Історія і музика Української республіканської капели, яка 100 років тому підкорила світ

Версия для печати

16 січня 1919 року була створена Українська республіканська капела. Саме цей хоровий колектив став своєрідним амбасадором нашої культури за кордоном. І хай навіть це не допомогло Українській народній республіці знайти союзників та вижити, гастролі ансамблю були феноменально успішними, а їхній вплив досі відчувається по всьому світу.

Виданняи Platfor.ma переповідає історію цього унікального колективу.

Після завершення Першої світової війни та створення Української народної республіки новій державі були конче необхідні союзники. Вже тоді її керівники розуміли важливість культурної дипломатії — на початку січня 1919-го Симон Петлюра поставив задачу організувати хорову капелу, яка мала поїхати за кордон прославляти українську музику, а значить і Україну як таку. Цю задачу доручили композитору і хормейстеру Олександру Кошицю. «Зроби, а то розстріляю», — зіронізував при цьому Петлюра. Жарт спрацював — вже 16 січня Українська республіканська капела була сформована, а 25 січня навіть затверджена окремим законом УНР.

Кошиць на той момент був вже відомим 44-річним музикантом. Походив він із родини священників і сам здобув науковий ступінь кандидата богослів’я. Багато викладав, а також керував хорами Духовної школи, Школи сліпих, Комерційної школи, музичним колективом студентів Університету святого Володимира, був хормейстером і диригентом Київської опери.

А ось так у 1917-му звучав український гімн в аранжуванні Олександра Кошиця:

Тож не дивно, що вже досвідченому та знаному спеціалісту вдалося швидко і з нуля організувати цілу капелу. Співаків і музикантів відбирали за конкурсом, де перевіряли вокал, знання нот та навіть рівень національної свідомості й громадянської активності. 

Репетиції та перші виступи хору проходили у Кам’янці-Подільському. А вже у березні 1919-го у закордонне турне відправилися 79 музикантів та адміністраторів (за іншими даними — 83). 

Читайте також: Пісня в обмін на зброю: як 100 років тому Україна переконувала світ надати їй військову допомогу

Перший концерт відбувся 11 травня 1919-го у Національному театрі Праги. Сам Кошиць лишив про дебютний виступ за кордоном такий відгук: «Взяли чехів за чуба!»  Всього у Празі хор Олександра Кошиця дав сім концертів із незмінними аншлагами та оваціями, а після цього з таким же успіхом гастролював ще по семи чеським містам. Одна з місцевих газет підсумувала результат формулюванням, що про хор можна сказати коротко: «Veni, vidi, vici» (латинською «Прийшов, побачив, переміг»). А музикознавець і диригент Ярослав Кржічка формулював так, як точно сподобалося б Петлюрі з його ідеєю культурної дипломатії: «Тяжко руці писати критику, коли серце співає хвалу. Українці прийшли й перемогли! На жаль, занадто довго ми про них не знали й тяжко кривдили, коли несвідомо і без інформації з’єднували їх проти волі в одне ціле з народом російським».

Репертуар капели складався з народних пісень в обробці Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка та самого Олександра Кошиця. Однією з найпопулярніших композицій була «Гуцульська колискова», яка звучала так:

Наступні два роки колектив продовжував гастролювати Європою. І незмінно зривав овації — у Франції, Чехословаччині, Австрії, Швейцарії, Бельгії, Нідерландах, Великій Британії, Німеччині. За спогадами, навіть у вибагливому Парижі успіх був настільки значним, що Кошицю аплодували прямо на вулицях. 

Кант «Почаївська Божа матір», який незмінно виконувала капела, французи перекладали як «Notre Dame de Potchaiv». А брюссельська газета «Le XX Siècle» захоплювалася: «Це музика, сповнена свіжості й молодості — неприхована краса, без штучних домішок та барвників. Неможливо уявити чогось кращого, ніж гімн “Почаївська Божа матір” з чудовим соло».

Вражений був і не менш розбещений розвагами Відень. Австрійська газета «Wiener Morgenzeitung» констатувала: «Ми бачимо настільки великий музичний успіх, який рідко можна побачити, навіть у такому музичному місті, як Відень». Погоджувалася і швейцарська «Tribune de Geneve»: «Їхніми устами говорить душа цілого народу, який серед страшних випробувань зберіг оптимізм, добрий гумор, здорову мораль і віру в національне життя і свободу. Цей спів є найкращою мовою 40-мільйонного народу, який не хоче ні більшовизму, на царизму, а бажає управляти своєю державою самостійно».

Знову ж таки відгукувався на головну місію капели французький історик і професор Сорбонни Шарль Сеньйобос: «Жодна пропаганда не може бути ефективнішою для визнання української нації. Скільки б не заперечували існування української нації, ваші хористи доводять, що ця нація має музичну душу неперевершеної сили».

Читайте також: Українська республіканська капела: дипломатія УНР працювала навіть після падіння держави

Одним із хітів українського колективу була народна «По опеньки ходила». Уривок з неї у виконанні хору звучить так:

На жаль, навіть такого успіху Республіканської капели не вистачило, аби заручитися масштабною підтримкою незалежної України на міжнародній арені. УНР пала під ударами більшовиків, й хоровому колективу стало просто нікуди вертатися — амбасадорів української культури комуністи явно не чекали.

Врешті учасники капели створили аж три окремі хори. Один колектив переїхав на Закарпаття, яке тоді було під владою Чехословаччини, другий виступав переважно в Іспанії. А основна частина колективу під керівництвом самого Кошиця стала Українським національним хором, що в різні періоди налічував від 35 до 70 осіб. У 1921-му трупа гастролювала Іспанією, Францією, Бельгією, Німеччиною, а згодом переправилася через океан у США.

Розпочалося американське турне Українського національного хору у жовтні 1922-го в одному з найпрестижніших концертних залів світу — Карнегі-холі, а загалом в Сполучених Штатах українці дали 138 концертів. Американський драматург Клей Грін підкреслював: «Вони нанесли Україну на артистичну мапу світу як музичну націю. І це в той час, коли ми вважали її за спустошену землю бродячих козаків і сільського люду».

Саме виступи в США і досі мають вплив на те, як по всьому світу відзначають зимові свята. «Щедрик» — шедевр Миколи Леонтовича на основі народної мелодії. Що цікаво, на початку композитор не хотів давати свої твори для виступів капели за кордоном — наполягав, що його пісні нібито недоладні і їх не варто співати на вишуканих іноземних сценах. Однак саме «Щедрик» врешті став головним хітом хору.

Звучить перший запис композиції так:

Сам Леонтович про тріумф власної музики у світі не знав, адже лишався в Україні, на яку сунули більшовики. А 23 січня 1921 року 43-річний композитор загинув від пострілу чекіста Афанасія Гріщенка.

Тим часом його творами захоплювалися усюди, де гастролював український хор. Мелодію «Щедрика» почали брати й іноземні колективи, зокрема російські — все згідно з давньою традицією привласнювати собі чужу культуру. У 1925-му пісню заспівав Russian Art Choir. Саме в його виконанні «Щедрик» прозвучав на Бродвеї в мюзиклі «The Song of the Flame», присвяченому революції в Росії 1917 року. Для опису російських реалій чомусь переважно обрали українську музику: «Їхав козак за Дунай», «Гречаники» і, звісно, «Щедрик».

Читайте також: "Квартал 95" с помошью Национального академического народного хора им. Г. Веревки поглумился над пожаром в доме Гонтаревой в день ее рождения  

В результаті у 1926-му найкращі пісні мюзиклу вийшли на платівці. На лейблі зазначалося, що «Щедрик» — «російська народна пісня». Про Миколу Леонтовича не було ані слова.

У 1936 році американський композитор українського походження Петро Вільговський написав до «Щедрика» англійський текст. Саме ця версія під назвою як «Carol of the Bells» стала однією з найпопулярніших різдвяних пісень у світі.

Повертаючися до Українського національного хору — після США він гастролював у Бразилії, Аргентині, Уругваї, на Кубі й загалом дав ще близько 900 концертів. А у Мексиці охочих послухати українців було так багато, що замість концертного залу музиканти кілька разів були змушені перенести виступи на стадіон, де зазвичай відбувалася корида.

На цю тему: Михаэль Стрихарж: «Звучит, собственно, не инструмент, а человек, который на нем играет»

На одному з переїздів українські музиканти почули неофіційний мексиканський гімн «Перхура». Буквально за кілька годин Кошиць підготував власне аранжування і презентував на наступному виступі — в результаті композицію довелося декілька разів повторювати на біс.

Тодішній президент Мексики Альваро Обрегон, який втратив кінцівку на війні, зізнавався Олександру Кошицю: «Вперше в житті я шкодую, що у мене нема другої руки і я не можу вам аплодувати».

А бразильський літературознавець Коельйо Нейто закликав: «Співай же, чарівно Україно, співай щебетушко! Розсипай по світу пісні синів своїх — прийде час, коли настане весна, якої ти так чекаєш!».

Весни довелося чекати десятиліттями. Український національний хор існував до 1924-го, коли держава, яка його створила, вже давно припинила існування. Однак ще кілька років музиканти продовжували пропагувати та поширювати українську культуру.

На цю тему: Деньги в трубу. Как работают национальные оркестры и коллективы

Олександр Кошиць решту життя прожив за кордоном — і теж продовжував займатися музикою. Наприклад, у 1939-му диригував хором на престижній Всесвітній виставці у Нью-Йорку:

Там же у 1944-му Кошиць записав знамениту нині пісню «Ой у лузі червона калина». У 2021-му цей запис віднайшла в архіві Українського музею та бібліотеки в Стемфорді дослідниця історії української культурної дипломатії Тіна Пересунько, а Інститут Леонтовича оцифрував аудіо:

В англійському перекладі цю пісню назвали «Україну ми звільнимо».

—

Юрій Марченко, опубліковано у виданні PLATFOR.ma

На цю тему:

• «Украинская Республиканская Капелла». Урок истории
• Колядники Києві за часів СРСР: Під ковпаком КДБ
• Як КГБ зірвало плани української діаспори на Експо-67 у Монреалі
• Легендарний диригент Віктор Гуцал: «Усі народні музичні інструменти росіяни запозичили в нас»
• Юрій Винничук: Про відчуття українськості і чому національна ідея спрацювала саме тепер