«Величезний злочин проти мирного народу України більше ніколи не буде викреслений зі світової історії»

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:  Торговый центр в Кременчуге после ракетного обстрела России

Коли російські військові кажуть жертві, що в неї більше не буде українських дітей, ми чітко бачимо сенс цього злочину: він спрямований проти родини, проти дитини, проти майбутнього населення – через жіноче тіло, «здобуте» силою. Росіяни паплюжать кладовища, знищують підручники з історії, щоб більше не було українського минулого

Журналісти видання «Тиждень» обговорили із відомою французькою антропологинею доречність вживання терміна «геноцид» щодо злочинів російської армії, причини стриманості західних еліт щодо можливої військової перемоги України та особливості психіки диктаторів.

Веронік Наум-Ґрапп

— Ірландія, Латвія, Литва, Естонія, Польща та Чехія нещодавно визнали геноцидом війну Росії проти України. Як ви вважаєте, чи відповідає термін «геноцид» тому, що відбувається нині на українських землях?

— Ми знаємо, що юридичне визначення слова «геноцид» має чітке формулювання. Як і будь-яке інше звинувачення, злочин має бути доведено в суді. Я цього не заперечую. Проте я думаю, що з позицій не юриста, а звичайного громадянина можна послуговуватися ненауковим, розмовним значенням цього слова. Термін «геноцид» був сформульований після Другої світової війни для запобігання найгіршим злочинам щодо групи людей, спрямованим на винищення.

Тож злочин геноциду насамперед має бути направлений на певну спільноту (національну, етнічну, релігійну), щодо якої запроваджено інтенсивну пропаганду ненависті. На другому етапі держава переходить до збройного насильства шляхом нагромадження проти цієї групи людей усіх злочинів проти людяності: фізичне винищення, депортації, поневолення, систематичні зґвалтування, руйнація символічних для колективної ідентичності місць, спадщини, утиски мови, фальшування специфічної історії жертв тощо. Паралельно масово вчиняються масштабні хижацькі дії щодо матеріальних і моральних благ жертв. Мета – змусити цю спільноту зникнути з підкореного ландшафту, наче її ніколи не було.

Отож у розмовній мові під словом «геноцид» розуміють політичний злочин, який держава здійснює проти групи людей, приречених бути знищеними. Будь-який обраний критерій – національний, етнічний, соціальний, расовий чи ще інший – здебільшого стає об’єктом брехливої, обурливої та фанатичної пропаганди, яка поширює в суспільстві мову ненависті до визначеного ворога за кілька років до початку збройного знищення людей.

Я сподіваюся, що організація «Меморіал», нині заборонена чинним кремлівським режимом, колись повернеться працювати до вільної та демократичної Росії, і що ця структура зможе дослідити факти геноциду, що відбуваються починаючи з 24 лютого 2022 року в Україні. Геноцид я розумію не в жорстко науковому сенсі, але за очевидним фактом винищення збройним, насильницьким та політичним шляхом української нації в захоплених та силоміць зрусифікованих регіонах. Грецьке слово «genos» означає «народження», отже – походження, появу на світ у спільному регіоні, у спільній країні. Факт винятково кровного зв’язку скасовується вже самим грецьким визначенням терміна, який можна вживати щодо будь-якої спільноти, об’єднаної колективною ідентичністю – релігійною, територіальною тощо.

Читайте також:  Сергій Грабовський: чому росіяни - некрофіли

Це первинне значення пояснює позаюридичну специфіку злочину геноциду: йдеться не лише про те, щоб просто знищити та вбити. Мова й про те, щоб унеможливити народження, знищити когось лише тому, що він існує, а не тому, що він у чомусь винний. Геноцид – це не тільки вбивство, а й загальна ліквідація, щоб наступні жертви ніколи більше не народжувалися!..

Щоб ніщо довкола не нагадувало про їхню історичну присутність, – жодні прапори, книжки, назви вулиць, мова... Після фізичного винищення людей будь-який успішний геноцид закінчується ліквідацією культурних ознак: символів та всіх інших слідів перебування спільноти, право на існування якої заперечують організатори геноциду, вдаючи, ніби її ніколи не існувало. Оце «ніколи» поширюється також на минуле й майбутнє.

На мою думку, ми маємо право, поважаючи роботу правознавців та істориків, використовувати термін «геноцид» щодо зрусифікованих нині регіонів на Сході України. Інакше потрібно було б казати про «етнічну чи національну чистку», для чого правових підстав нема.

Є історики, які вважають, що термін «геноцид» треба вживати лише у вузькому значенні, тільки для випадків, що юридично визнані такими впродовж ХХ ст.: геноцид гереро й нама (1904–1907 рр.) у Південно-Західній Африці, геноцид вірмен у Туреччині (1915 р.), Голокост середини ХХ ст., геноцид тутсі в Руанді (1994 р.) та декілька інших, які нині обговорюють, – червоні кхмери в Камбоджі (1975–1979 рр.) та сьогоднішні уйгури в Китаї...

А скільки забутих випадків! Наприклад, під час однієї з найбільших громадянських воєн у світовій історії – повстання Ань Лушань, 755–763 рр. у Китаї – кількість загиблих оцінюють у понад 30 мільйонів! Випадки масових убивств в історії, на жаль, численні, особливо – під час громадянських та колоніальних воєн.

Незалежно від дискусії про кваліфікаційні ознаки, є побічний ефект від добору слів: тому з моменту, коли ви кажете «це не геноцид», це сприймається так, ніби йдеться про менш серйозні злочини. Відмовитися від кваліфікації геноциду означає негайно применшити до мінімуму тяжкість скоєних злочинів. Звідси цей трагічний парадокс: термін «геноцид» з’явився після 1945 року для запобігання злочинам майбутніх гітлерів (відповідне визнання зобов’язує до втручання міжнародні сили, що представляють демократичні режими), і визнання цього терміна недостатньо відповідним може посприяти не тільки тому, що серйозність скоєних злочинів буде применшена.

Це також допоможе злочинцям уникнути відповідальності. Тож після 1945 року держави, котрі винищували цілі народи, замість дістати покарання за масштабні злочини, навпаки були врятовані та історично захищені самою відмовою вживати слово «геноцид». Привид Гітлера, можна сказати, з могили захистив його ідеологічних нащадків.

Звичайно, всі історичні ситуації між собою відрізняються, і «Z» – це не свастика. Але! У 2022 році російська влада використовує пропагандистський аргумент «проти нацистів-українців», які нібито «практикують геноцид російськомовних у Донбасі». Використовуючи цю гротескну риторику, Кремль відкидає звинувачення у власній провині в найгіршому із сучасних злочинів, що скоюють держави, і маскує власні дії зі знищення цілої нації на частині її власної території. Тут також Гітлер ніби захищає з могили російського диктатора, який не лише схожий на нього ззовні, а ще й використовує, неначе щит, міжнародний осуд нацизму, що триває з 1945 року... У тому, що геноцид здійснюється під приводом боротьби з ним, спостерігається очевидне збочення. Проте цей тип міметичної брехні добре вписується в риторичну тактику КДБ-ФСБ.

Отже: кожна історична ситуація має бути контекстуалізованою, жодна не повторює іншу. Але коли на наших очах намагаються знищити цілу націю, і при тому це оцінюють як не-геноцид, ми не тільки дозволяємо поширювати дискурс, ніби відбуваються не настільки серйозні злочини, а й змінюємо зміст тих скоєних злочинів, які живляться з геополітики: велика Росія завжди мріяла про теплі моря!

Читайте також:  Масове вбивство мирних жителів у Кременчуці: черговий військовий злочин путінської Росії

Але якщо ми подивимося на те, що відбувається, насамперед в окупованих і зрусифікованих регіонах, що ми бачимо? Надзвичайно руйнівний різновид війни, де перевага в бомбах і ракетах покриває весь український населений простір, з абсолютною, приголомшливою зневагою до цінності життя мирних мешканців, до шкіл, міст, пам’яток...

Ціль такої війни є не лише люди, але також – колективна українська ідентичність, українська культура на окупованих територіях. Це не звичайна війна між двома арміями, не громадянська війна, це – хижацтво, узурпація, війна за володіння територією, так, ніби Україна мусить стати «власністю» свого російського чоловіка та взяти його прізвище після примусового шлюбу. Це спроба проковтнути Україну!

І це символічне зґвалтування нації поєднується з багатьма реальними зґвалтуваннями на її землі. Коли російські військові кажуть жертві, що в неї більше не буде українських дітей, ми чітко бачимо сенс цього злочину: він спрямований проти родини, проти дитини, проти майбутнього населення – через жіноче тіло, «здобуте» силою. Росіяни паплюжать кладовища, знищують підручники з історії, щоб більше не було українського минулого, а також уявно, через зґвалтування жінок, руйнують майбутнє цього народу...

Проте геноцид, у неюридичному тлумаченні, як ми бачили вище, це не тільки фізичне винищення населення, а й дії, скеровані на його повне зникнення, з метою стерти цей народ із поверхні Землі, щоб і тіні не залишилося. Пам’ять про нього має розвіятись, як дим, історичне коріння має бути викорчуваним, а майбутнє політичне національне існування стає неможливим. Геноцид також передбачає знищення слідів своїх злочинів: лунає брехня, здійснюються фальсифікації, поширюються гротескні байки, глузлива пропаганда, – всі ці практики також є ознаками геноциду в його загальному сенсі. Жінка, яку змусили до шлюбу, мусить сказати «так» під час церемонії примусового заміжжя та погодитись називатися інакше.

– Коли Москва розпочала повномасштабний наступ, світ не дуже поспішав допомагати Україні. Нині, коли нарешті почала надходити ефективна зброя, нерідко чути голоси, що не треба аж так підтримувати українців, аби не наразитися на гнів Путіна. Як Ви пояснюєте таку реакцію політиків та частини експертів?

– На відміну від того, що сталося під час Другої російської війни в Чечні, коли Грозний був повністю зруйнований (1999–2000), або під час війни в Сирії (що почалася 2012 року та триває досі), коли росіяни допомогли зберегти владу сирійському диктатору, також винному в найгірших злочинах проти людяності щодо власного населення, нинішня ситуація принаймні є зрозумілішою за суттю.

За інших злочинних воєн, де першими жертвами ставали цивільні особи, усвідомлення трагедій ззовні на колективному рівні ускладнювалося кількома факторами. Перший – непрозорість у режимі реального часу; другий – ефективна дезінформація, яку поширювали щодо присутності іншого, дійсно небезпечного ворога – радикального ісламу; третій – права людини, що в інтересах геополітичних міркувань були принесені в жертву західними політичними елітами.

Ці європейські еліти часто були апріорі проросійськими. Але трансгресивна брутальність збройної агресії в Україні призвела до переломного моменту: докази того, що відбувається в Україні з 24 лютого 2022 року, нереально заперечити. ФСБ, хоч яким вона є фахівцем із фальсифікацій, не зможе приховати злочинів проти миру та підмінити історичні й політичні сенси цієї війни. Небезпечна, імперіалістична, брехлива і трансгресивна реальність російської влади нарешті стала очевидністю.

У кіно, у серіалах та реальному житті вбивство навіть однієї людини викликає обурення, але скільки насильницьких смертей, страждань тих, кому пощастило вижити, зламаних життів стає наслідком злочину проти миру, що відбувся через політичний вибір збройного нападу на іншу державу? Злочин проти миру є великим злочином, і він відбувається на наших очах. Уся планета побачила, як почалася ця війна, весь світ вжахнувся зраді міжнародної довіри, коли всі мирні угоди, укладені після 1945 року, були розтоптані.

Влада, що розпочала цю війну, – це влада безсовісного диктатора, жадібного до багатства та влади, цілковито глухого до людських страждань, які він завдає… Він очолює найбільшу країну світу, накопичив один із найбільших статків, але цього йому замало, він хоче більшого.

Світову історію часом можна читати як історію катаклізмів, спричинених жадібністю та обмеженістю можновладців, які є заручниками власного марнославства, нездорових амбіцій, спотворених подвійною культурою, що поєднує в собі захланність ватажка мафії з ненажерливістю імперіалістичних диктатур, які століттями поглинають сусідні території. Найбагатші мафіозі світу, принци-ретрогради, усі ці мільярдери мають однакові палаци, яхти, весь цей гігантський, розкішний та комічний кітч з ознаками надмірного багатства.

Для цього типу людей уявити, що заради відновлення справедливості та демократії їх буде позбавлено багатств, є чимось немислимим (згадаймо Навального). Усе дуже банально: каста привілейованих чинної системи не хоче загрози від демократизації як самої Росії, так і сусідніх із нею народів. Ідеться не лише про долю України. Мова також про послаблення демократій, насамперед у Європі.

Читайте також: Російські військові злочини в Бучі: “Коли почув хлопки по дворах, зрозумів що йдуть розстріли”

Хижак-диктатор потребує війни та нових завоювань, бо хоче вірити, що залишиться при владі «на віки вічні». А посилання на Петра Першого та нацистів використовуються лише для того, щоб приховати брутальність цієї первинної амбіції.

На рівні психіки неможливість панування змушує диктатора страждати, і це теж впливає на розвиток подій. Хворий чи здоровий тиран через свою всемогутність стає дедалі більше ізольованим. Врешті він відривається від реальності та неминуче наближається до прірви, яку сам і створив, коли розпочав війну. Загарбницькі війни історично найчастіше пов’язані з диктатурами імперського типу. Диктатор поєднує реальність та свої марення, коли завдає страждань і спричиняє смерті тисяч жертв: це доводить йому, що він насправді панує над винищеними ним життями.

– В Україні вважають, що на Заході існує велика відмінність у ставленні до війни пересічних людей і політичного класу. Якщо звичайні громадяни масово демонструють підтримку та співчуття, політики часом справляють враження, ніби вони бояться української перемоги на полі бою. Наскільки це спостереження, на Вашу думку, відповідає дійсності?

– Народне співчуття – це великий тимчасовий настрій, що може тривати, а може й згаснути, залежно від контексту. «Народний» телеглядач у всьому світі буде людяно реагувати на жахливі злочини, скоєні проти невинних жертв, проти дітей, беззбройних цивільних мешканців, а також – на факти несправедливості та жорстокості. Нормальна людська реакція – це гнів проти вбивці та солідарність із жертвами.

Звичайно, час може спотворити всі уявлення й виснажити будь-яке співчуття. Але політичні й дипломатичні еліти, чия робота полягає в управлінні та супроводі влади, розвивають у собі інше сприйняття чужого болю: уся їхня професійна культура змушує їх остерігатися можливого «співчуття», цієї емоції, що сприймається як перешкода до холодної, логічної роботи розуму.

Проте коли національний інтерес збігається з необхідністю засудити небезпечну злочинну владу, еліти переходять на бік справедливості. Це те, що сьогодні відбувається на Заході у ставленні до влади Кремля, попри небезпечну дезінформацію, що роками поширювалася в рамках гібридної війни, здійснюваної проти західних демократій.

– В одній зі своїх статей Ви аналізуєте нормалізацію жахливого. Чи може ця нормалізація посприяти тому, що підтримка України зменшиться?

– Чим більше минає часу, тим більше трагедія стає частиною життя. Ефект звикання виникає від тривалості, плину часу протидіяти неможливо, крім тих випадків, коли небезпека стає для телеглядачів дедалі ближчою: посилюється ядерна загроза, стає відомим жахливий масовий злочин... Перша альтруїстична емоція, що виникає у ставленні до жертви, насправді повністю просякнута цінностями, зосередженими на примітивному людському егоїзмі, страху за себе та своїх близьких.

У цій системі наближеної ідентифікації, що виявляє себе в почуттях на підтримку жертви і яка лежить в основі механізму солідарності та є його рушійною силою, співіснують «витрішковий» егоїзм та безкорисливий альтруїзм. Цей феномен слабне, щойно тихий внутрішній голос починає шепотіти: «Це він помирає там, а не я тут». Коли повертається спокій, емоції йдуть на спад.

Але не треба цей механізм засуджувати. Навіть якщо ризик існує у випадках тих воєн, що тривають довго (а скільки ця війна триватиме, не знає ніхто), попри позірні байдужість та забуття, – бо люди мусять жити, посеред усіх цих жахливих воєн, що відбуваються поряд, – я вважаю, що ніхто вже повністю не забуде злочинну війну, що заподіяла Москва.

Читайте також: Cексуальне насильство використовується російськими окупантами як зброя

Сталися важливі історичні зрушення, все змінилося, за межами всіх можливих емоцій. Те, що відбувається нині, на тлі літніх канікул, – це відхід трагедії на задній план. Проте ніхто в Європі не може тепер заперечити жорстокість цієї війни та неймовірну мужність українського спротиву. Величезний злочин проти мирного народу України більше ніколи не буде викреслений зі світової історії. Путін програв свою брехливу війну вже 24 лютого 2022 року.

------------------

Веронік Наум-Ґрапп – відома французька антропологиня, часта гостя прямих ефірів найпопулярніших передач французького ТБ. Вона є науковою співробітницею у Школі перспективних досліджень із соціальних наук (EHESS) та Центрі Едґара-Моріна, а також однією з редакторок науково-популярного журналу Chimères. Авторка численних досліджень та наукових статей.

Алла Лазарева, опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ


В тему: 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Новини

20:00
У середу в Україні майже усюди короткочасні дощі, тепло
19:50
Україна уклала безпекову угоду з Португалією
19:05
Україна в нокдауні, але з рішучішою підтримкою ще зможе перемогти - Тімоті Ґартон Еш
18:04
Президент Украъни прибув до Португалії
17:55
Путін високо оцінив внесок Стефанчука у захист московського патріархату в Україні
16:12
ЗСУ щонайменше 1 раз застосували Рatriot над територією рф, через це Німеччина та США погрожували зупинити постачання ракет, - Bild
14:04
Керівництво "слуг" зневажає український народ - авторитетні громадські організації вимагають від нардепів заборонити РПЦ в Україні
12:01
Україна уклала безпекову угоду з Бельгією
10:02
Кураж агентури ФСБ: митрополит Новокаховської єпархії упц (мп) отримав паспорт рф, а на Волині московитський піп не хотів виходити з авто, щоб вшанувати полеглих Героїв
08:00
ГЕНШТАБ ЗСУ: ситуація на фронті і втрати ворога на 28 травня

Підписка на канал

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]