1929 р. нар.).

[76] Архів ІН НАН України. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 731. Арк. 269 (зап. О. Кузьменко 11.07.2013 р. у с. Дебеславці Коломийського р-ну Івано-Франківської обл. від Мироняк (Жолобайло) Марії Тарасівни, 1955 р. нар.).

[77] Гошовський В. Українські пісні Закарпаття. Львів: ЛНБ ім. В. Стефаника, 2003. С. 236.

[78] Олексієва О.В., Білий В. Коротенькі пісні («частушки») років 1917–1925. Етнографічний вісник. Київ, 1925. Кн. 1. С. 26.

[79] Слова із пісні Олега Буця, яка починається «Хто пішов у люту битву за Вкраїну без розмов?», див.: Нашим хлопцям. Збірник пісень про воїнів і для воїнів АТО / упоряд. І. Васильків. Львів: ФОП Корпан Б.І., 2015. С. 3.

[80] Там само. С. 7 (із пісні «Марш прощання», сл. О. Буця, мел. з маршу «Прощання слов’янки»).

[81] Там само. С. 15.


На цю тему:

 

 

 

Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  uargumentum@gmail.com