Версия для печати

Стан невизначеності стає панівним. Він породжує в суспільства ірраціональне мислення, яке супроводжується страхом, що блокує здоровий глузд.

1.

Світ невблаганно сповзає у провалля політичної, економічної, світоглядної, воєнної невизначеності з усвідомленням  реально існуючої загрози ядерної ескалації з боку агресивної євразійської антисистеми на чолі з диктатором-«недопалком». Довоєнного мирного життя вже не буде. На планеті дедалі виразніше вимальовується політична «вісь зла».

Дискусії про сталий розвиток людства вже мало кого цікавлять, навіть науковців. Цивілізація стрімко наближається до новітнього пункту біфуркації, сподіваючись відкрити для себе нові горизонти привабливого майбутнього. Райдужні плани гомо сапієнса на світле прийдешнє перетворюються на ілюзії, тож він рятується втечею у сферу ірраціонального.

З початком гарячої фази російсько-українського протистояння вчення соціал-дарвінізму, табуйоване після Другої світової війни, знаходить дедалі більше нових прихильників. Стан невизначеності стає панівним. Він породжує в суспільства ірраціональне мислення, яке супроводжується страхом, що блокує здоровий глузд. Пересічна людина перестає розуміти, що коїться довкруж.

«Війна в Україні – це вхід у пекло для всього людства. Якщо світ дозволить знищити Україну, планета повільно горітиме в пеклі воєн, свавілля та несправедливості. Не всі американські і європейські еліти хочуть це зрозуміти. Хоча Путін продовжує ескалацію, щоби силоміць нав’язати Україні умови, які є нічим іншим, як капітуляцією перед Москвою» (Віктор Каспрук, політолог, політичний аналітик).

Закони мислення, закони обробки інформації та ухвалення рішення в стані невизначеності спільні для всіх інтелектуальних систем – людини, тварини. Стан невизначеності є найважчим психологічним станом. Він спричинений поєднанням двох чинників: потребою ухвалити рішення і браком потрібної інформації для цього. За відсутності інформації процес мислення перетворюється на творення низки послідовних гіпотез, які підтверджуються або спростовуються реальністю.

Відтинок часу між відмовою від однієї гіпотези до переходу до іншої характеризується різким зростанням невизначеності, котрий, як правило, супроводжуться появою страху. Страх – це, насамперед, неможливість ухвалення рішення в ситуаціях різноманітної складності, а надто у доленосних ситуаціях: під час війни, в час економічної депресії, політичної кризи, міжособистісних стосунків. Пригадаймо класичний дослід «суперечки» травного і оборонного рефлексу у знаменитих дослідах фізіолога Івана Павлова.

Кіркова уява зорового аналізу у собаки значно менша, ніж у людини. Саме тому собака починає помилятися, сприймаючи овал за коло: виділяє слину, як під час зображення кола, однак замість їжі отримує удар електричним струмом. У результаті настає типовий невроз: тварина втрачає сон, апетит, відчуває страх, у неї випадає шерсть і навіть може розвиватися патологія внутрішніх органів. Інакше кажучи, невроз виникає тоді, коли ухвалення рішення неможливе чи утруднене внаслідок невідповідності потужності інтелектуальної системи із складністю поставлених завдань. 

Здоровий глузд, логіка у приголомшеної страхом людини «вимкається», вона легко піддається навіюванню і вірить в будь-який запропонований «рятувальний» засіб. 

Звернімося до класики. Робінзон Крузо, герой славетного роману Данієля Дефо, ідучи берегом моря, несподівано помітив на піску відбиток босої людської ноги. Розгублений і перестрашений, славетний самітник втратив сон – він наполегливо аналізував факт появи загадкового сліду на безлюдному острові і ніяк не знаходив прийнятного пояснення. Неспроможність збудувати більш-менш вірогідну гіпотезу вкрай налякала Робінзона, і він був змушений констатувати: «Страх небезпеки жахає нас у десять тисяч разів більше, ніж сама небезпека, коли вона стоїть перед очима. І тягар страху для нас набагато важчий, ніж зло, якого ми боїмось». 

Нестабільність політико-економічної ситуації породжує у людей невпевненість у майбутньому, тривогу за долю дітей і близьких. Стреси, психічні розлади, серцево-судинні захворювання значною мірою викликані саме невизначеністю майбутнього.  

Нині українці втомлені психологічно від неможливості побачити привабливу перспективу для себе, для своєї сім’ї, для держави. Цей страх міцно осідає в підсвідомості, створює психологічну ситуацію безглуздості планування майбутнього, що призводить до соціальної апатії з усіма можливими наслідками. 

У стані невизначеності нескладно вдатися до підміни понять через брак логіки/здорового глузду та некритичність мислення. Майже класика: «За Зеленського проголосувало 73,2% українців». Поміркуймо, подумаймо. Орієнтовна кількість виборців, які мали право голосу на президентських виборах 2019 року, – 30,2 млн осіб. Чисельність виборців, внесених до списків виборців на виборчих дільницях, на яких голосування було організовано та проведено – 30 105 004 особи.

У другому турі голосування взяло участь 61,42 % тобто 18,42 млн громадян. За результатами проведеного ЦВК підрахунку 100% протоколів, переможцем президентських перегонів став Володимир Зеленський із 73,22% голосів. SIC!Тобто за нього проголосувало 13 541 528 виборців–МЕНШЕ ПОЛОВИНИ громадян України,які мали право голосу. 

Експеримент з голосуванням «по приколу» надто дорого обходиться українцям, які мало не щодня дедалі глибше вгрузають у політичну, економічну, світоглядну і воєнну невизначеність.

Ще два десятиліття тому доктор економічних наук, соціолог Юрій Саєнко поставив жорсткий діагноз: «Найважливішою причиною всіх наших бід є перебування у стані «хронічної невизначеності». Україна від однієї невизначеності переходить в іншу. Не розв’язавши проблем минулого, потрапляємо в ситуації, які ще більше переобтяжують нас минулим. А часу для розв’язання проблем стратегічного майбутнього залишається все менше і менше. Живемо в стані архаїчного часу. Перехід у стан перспективного часу, коли сучасне спрямоване у майбутнє, відсувається від нас. Як горизонт віддаляється». 

Війна у свідомості громадян посилила стан невизначеності, який особливо небезпечний для функціонування такої складної системи, як військо. На відміну од суспільства, армія не може тривалий час перебувати у стані невизначеності, оскільки з бігом часу така ситуація неминуче призведе до розгубленості та депресії особового складу, його деморалізації, виникнення паніки. Армійська система стає некерованою, військо зазнає деградації та руйнації, боротьба з ворогом припиняється. 

Непослідовність у діях найвищого державного керівництва дезорієнтує українське суспільство, посилює станневизначеності.

Ось як висловився про свою віру в перемогу Володимир Зеленський в інтерв’ю Time після поїздки до США у вересні 2023 року: «Ніхто так не вірить у нашу перемогу, як я» (Originally published: October 30, 2023) . 

Та вже через рік, 19 листопада, в інтерв'ю каналу Fox News український президент зауважив, що якщо США скоротять військову допомогу Києву, то Україна програє: «Якщо скоротять, я думаю, що ми програємо. Звичайно, у будь-якому випадку ми залишимося, будемо воювати. У нас є власне виробництво, але його недостатньо, щоб перемогти. І я думаю, що цього недостатньо, щоб вижити.Але якщо таким буде американський вибір, ми вирішимо, що нам робити». 

Sic! «Ми вирішимо, що нам робити» (?!). Таке суперечливе висловлювання може лише посилити стан невизначеності у суспільстві. Бо за три дні до цієї заяви Володимир Зеленський в інтерв’ю «Українському радіо» 16 листопада запевнив слухачів: «А з нашого боку ми повинні зробити все, щоб у наступному році війна закінчилась. Дипломатичними шляхами. Це дуже важливо».

Та через два тижні ця думка зазнає уточнення. Так, 29 листопада в інтерв’ю британському телеканалу Sky News Володимир Зеленський заявив, що угода про припинення «гарячої фази війни» можлива, якщо Україні запропонують членство в НАТО навіть без тимчасово окупованих територій. Виникає закономірне питання: а якщо не запропонують вступити до Альянсу? Сподіватися, що найближчим часом України покличуть до ЄС та НАТО – безсенсовно. Сумнівно, що члени Альянсу, яких Петро Порошенко під час виступу на сесії Парламентської асамблеї НАТО в Канаді закликав дати Україні запрошення, дослухаються до аргументів експрезидента.

Від початку широкомасштабної російської агресії Зеленський не заявляв, що поступиться окупованою територією, зокрема Кримом. Тепер вважає, що окуповані території можна повернути дипломатичним шляхом. Це ж яких зусиль треба буде докласти аби повернути статус-кво території Української держави. Москва про Україну ніколи не забуде, навіть якщо їй щось віддати. Нічого схожого на історію повернення територій Литви, Естонії та Латвії, окупованих сталінським СССР не трапиться.

2.

27 листопада на сайті видання Dagens Industri Андрій Єрмак написав, що повернення ситуації до стану на 23 лютого 2022 року могло б призвести до початку переговорів між Україною та Росією щодо припинення вогню та завершення війни. Щоправда незрозуміло, яким саме чином це може трапитися.

Через три дні, 1 грудня, в інтерв’ю японській агенції Kyodo News  Володимир Зеленський сказав, що для повернення окупованих територій в ЗСУ бракує cил. «Нашій армії не вистачає сил, щоб це зробити. Це правда. Нам справді потрібно знайти дипломатичні рішення»,– сказав президент. Він наголосив, що повертати окуповані території, Крим будемо дипломатичним шляхом. І тільки тоді, коли знатимемо, що маємо достатню сил і що Росія не зможе почати нову агресію проти України. 

В українців може виникнути запитання: що буде зі стратегічним активом України – містом Покровськом, втрата якого призведе до обвалу в металургії щонайменше на 60 відсотків? Невже здамо ворогові головне джерело коксівного вугілля, а потім повертатимемо його дипломатичним шляхом?

Невизначеність зашкалює…

Наприкінці виступу у Верховній Раді 16 жовтня 2024 року Володимир Зеленський запевнив присутніх, що «всередині України ворогів немає». Та вже 20 жовтня у своєму відеозверненні він заявив протилежне: «На жаль, у тилу тут, в Україні, стаються речі, з якими жодних ворогів не треба. Це реально внутрішній ворог». 

Знову НЕВИЗНАЧЕНІСТЬ. Через алогічність висловлювань.

Незрозуміла позиція Верховного головнокомандувача щодо ролі вищого командного складу ЗСУ. 23 листопада у День пам’яті жертв голодоморів в Україні на ІІІ Міжнародній конференції з продовольчої безпеки Grain From Володимир Зеленський констатував: «Генерал, який не був в окопі, для мене – не генерал, попри досвід. При всій повазі, сьогодні найскладніша ситуація на передньому краї, в окопі. Генерали повинні бути в окопах. Ось така війна». 

Хіба безпосереднє перебування в шанцях і траншеях робить вищих офіцерів фаховішими? Нерозуміння ролі генералітету може призвести до виникнення небезпечного для армійського середовища стануневизначеності. 

Десять років тому доктор юридичних наук Володимир Василенко зазначав: «Петро Порошенко, обраний Президентом України 25 травня 2014 pоку, не скористався всіма своїми повноваженнями й не забезпечив переведення збройного опору України російській агресії з режиму антитерористичної операції в режим відсічі збройній агресії Російської Федерації відповідно до пунктів 1,17, 20 статті 106 Конституції України і статті 4 Закону України «Про оборону України» та Закону України No 1647-ІІІ «Про правовий режим воєнного стану» від 6 квітня 2000 року».

У цьому контексті постає закономірне питання: хто перешкоджав Володимирові Зеленському провести у 2022–2023 рр. мобілізацію, скориставшись правом гаранта Конституції? У статті 4 і статті 11 Закону України про мобілізацію зазначено, що саме президент визначає форму, способи й інші складові мобілізації. Згідно Статті 106 Конституції України, Президент «приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України».

Саме Президент ухвалює рішення про мобілізацію. Не уряд і не Верховна Рада. Бо згідно ч. 2 ст. 102 Конституції України, саме Президент виступає гарантом територіальної цілісності України. На нього покладений обов’язок забезпечення недоторканності зовнішніх її кордонів, припинення будь-яких спроб розчленити територію України чи відокремити якусь її частину. А ще вимагається від нього розуміння складних соціально-психологічних процесів в умовах війни: розшарування суспільства на прибічників й супротивників військового розв’язання назрілих проблем і тих, хто виявляє байдужість до подій, соціальна психологічна єдність суспільства. Інакше кажучи, йдеться про боротьбу зі станомневизначеності . 

Проєкт Закону «Про оголошення стану війни», внесений Володимиром Зеленським до Верховної Ради України, як невідкладний (№7114 від 24.02.2022), дивним (?) чином кудись заподівся…

Доречно нагадати, у чому полягають основні мілітарні правила, критерії та закони. Отримавши від вищестоящого начальника бойове завдання, командир з’ясовує його, оцінює обстановку, одноосібно ухвалює рішення, віддає бойовий наказ і організовує взаємодію. Ухвалення рішення – це складний розумовий процес, пов’язаний з вивченням, зіставленням та оцінкою великої кількості фактів, як правило в украй обмежений час.

Під оцінкою обстановки розуміється сукупність умов, у яких належить діяти підрозділу при виконанні бойового завдання. Обстановка визначається складом, угрупуванням і характером дій супротивника, своїх військ, сусідів, соціально-класовим складом, політичним настроєм населення, порою року і доби тощо. Інакше кажучи, підлеглий має все чітко розуміти й усвідомлювати. Він не повинен перебувати у стані невизначеності. 

На початку минулого століття у воєнно-психологічній науці був сформульований своєрідний соціально-психологічний закон, котрий віддзеркалює взаємозв’язок між станом психології суспільства та його війська: основне джерело морально-психологічного стану воюючої армії перебуває не усередині неї, а в суспільстві, інтереси якого вона захищає. 1892 року М. Зенченко, досліджуючи «моральні сили» бійця, зробив три висновки: 1) особистість воїна похідна від суспільних умов; 2) військо є точною копією держави, мініатюра, дзеркало її з усіма достоїнствами і вадами; 3) для могутності військ потрібні симпатії усього населення; 4) жоден ентузіазм у війську неможливий, якщо не буде його у Вітчизні. 

3.

Керівництву Української держави та її громадянам треба нарешті перейти від свідомості миру до свідомості війни. Історія вчить, що будь-які поступки та поблажки агресорові, демонстрація своєї слабкості й страху, замаскованого під миролюбство, – це лише заохочення, провокування ворога до подальшої агресії. Зі станом НЕВИЗНАЧЕНОСТІ має бути покінчено, оскільки він може спровокувати агресію внутрішню. Стан невизначеності у суспільстві збурює настрої громадян, породжує у них сумніви щодо спроможності владної верхівки навести лад у країні. 

Про смертельну небезпеку, яка 1941 року нависла над СССР, совєтським громадянам нагадували численні пропагандистські гасла: «У праці – як у бою!», «Фронту треба – зробимо!», «Нещадно розгромимо і знищимо ворога!», «Будь пильний!» тощо. Комуністичні функціонери дуже добре розумілися на важливості та ефективності візуалізації пропагандистського механізму як ідеологічного чинника.

По всій країні розклеювались плакати з різноманітними патріотичними сюжетами і гаслами. Мільйонні наклади різноманітних агітаційних матеріалів, створених талановитими художниками-плакатистами, справно виконували свою мобілізуючу функцію. Професійно створені узагальнені образи героїв-захисників і підступних ворогів у максимально дохідливій формі пояснювали, підтримували і мотивували народ у боротьбі з брунатною навалою.

Тож викликає подив, чому діючий український уряд досі не скористався досвідом не лише совєтського, але й американського чи англійського агітпропу часів Другої світової війни. Невже в нас бракує художників-плакатистів, спроможних мобілізувати свій талант для захисту Вітчизни? Невже Українська держава неспроможна організувати тиражування агітаційних матеріалів, потрібних і для фронту, і для тилу?

«Все для фронту! Все для перемоги!» – з таким патріотичним закликом Йосиф Сталін звернувся до громадян Совєтського Союзу під час свого виступу по радіо 3 липня 1941 року. Кількома днями раніше ця думка була закладена в директиву Ради народних комісарів СССР.

Тодішній Народний комісаріат у стислі терміни розробив програму перетворення країни в єдиний бойовий табір, підпорядкований єдиній меті – перемозі над нацистами. Чіткий і зрозумілий заклик підтримали всі верстви населення СРСР

2022 року конгресвумен Вікторія Спартц (Victoria Spartz), поцікавилася в українців, де військова економіка. Питання закономірне – США мають історичний досвід у розв’язанні цієї проблеми. Вже через місяць після нападу Японії на Перл-Харбор американський президент створив Раду військового виробництва (War Production Board), якій було доручено здійснити переведення американської економіки на воєнні рейки. Результати не забарилися – виробництво військових літаків зросло з 6 тисяч у 1940 році до 85 тисяч у 1943 році. І не тільки літаків…

Цьогоріч, 27 листопада, Вікторія Спартц республіканка-конгресвумен від штату Індіана, у розмові з ведучим телеканалу CNN визнала, що «два роки тому був момент, коли можна було змусити Росію сісти за стіл переговорів, але не лише за допомогою зброї, а й завдяки енергетичній політиці та справжнім санкціям». 

На запитання журналіста, чи настав час для президента Зеленського сісти за стіл переговорів з Путіним і яким чином адміністрація Трампа може змусити Росію до перемовин, Спартц вкрай жорстко відповіла: «На жаль, президент Зеленський підвів свій народ. Він не підготував країну до війни. Він не дуже підтримує власну армію, не бореться з корупцією. Він чудово виступає на презентаціях у США, але він не провів мобілізації, не підготував вояків. І він майже нічого не зробив, щоб підтримати свій народ, який хоробро гине за свободу. І це його відповідальність. На жаль, президент Байден теж є причетним до того стану, в якому війна є зараз. Я дуже критично ставлюся до нього. Він не тиснув на Зеленського достатньо. Але, зрештою, Байдена судять американці, а Зеленського – українці. Зеленський зрадив і підвів український народ, не забезпечивши перемоги у цій війні, не ведучи її до перемоги. Дуже важко, коли у вас є лідери, які не прагнуть виграти війну».

Так вважає американка українського походження, конгресвумен. Це її право.

Тим часом у Міністерстві оборони України вибухає черговий скандал через неякісні 120-мм міни. Величезна партія бракованих боєприпасів, вкрай потрібних для фронту, вилучена у бойових підрозділів. 

Хто винен? Диверсанти, саботажники, шкідники, невігласи, корупціонери, нехлюї, неуки, некомпетентні працівники? Спектр відповідей та пояснень широкий і двозначний. Приміром, один з членів підкомітету з державної безпеки, оборони та оборонних інновацій безапеляційно пояснив, що на якість боєприпасів вплинула погода. Втім за такою логікою погода може негативним чином вплинути і на справність дронів. І не тільки. Можна припустити, що оскільки під час слідства існує небезпека вийти самим на себе, то, ймовірно, громадськість й далі перебуватиме у стані невизначеності. 

Хай там як, але йдеться про зниження боєздатності української армії. Чи будуть знайдені винуватці? У кожної проблеми є ім’я та прізвище. Однак за всі воєнні невдачі передусім відповідає Верховний головнокомандувач, затим його підлеглі. Один з них, міністр оборони Рустем Умєров, проти якого Вищий антикорупційний суд зобов’язав НАБУ порушити кримінальну справу (ухвала ВАКС від 25 серпня 2023 року по справі 991/7415/230), нагально вирушив до Південної Кореї, сподіваючись домовитись про постачання боєприпасів і зброї для України.

Візит виявився невдалим. Міністра, очевидно, не поінформували, що законодавство Південної Кореї, забороняє експорт озброєння до воюючих країн. Тим часом за інформацією керівника українського Центру з протидії дезінформації Андрія Коваленка, КНДР передала Росії 100 артилерійських систем, серед яких самохідні гаубиці М1989 і ракетні установки М1991, а також мільйони артилерійських снарядів і десятки 7 500-фунтових балістичних ракет KN-23…

Згадалися журливі рядки Олександра Олеся, датовані 1919 роком:

Державні місії,

Контроль, комісії,

Пілати, дипломати,

Вся Україна тут….

Нічого не закуплено:

Козу півбока куплену,

Для сміху, на потіху,

Додому привезуть.

А там десь на позиції,

Без зброї, без муніції,

У полі босі й голі

Вмирають козаки.

4.

Знаменитий китайський стратег Сунь-цзи наголошував, що війна – це шлях обману. Він писав, що план війни «зважують сімома розрахунками» – попереднім врахування обстановки, співвідношення сил і бойової підготовки. Інакше кажучи, відбувається «зважування» всіх обставин. Про план перемоги Сунь-цзи не згадував.

Натомість 16 жовтня президент Володимир Зеленський презентував у Верховній Раді План перемоги України у війні проти Росії. У ньому не йшлося про мобілізацію, про будівництво фортифікаційних споруд, модернізацію українського ВПК, створення мережі учбових центрів для підготовки особового складу ЗСУ, про боротьбу з корупцією. В стилі хуцпи були оголошені вимоги до колективного Заходу, які можна тлумачити як своєрідний шантаж: не дасте, мовляв, чого хочемо, то будете винні у нашій поразці. 

Лише кілька найхарактерніших фрагментів виступу – класичний потік свідомості з трибуни ВР: «План перемоги України – це план посилення нашої держави, посилення наших позицій. Щоб бути достатньо міцними у завершенні війни. Щоб Україна була з усіма мускулами. Цей План можливо реалізувати.

Це залежить від партнерів. Підкреслюю: від партнерів»;«Ми провели успішний інавгураційний Саміт миру і ми змогли довести, що цей переговорний формат – він може бути успішним для головного – для завершення війни»; «План перемоги – це шлях посилення України. Це саме таке посилення України, яке потрібне, щоб не тільки захистити наші позиції, українські, а й щоб прокласти міст – міст до проведення другого Саміту миру, який поставить справедливу для України крапку у цій війні»; «Якщо війна Росії проти України завершиться на Саміті миру та на основі міжнародного права, це переконає інших потенційних агресорів не розв’язувати інші війни. І якщо ж Путін досягне своїх божевільних цілей – геополітичних, військових, ідеологічних та економічних, то це створить нездоланне враження в інших потенційних агресорів, зокрема в регіоні Затоки, в Індо-Тихоокеанському регіоні та в Африці, що загарбницькі війни можуть бути вигідними і для них також»; «Росія повинна програтиу війні проти України. І це не «заморожування. І це не торгівля територіями чи суверенітетом України. Ми повинні реалізувати План перемоги, щоб примусити Росію бути на Саміті миру та бути готовою закінчити війну»; «В Україні зосереджені природні ресурси, і зокрема критично важливі метали ціною в трильйони доларів США. Це, зокрема, уран, ТИТАН (Кабмін ухвалив рішення щодо приватизації одного з найбільших виробників титанової сировини у світі Об’єднаної гірничо-хімічної компанії (ОГХК). У результаті 100% пакета акцій було продано за 4 млрд гривень азербайджанському підприємцю Насібу Гасанову, єдиному учасникові аукціону. Див. статтю «Що поставлено на мапу державності» ), літій, графіт та інші стратегічні й стратегічно цінні ресурси, які посилять у глобальній конкуренції або Росію та її союзників, або Україну та демократичний світ»;«Українці довели, що можуть бути тією силою, яку російське зло не здолає».

Пафосно висловився Зеленський про так звану Формулу миру: «Це гарантія перемовин без примусу України до несправедливості. Українці заслуговують на достойний мир. План перемоги прокладе шлях до цього. План перемоги – це гарантія, що божевільні в Кремлі втратять можливість продовжувати війну. І тому План перемоги є мостом до реалізації Формули, до реалізації Саміту, шляхом до чесної дипломатії»…

Широко розрекламований План перемоги не усунув у суспільстві стан невизначеності. Причину Олександр Олесь пояснив ще століття тому:

Хто з нас в міністрах не бував,

Осли, телята, поросята

І жовтодзьобі гороб’ята.

Тепер же інший час настав

Тепер призначують на жах

І на загибель всього люду

Іскаріотського Іуду,

Що ввів дурних дітей в облуду

І обезславив по світах.

Зрозумівши, що План перемоги розкритиковано, Володимир Зеленський запропонував внутрішній План стійкості. Про це в інтерв'ю «Главкому» сказав директор Центру Євразії Атлантичної Ради, посол США в Україні у 2003-2006 роках Джон Гербст.

Тож 19 листопада президент України представив у Верховній Раді План стійкості – упереваж пафосні слова, декларації, набір стандартних фраз про все хороше проти всього поганого. Жодної згадки про те, що війна почалася 2014 року, а це, безумовно, знецінює героїзм і самопожертву полеглих і живих у десятилітній російсько-українській війні. Мужність і стійкість, дивовижну здатність до самоорганізовування українці продемонструвати в лютому-березні 2022 року. Без жодного «Плану стійкості».

Недарма про Збройні Сили України співається в «Марші нової армії»:

Зродились ми великої години

З пожеж війни і полум’я вогнів.

Плекав нас біль за долю України, |

Зростив у нас гнів і лють на ворогів!

Ми йдемо в бій переможним ходом,

Тверді, міцні, незламні, мов граніт,

Бо плач не дав нікому ще свободи,

Хто борець – той здобуває світ!

5.

Андрій Єрмак начебто збирається взяти участь в перемовинах з командою новообраного президента США. Він головний український дипломат? На яких підставах? Хай там як, але Вікторія Спартц, яка на особисте прохання Трампа балотувалася на другий терміндо американського Конгресу, навряд чи пробачить оточенню Зеленського і особисто Єрмакові ті вигадки й брехні, спартолені на Банковій. І як знати, можливо, Вікторія Спартц запропонує голові Офісу президента України припинити плутатись і загортати у папірці: «Послухайте, країна має бути переведена у військовий режим, і це потрібно було зробити ще два роки тому».  

Ця порада, зрештою, нікого не має дивувати. Так, у розповіді одного хорватського генерала у відставці,експертці-міжнароднику Наталії Іщенко головною була думка про організацію всезагального опору ворогові українськими громадянами: «Ви розумієте, що маєте мобілізувати 10% населення, тобто щонайменше 3 млн. людей?». В цьому запитанні присутня залізна логіка: у Хорватії, яка перемогла, і де населення становить 4 мільйони, у війську було 500 тисяч. Чи знає про це Верховний головнокомандувач?

8 липня 2022 року членкиня Палати представників США Вікторія Спартц звернулася до Джо Байдена з проханням надати пояснення щодо ймовірних зв’язків з Росією глави Офісу президента України Андрія Єрмака. Конгресвумен також згадує в листі, що він призначив своїм заступником з питань правоохоронної діяльності Олега Татарова, тоді як він «понад рік затримує призначення незалежного антикорупційного прокурора, через що Спеціалізована антикорупційна прокуратура і Національне антикорупційне бюро не функціонують».

Офіційний Київ різко зреагував на лист конгресвумен. Як нині розуміємо – реакція була передчасна, надаремна…

Щось ірраціональне коїться в Україні. Складається враження, що їй щось пороблено. Так, Почесну грамоту від Верховної Ради за особливі заслуги перед українським народом отримує людина, на яку США та Британія накладеяно санкції за корупцію і зловживання владою. Можна й далі перелічувати політичні, дипломатичні, економічні, мілітарні «зашквари», які дедалі глибше занурюють Українську державу та її громадян у стан невизначеності. 

Своєрідним підтвердженням цього невеселого висновку можуть слугувати навіть масмедійні заголовки: «Енергетична «корупція» ставить українців перед смертельним холодом взимку», – пише The Times»; «Нездатність Києва побудувати бункери для підстанцій, які захищають їх від російських авіаударів зробили країну вразливою до зими»; «Довіру до України катастрофічно підірвано. Ми ризикуємо втратити все»; «Україна готова на «заморозку» війни, але є умова»; «Володимир Зеленський тепер не проти гарантій НАТО для контрольованої Україною території»…

Зростає невизначеність і в світі: «Румунія у протестах! Люди виходять на вулиці проти проросійської влади»; «В Іспанії масштабні антиурядові протести»; «Тбілісі охопили масові протести проти проросійської влади. «Майдан» в Грузії набирає обертів: народ повстав проти РФ. Грузини проти «руского міра»; «Сирія переходить під контроль повстанців. Вже захоплені військові бази РФ. Авіація РФ завдала ударів по Алеппо в Сирії.

Кінець режиму Асада. В Дамаску заколот»; «Ердоган «кинув» Кремль, фатальне приниження для Путіна. Ердоган відкрито заявив про неефективність Організації Об'єднаних Націй. ООН має бути реформована»; «Зрада від Польщі: стіна на кордоні з Україною?»; «Новообраний президент США заявив, що завершення війни в Україні вимагатиме складного дипломатичного рішення, яке врахує інтереси усіх сторін конфлікту. Його бачення передбачає прямі переговори між Києвом і Москвою за участю США як посередника, де ключовим елементом стане стратегія «миру через силу»…

6.

Перемога Дональда Трампа та Республіканської партії спричинить суттєві зміни у зовнішній політиці США, і найбільше від цього програє Україна. Так вважає політичний економіст, філософ, професор Стенфордського університету Френсіс Фукуяма. Щоправда, передбачення цього всесвітньо відомого футуролога справджувались не завжди. 

Так чи інакше на українців чекає складний період. Коли завершиться стан невизначеності – невідомо. 

Сценаріїв можливого розвитку подій у найближчій перспективі кілька. Чи зуміє Трамп натиснути на Україну таким чином, аби вона погодилася на територіальні втрати, але отримає натомість переконливу гарантію безпеки? Якщо ж путін розірве стосунки з Китаєм на догоду США, то Трамп може провести перемовини з Україною на умовах путіна.

Тобто існує імовірність, що американський президент змусить Україну укласти з Росією односторонню мирну угоду, яка зробить Київ вразливим. У такому разі виживання України залежатиме від того, чи її зможе захистити європейська спільнота, що наразі виглядає доволі проблематично. Колективний Захід має взяти до уваги 1000 днів російсько-української війни і нарешті зробити свій остаточний вибір. Бо вже було:

Коли Україа в нерівній борьбі

Вся сходила кров’ю і слізьми стікала

І дружньої помочі ждала собі,

Європа мовчала… (Олександр Олесь, 1931)

А ці рядки вийшли з-під пера дипломата і поета Сергія Борщевського вже навесні 2022 року:

Сьогодні Україна всі народи

Рятує від московської чуми.

Допоможіть спинити хижі орди,

Бо разом нас мільйони проти тьми.

Деякі українські історики щиро переконані, що другої політичної Ялти в Європі не буде. Не факт. Слава і заслуги армії не впливають на рішення політиків. 

30 листопада глава польського уряду Дональд Туск повідомив, що Польща будуватиме укріплення в рамках проєкту «Східний щит» не лише на кордоні з Росією і Білоруссю, а й на кордоні з Україною.

Чомусь згадався Дмитро Павличко:

Та буде ще Європа, курва хижа,

Здивована, побачивши з вікна,

Як танки йдуть по вулицях Парижа,

Чужі, немов залізна сарана.

Доктор хімічних наук Октавіан Ксенжек застерігає: «Сам факт існування України в її нинішньому дуже невизначеному стані може трактуватися і «за здоров’я» і «за упокій», але все-таки залишає надію на те, що якийсь залишковий «державницький інстинкт» у нас є». 

Надія, як відомо, помирає останньою. Попереду невизначеність і невідомість. Можливі будь-які сценарії. Найімовірніше, не нашу користь. Не можна, приміром, відкидати й варіант, коли президент Дональд Трамп махне на Україну рукою. Але капітулювати не маємо права. Не маємо права здаватися ворогові. Це, зрештою, неповага до полеглих на полі брані у жорстоких боях за батьківщину.

Вивчаючи ситуацію, професіонал-аналітик, передусім військовий, розглядає насамперед найгірший варіант, далі – середній і лише потім найкращий варіант. Тож будьмо реалістами і виходьмо з найгіршого. А краще завжди долучиться й докладеться…

Війна українцям не потрібна. Втім сподіватися на встановлення справедливого миру наступного року, найімовірніше, передчасно.  

Хоча…

«Ми зробимо все, щоби закінчити цю війну. І ми маємо всі можливості, щоб закінчити цю війну наступного року. Ми можемо це робити, але тільки разом з Європою, разом з США і, звичайно, разом з Україною», – сказав Володимир Зеленський в інтерв'ю Sky News.

Повіримо? Чомусь на гадку спала відвертість українського президента а інтерв’ю Washington Post 16 серпня 2022 року, коли він повідомив, що якби людям розповідали про можливу війну раніше, то це призвело б до масштабної паніки, і захищатися було б важче.

Пряма мова Зеленського: «Ви не можете просто сказати мені: «Слухай, ти повинен почати готувати людей зараз і сказати їм, що їм потрібно відкласти гроші, їм потрібно запастися їжею». Якби ми це повідомили (щоб населення готувалося до можливої війни – О. Р.) – а цього хотіли деякі люди, яких я не буду називати, – тоді я б втрачав 7 мільярдів доларів на місяць, починаючи з жовтня минулого року, і в той момент, коли росіяни справді атакували, вони б нас захопили за три дні».

—

Олег К . РОМАНЧУК, PhD, публіцист, шеф-редактор журналу «Універсум»

В тему:

• ​Жах російських загарбників: що таке HIMARS та його старший брат М270
• У чому сила української армії? 10 чинників, які допомогли ЗСУ стати новою військовою потугою
• Коли любителів легких «спецоперацій» очікує поразка
• Как российская армия с ее древним оружием проигрывает современным военным технологиям
• Сучасні системи ППО для України: як вони змінять війну
• Як системи HIMARS громлять російські склади (+відеодокази)
• Как российская армия с ее древним оружием проигрывает современным военным технологиям
• Як нова українська артилерія змінює перебіг війни?
• Екс-директор ЦРУ: російська армія показала всі військові недоліки, які лише можна уявити
• The Economist: как Украина выигрывает войну беспилотников
• Артиллерийская «битва за Донбасс» глазами американского журналиста

Версия для печати

 Дайте грошей та побільше! Як скандальне КП «Спецжитлофонд» отримало три мільярди, прикриваючись інтересами постраждалих від війни. Хто міг бути зацікавленим в отриманні щедрого бюджетного подарунка й чи варто було довіряти їм такі гроші 

У листопаді відразу два столичні забудовники отримали солідні поповнення статутного капіталу за рахунок бюджету громади міста Києва, зазначає видання LB.ua. Компанія «Київміськбуд», головним акціонером якої є міськрада столиці, щоб одержати 2,5 млрд грн, мусила мобілізувати тисячі інвесторів своїх недобудов, які мітингували на Хрещатику перед сесіями.

А от комунальному підприємству «Спецжитлофонд» (СЖФ) для отримання «донату» не довелося робити нічого. Керівник КП Володимир Шарій з трибуни сесійної зали Київради тільки щиросердно запевнив, що три мільярди гривень потрібні йому, аби забезпечити житлом ВПО, пільговиків з квартирної черги й мешканців аварійного та зруйнованого Росією житла. І все — гроші дали.

Читайте також: Як забудовники та влада міста паскудять Київ, роблячи зі столиці України дикі бетонні джунглі

Три мільярди гривень — це, наприклад, сумарний бюджет культури й освіти Києва поточного року. А в Тернополі або Чернігові це розмір усього міського бюджету на рік.

У багатьох депутатів і спостерігачів після цього атракціону небувалої щедрості залишилося одне питання: а що, так можна було? Бо насправді жоден рядок проєкту рішення, яким Київ передав Спецжитлофонду три мільярди гривень, не містить ніяких прямих зобов'язань щодо цільового використання цих коштів. А підприємство поки що не має навіть наглядової ради.

Як правильно просити три мільярди

21 листопада на сесії Київради відбулося дещо дивне: керівник Спецжитлофонду Володимир Шарій виголошував з трибуни абстрактні тези, як сильно його підприємству потрібні гроші для добрих справ, депутати різних фракцій закидували його конструктивною критикою, а потім… просто ухвалили це рішення (голосами фракцій УДАР, ЄС, «Батьківщина» і частково «Єдність»).

Фото: скрин відео. Директор КП «Спецжитлофонд» Володимир Шарій

За два тижні до цього грошей з бюджету просив новий очільник Київміськбуду Василь Олійник. Але щоб умовити міськраду, йому довелося представити депутатам фінансовий звіт про фактичний стан справ підприємства, навести цифри готовності об'єктів і хоча б пообіцяти якісь плани роботи й графік здачі в разі поповнення фонду. Керівнику комунального СЖФ готуватися не довелося: і на засіданні бюджетної комісії, і на самій сесії Київради Володимир Шарій ані словом не обмовився про фінансові успіхи КП і не назвав жодного конкретного проєкту, який запланував реалізувати, якщо отримає гроші.

«Спецжитлофонд займається тимчасовим розміщенням в житлі маневреного фонду людей, які постраждали від атак РФ або живуть в аварійному “ветхому” фонді; у Києві зареєстровані 400 тисяч осіб зі статусом ВПО, у тому числі 250 тисяч з районів ведення бойових дій; у столиці за час повномасштабного вторгнення пошкоджені 800 будинків; у зв'язку з війною маневрений фонд підприємства майже вичерпаний; щоб купувати житло для цього фонду, нам потрібні кошти», — такими були основні мотиваційні тези доповіді Шарія.

У самому ж проєкті рішення Спецжитлофонд не обіцяв забезпечити житлом усіх ВПО, а спирався виключно на статистику про киян вразливих категорій: зараз потреба для містян, які постраждали від надзвичайних ситуацій, житло яких визнано аварійним і які проживають у застарілому фонді, становить 1008 квартир, вартість такої кількості дорівнює орієнтовно 2,88 млрд грн. Ось тому підприємству потрібна саме така сума. Алгоритму придбання чи будівництва цих квартир у проєкті рішення немає, як і взагалі обіцянки або плану, як це зробити.

Читайте також: Як забудовники й куплені ними хапуги в Київраді змагаються з рашистам хто більше зруйнує Київ

Лілія Пашинна після свого зауваження Шарію

Тут варто пояснити, що будь-які бюджетні будівництва або закупівлі слід внести в міську цільову програму конкретного напрямку — тільки тоді бюджет захищає ці витрати й виконує зобов'язання. Про що і нагадала на попередньому слуханні депутатка СН Лілія Пашинна, зазначивши, що всі плани Шарія не закріплені жодною з цих програм. «У нас весь резервний фонд міста на рік усього мільярд, а три мільярди, які ви просите, — це великі гроші. На що конкретно вони підуть?!» — питала вона Шарія. 

Замість відповісти керівник СЖФ лише ще гарячіше твердив, що Київ є магнітом для людей з усієї України, які втікають від бойових дій, і ми маємо їх підтримати всім, чим можемо. 

Що таке Спецжитлофонд і скількох ВПО він уже врятував

СЖФ — це одне з численних КП Києва, які витрачають бюджетні гроші й майже нічого не заробляють. Створили це підприємство ще на початку 2000-х, і тоді його головною функцією було управління гуртожитками, які перебували в комунальній власності або які місто приймало на баланс від відомств, що вже не могли опікуватися ними. Звідси ж і функція Спецжитлофонду — тимчасово розселяти в комунальні гуртожитки людей, житло яких визнане аварійним чи непридатним для проживання, про що ми згадували вище.

Але з часом функція управління гуртожитками відійшла на другий план і СЖФ став ще одним комунальним забудовником. І, наприклад, зараз саме КВЕД «Організація будівництва будівель» є основним у профілі цього підприємства.

Відбулося це так: міськрада визнавала певні гуртожитки аварійними, розселяла їхніх мешканців (у кращому разі), а на місці старої будівлі СЖФ зводив нову, сучасну, з квартирами для пільговиків і на продаж. Химерні особливості цього процесу ми опишемо нижче. 

Зараз маневрений фонд СЖФ складається з чотирьох будинків (дані керівника КП). Ми спитали, скільки сімей відповідних категорій проживають у цьому фонді.

Читайте також: “Це ж було вже”. Як забудовники намагаються знищити Китаїв: хронологія подій

Фото: domik.ua. Будинок по вулиці Жилянській, 76

«Громадяни, відселені з аварійних будинків Києва, займають вісім квартир на вулиці Оболонській, 34; 13 квартир на вулиці Борщагівській, 10; дві квартири в будинку на вулиці Жилянській, 76», — відповіли на запит LB.ua у департаменті будівництва та житлового забезпечення КМДА. А також уперше 2024 року СЖФ надав 25 кімнат у гуртожитку на вулиці Празькій для тимчасового розселення внутрішньо переміщених осіб Маріупольської громади.

Тобто зараз комунальне підприємство, яке оперує комунальними гуртожитками і збудувало понад десять житлових будинків у рамках бюджетних програм, надає в постійне користування постраждалим особам лише 48 квартир і кімнат.

У той самий час відомо, що основну частину киян, чиє житло знищили або суттєво зруйнували російські ракетні атаки, наразі розселяють у житловий фонд іншого КП — «Фінансова компанія “Житло-Інвест”». Ця компанія викуповує за бюджетні гроші у столичних забудовників квартири з ремонтом і пропонує їх на ринку для «оренди з викупом» військовим, ВПО і всім охочим. Фонд ФК «Житло-Інвест» зараз складає 1047 квартир, і оскільки купують їх повільно (цього року укладено 204 угоди, дані звіту підприємства), то житло використовують для тимчасового розміщення постраждалих киян. (Більше про це ми писали на прикладі розселення мешканців зруйнованого будинку на Сирці).

Тобто в історії зі Спецжитлофондом ми маємо: 1) компанію-забудовника, 2) яка фактично дуже мало залучена в тимчасове розселення людей, 3) але яка отримала суму, що дорівнює річному бюджету маленького обласного центру, 4) без жодних зобов'язань щодо використання грошей. 

Кому це вигідно?

Депутати на сесії, попри критику такого «донату», жодного разу не назвали вигодоотримувачів цього рішення. 

Зазвичай усі міські цільові програми житла й будівництва йдуть по лінії будівельного заступника голови КМДА Вячеслава Непопа, або від профільного департаменту будівництва та житлового забезпечення, або хоча б профільної комісії Київради. Але не цього разу. Автором проєкту рішення про поповнення статутного фонду СЖФ виступила депутатка від «Батьківщини» з багаторічним стажем Алла Шлапак.

Алла Шлапак під час пленарного засідання Київради 4 березня 2021 року.

Свого часу Шлапак була незамінною членкинею команди ексмера Леоніда Черновецького і співголовою його фракції в Київраді разом Денисом Комарницьким. За даними медіа, обоє політиків продовжили співпрацю і після останніх міських виборів, коли Шлапак була вже в «Батьківщині». Комарницького називали «смотрящим» за Києвом. Особливо скандальних обертів ця історія набула після того, як нардеп від СН Гео Лерос опублікував так звані документи Комарницького — файли начебто з комп'ютера Дениса Комарницького, які свідчать, що мільярди бюджетних тендерів Києва проходять через фірми, пов'язані з ним. 

У цих файлах згадується і КП «Спецжитлофонд» — більшість будівельних тендерів цього підприємств у той час вигравали компанії, позначені в списках Комарницького як «наші». Володимир Шарій тоді вже був керівником цього КП. 

На цей момент складно однозначно сказати, використовуватиме КП «Спецжитлофонд» отримані від міста кошти на нові будівельні проєкти чи купуватиме готове житло в потрібних компаній — ухвалене рішення взагалі ніяк не регламентує це питання, і виглядає на те, що керівник має свободу рішень. Відомо лише, що в стратегічному плані діяльності підприємства на 2023–2025 роки такого виду діяльності, як закупівля житла, взагалі не зазначено. Але були плани будувати.

Також відомо, що «дотації» підприємства давно чекають інвестори кількох об'єктів-довгобудів СЖФ. Наприклад, на форумі інвесторів ЖК Silver House виділення грошей з бюджету для СЖФ сподівалися як гарантії того, що їхній об’єкт нарешті завершуватимуть (після десяти років будівництва). І ще дуже обурювалися, чому гроші дають Київміськбуду, а не їхньому забудовнику.

Читайте також: Забудовники проти історичного Києва: диверсія із садибою Зеленських показова

Фото: vin.ua. Одна з будівель, у реконструкції яких КП «СЖФ» брало участь (по вулиці Кирилівській, 85/87 )

Яка «кредитна історія» у СЖФ

Чому інвестори Спецжитлофонду взагалі вважають, що місто повинне фінансувати будівельні проєкти цього підприємства? Вони мають для цього підстави, оскільки СЖФ працює за складною схемою, залучаючи у свої проєкти і кошти ринку, покупців квартир, і бюджетне фінансування. 

Відбувається це приблизно так: місто дає завдання розселити мешканців проблемного будинку або збудувати пільгове житло для певних категорій працівників чи військових, виділяє землю й частково бюджетне фінансування для старту, а КП має звести будинок, частина квартир якого підуть пільговикам, а частина повинна принести дохід від продажу, який покриє пільгові метри. Але гібридна схема працює погано.

Наприклад, історія з розселенням «гуртожитку-вбивці» на Лісовому масиві (Деснянський район). У 2016 році міська рада ухвалила рішення знести будівлю на вулиці Мілютенка, 23-А, де виявили небезпечні для здоров'я і життя види грибків.

Натомість люди мали отримати квартири в новому будинку. Цей будинок доручили збудувати СЖФ на перетині вулиць Мілютенка і Шолом-Алейхема. Для пільговиків передбачена перша секція ЖК, а наступні — для вільного продажу квартир. Люди інвестували в майбутні квартири від «надійного комунального забудовника», але ЖК «Форест» будують і досі.

Здачу запланували на 2021 рік, зараз СЖФ готує до неї лише першу секцію будинку, годує обіцянками інвесторів інших секцій і ще й примудряється отримувати точкове фінансування з бюджету під наміри швидше здати цей довгобуд. Недавно КП прокладало тепломережі до цього будинку, але підрядники не встигли виконати роботи в літній сезон, розкопали й перекрили магістральні мережі восени, чим поставили під загрозу опалювальний сезон для половини Лісового масиву.

Фото: Леся Падалка. Роботи на теплотрасі

Аудитори КМДА досліджували будівництво ЖК «Форест» і відзначили у звіті ряд порушень. Зокрема, встановили, що покупці квартир сплатили Спецжитлофонду 271,3 млн грн, але підприємство направило на будівництво 231,1 млн грн (85 % від загальної суми), а близько 40,2 млн грн спрямувало на власні потреби. 

А пізніше прокуратура висунула підозру керівнику СЖФ за фактом службової недбалості, що спричинила тяжкі наслідки, справу передали до суду. Правоохоронці стверджують, що КП уклало договір підряду, підрядник лише частково виконав роботи, але замовник не забрав у нього борг. Мова про 21 млн грн.

Ще одну схему роботи СЖФ підсвітили міські аудитори, досліджуючи продаж квартир у давнішому проєкті цього КП, у будинку по вул. Професора Підвисоцького, 4-В. Покупцям квартир у ньому пощастило більше — його і збудували, і здали. Це був проєкт, у якому частину квартир мали отримати медичні працівники за пільговою програмою (70/30), а інші йшли у вільний продаж.

«Через неодноразове застосування механізмів відступлення прав за цінами практично трирічної давнини, які більш ніж удвічі нижчі від ринкових цін, що діяли на момент виконання зобов’язань, недоотримано кошти в розрахунковій сумі 15 млн гривень», — йдеться у звіті аудиторів. Простою мовою — комунальне підприємство віддавало права на продаж квартир посередникам за мінімальною ціною початку будівництва, ще й отримувало сплату в кінці робіт. Оскільки у звіті йдеться про 20 квартир, то виходить, що на кожній з них КП недоотримало приблизно $62 тисяч у цінах 2012 року, коли проєкт запускали.

Читайте також: Боротьба за Протасів Яр: мафія забудовників та Київрада проти громадськості?

Фото: ЛУН. Будинок по вул. Підвисоцького, 4-В

Схожа історія була і з продажем житла в будинку на вул. Теремківській, 3. Аудитори встановили, що близько 40 % майнових прав на квартири СЖФ передав трьом фірмам (ТОВ «Роял Білдінгс Девелопмент Україна», ТОВ «Будсервіс 2», ККУП «Житло-інвест») з «безпідставними перевагами»: знижки (до 25 %) і відтермінування сплати внесків. На продажі за такою схемою КП втратило приблизно 13 млн грн, зазначає аудит.

ЖК Silver House, інвестори якого чекають поповнення статутного капіталу Спецжитлофонду для добудови їхніх квартир, не потрапив в останні аудиторські звіти, але й без них його історія досить красномовна. Багатоповерхівка височіє прямо біля станції метро «Голосіївська». Задумували це будівництво як житло для працівників КП «Київський метрополітен» і ПАТ «Метробуд», де 30 % квартир йдуть за програмою доступного житла (70/30), а 70 % — на ринковий продаж.

Стартував проєкт у 2012 році й перші чотири роки отримував бюджетне фінансування (загалом 168 млн грн). Потім його перезатвердили, і надалі СЖФ мав сам фінансувати будівництво ЖК. Минуло 12 років, зараз будинок — це лише коробка, до якої не проклали мереж (дорога частина проєкту), котрої не оздобили зовні й усередині, і дата здачі навіть не заявлена. Але інвестори сповнені оптимізму, що транш з бюджету зрушить з мертвої точки будівництво саме їхнього ЖК. І, напевне, не знають, що такі самі надії мають інвестори на Мілютенка або будинку на Кольцова, 24-А (який теж колись був гуртожитком, а будували його взагалі частково для учасників АТО, затримка здачі становить уже чотири роки).

Читайте також: Хроніки земельного «дерибану». Хапуги під прикриттям війни мають намір спаскудити Протасів Яр

Фото: address.ua

***

На жаль, кияни (і гості столиці) досі вірять, що якщо купувати житло в перевіреного, «державного» забудовника, то це обов'язково гарантує і вчасну добудову об'єкта, і безпроблемне підключення до мереж. Хоча і Укрбуд, і Київміськбуд уже наочно довели, що це абсолютно не так, а репутація «надійних забудовників» нічого не варта.

Читайте також: Забудовники вбивають ріку Ірпінь, рятуючи висотки від підтоплення; влада злочинно бездіє

Тому дуже не хотілося б, щоб якась чергова ідея забудови СЖФ, але тепер уже під соусом допомоги постраждалим від війни, знову ввела когось в оману і зробила заручником цього комунального підприємства. Те, що його витрати, зобов'язання й уміння керувати фінансами ніхто не контролює, надто очевидно. А чому ми, як громада, усе це ще й «донатимо» додатковими мільярдами — питання взагалі без відповіді. 

—

Леся Падалка, журналістка; опубліковано у виданні  LB.ua 

Читайте також:  

• Хто знищує столицю. Архітектурні пам'ятки vs. забудовники: як захистити історичні будівлі Києва
• Забудовники проти історичного Києва: диверсія із садибою Зеленських показова
• Забудовники вбивають ріку Ірпінь, рятуючи висотки від підтоплення; влада злочинно бездіє
• Київський містозабудовний схематоз: махінації з островом Оболонський
• Безвідповідальна поліція, продажні суди та міська влада, в результаті - хаотична забудова Києва
• "Совок" при відбудові України. Що змінити в підходах та який досвід можна запозичити в Польщі
• Никольская Слободка – адский «Дубай» на берегу Днепра
•  Бетонный «Світлопарк». Квартиры «почти на Печерске», но между ТЭЦ и цементным заводом
• Гетто Киев: как жить не надо

Версия для печати

 Скандальні міни для ЗСУ. Чому вони не летять і не вибухають, хоч держава заплатила за них мільярди 

В умовах війни влада вирішила віддати велике замовлення з виробництва ключового виду боєприпасів одній державній компанії. Та не справилася ні з обсягами, ні з якістю продукції. Як таке стало можливе? Журналісти видання "Економічна правда" знайшли нові подробиці гучного скандалу.

Виробництво боєприпасів – першочергова потреба фронту й водночас уразливе місце української оборонної промисловості. Послідовна бездіяльність профільних чиновників до 2022 року призвела до повної нездатності України виробляти боєприпаси для мінометів та артилерії на початку великої війни.

У 2022 році вітчизняні заводи освоювали технологію та будували виробничі лінії. У 2023-му почали надходити перші серійні партії українських снарядів та мін. 2024-й мав стати роком, коли з конвеєра сходитимуть великі обсяги боєприпасів.

Цьогоріч влада зробила велику ставку на вітчизняних виробників. Проте один із заводів, який ЕП не буде називати з міркувань безпеки, отримав аномально високий кредит довіри з боку держави. А разом із ним – кілька контрактів на десятки мільярдів гривень та 75% авансу.

Спроможність цього заводу виконати замовлення на гігантську партію боєприпасів, яких він раніше випускав зовсім небагато, із самого початку викликала сумніви в профільних органів. Виробнику явно бракувало виробничих площ, обладнання, персоналу, він мав ризик ракетних атак і попри все угоди з ним таки уклали.

Епопея із снарядами тягнулася весь 2024-й рік. У підсумку скандал з неякісними 120-міліметровими мінами у військах – це лише видима частина проблеми, адже значно більше боєприпасів не було поставлено взагалі.

Читайте також: Анатомія диверсії проти ЗСУ: хто винен у потраплянні неякісних мін на фронт

Частину угод завод розірвав і повернув гроші в бюджет, щодо частини переніс терміни виконання замовлення на 2025 рік, а військові на лінії вогню недоотримали сотні тисяч мін та снарядів у найгарячішу фазу масштабного наступу росіян по всій лінії фронту.

Україна зробила неабиякі успіхи у виробництві артилерії, дронів та інших видів озброєнь, але історія з провалом згаданих контрактів має змусити чиновників і військових зняти рожеві окуляри. Або вони почнуть дивитися на можливості вітчизняних заводів реально, або масштаб проблем в умовах ракетних ударів та світового дефіциту вибухових речовин виросте в рази.

Мінне поле закупівель

Військові відчувають хронічний дефіцит снарядів та мін і стріляють усім, що отримують. Кожна партія боєприпасів виграє час у стримуванні ворога й зберігає життя захисників.

Боєприпаси західних калібрів здебільшого постачають партнери, адже вони мають відповідні запаси й виробничі спроможності. З радянськими складніше: їх виробляють лише росіяни, їхні союзники, українські заводи та кілька країн ЄС.

Україна часто купує снаряди за власні гроші й витрачає на це мільярди доларів з держбюджету. Міноборони має три варіанти, з ким укладати контракти: компанії-спецімпортери (посередники), іноземні виробники та вітчизняні заводи.

Надійного постачальника серед них немає. Усі три варіанти містять високі ризики.

Читайте також: Чому СБУ та ДБР не припинять постачання на фронт тисяч бракованих мінометних мін? Відповідь МО: тому що міни "неправильно намочені"

Компанії-спецімпортери оперують стійкими зв’язками та досвідом на ринку, шукаючи боєприпаси навіть у недружніх країнах. Однак їхні логістичні ланцюги складні, а контрагенти не завжди зрозумілі, тож якість продукції і терміни постачань часто не відповідають заявленим. А є випадки, коли окремі компанії-спецімпортери беруть державні гроші і нічого не постачають.

Пряме контрактування з іноземними виробниками обмежене, бо Україні доводиться конкурувати з іншими країнами, а деякі європейські компанії принципово працюють лише через посередників, маючи в цьому фінансовий інтерес. До того ж світовий дефіцит вибухових речовин призводить до зривів термінів постачань на заводах в усьому світі.

Вітчизняні ж виробники зрозумілі, працюють лише на потреби української армії й частину грошей залишають всередині країни, але їхні заводи постійно перебувають під ворожими ракетними обстрілами. Додаткові ризики – нестача досвіду, обладнання, технологій та кваліфікованих кадрів – можуть призвести до зриву виробництва.

Читайте також: Як скандальна справа "Львівського арсеналу" пересікається з загадковою смертю у Чехії Роберта Зеленки

Зрештою, українські заводи так само відчувають загальносвітовий дефіцит вибухових речовин та окремих деталей. Можливо, навіть гостріше за інших виробників, адже на відміну від західних оборонних корпорацій вітчизняні компанії ще не мають усталених партнерств та ланцюгів постачань.

Інфографіка: Економічна правда

Закупівля боєприпасів – це мінне поле, на якому потрібно вивіряти кожен крок. Від Міноборони потрібна скрупульозна робота з ризиками, щоб військові не залишилися без снарядів, а державні гроші працювали на закупівлю боєприпасів.

В ідеалі Агенція оборонних закупівель (АОЗ) Міноборони має в межах розумного контрактувати вітчизняного виробника, розвиваючи українські заводи, балансувати ризики прямими довгостроковими угодами з іноземними компаніями, а також підключати до постачань спецімпортерів, якщо вони мають ексклюзивні й надійні пропозиції.

Однак у випадку із закупівлею мін та снарядів у 2024 році все із самого початку пішло не так.

Пів мільйона "мін Шредінгера"

Історія почалася в січні 2024 року. Новий бюджетний рік – новий сезон контрактування виробників. Серед пріоритетних потреб – 120-міліметрова міна, яка потрібна завжди, усюди і в необмежених кількостях.

Агенція оборонних закупівель готувалася до контрактування й отримала одразу дев’ять комерційних пропозицій від спецімпортерів, закордонних та вітчизняних виробників.

"Зіркою" серед них була пропозиція від одного з держпідприємств, підпорядкованого Мінстратегпрому. Завод заявив про спроможність за рік виробити 500 тис. 120-міліметрових мін. Це більше, ніж було в усіх інших пропозиціях разом узятих. До того ж він був готовий зробити це за трохи нижчу або співставну з конкурентами ціну.

Співрозмовник ЕП в АОЗ розповів, що закупівельники одразу підозріло поставилися до цієї пропозиції, адже спроможність виготовити таку кількість продукції викликала сумніви. Завод мав протерміновані та невиконані контракти з 2023 року, а директор підприємства і його менеджмент фігурують у кримінальних справах про зловживання службовим становищем.

Запобіжником від брехні менеджменту цього заводу мала стати комісія військових представників. У січні вона навідалася на підприємство й перевірила наявність обладнання, виробничих цехів, персоналу, доступу до компонентів.

Читайте також: Хто саботував постачання зброї для ЗСУ: поплічники держзрадників, шахраї та банальні хапуги

Результати перевірки були невтішними для заводу. У висновку військових представників йшлося, що завод здатен виготовити майже вдвічі менше від заявленої кількості. Причина – нестача кваліфікованих робітників, виробничих майданчиків та верстатів. Було поставлене під сумнів і серійне виробництво підривника – украй дефіцитного компонента.

Проте за два тижні АОЗ отримала доповнення до цього висновку, яке суттєво відрізняється від початкового. Згідно з оновленою інформацією, згадане підприємство нібито здатне виробити 670 тис. мін, тобто навіть більше, ніж було зазначено в його початковій комерційній пропозиції.

Імовірно, у цьому висновку заклали очікування поступового збільшення спроможності заводу під час виконання контракту. Проблема полягала в тому, що підприємство просило аванс 75%, тож якби агенція законтрактувала весь запропонований обсяг, то в неї не залишилося б грошей на укладення договорів з іншими виробниками цих боєприпасів.

Відповідно армія потрапляла в сильну залежність від одного вітчизняного виробника із сумнівною спроможністю виконати контракт та великими безпековими ризиками. У цьому випадку було б логічно диверсифікувати постачання.

Перемовини відбувалися на тлі завдання від президента "максимально завантажити підприємства вітчизняної оборонки". Що відбувалося за зачиненими дверима нарад Міноборони – загадка, але після вагань та суперечок АОЗ уклала контракт на 120-міліметрові міни із згаданим українським виробником на всі заявлені 500 тис. штук, що коштувало бюджету понад 10 млрд грн. Три чверті від цієї суми завод отримав від держави авансом.

В інтерв’ю "Українській правді" керівниця АОЗ так пояснювала причини підписання цих угод: "Я на момент підписання була рівно два тижні як директор агенції. І я була проти цих угод. Я вважала, що треба диверсифікувати. Там було очевидно, що будуть ризики зриву. Водночас на той момент ми справді не мали надійних джерел постачання цих боєприпасів за прийнятними цінами".

Цим контрактом мала бути закрита більшість річної потреби ЗСУ в 120-міліметрових мінах, тож пропозиції щодо імпорту здавалися не такими цікавими. Якби державному заводу вдалося виконати цей амбітний контракт, це змінило б правила гри на ринку боєприпасів.

Перші українські "120-ки" мали надійти до війська у квітні 2024-го і далі щомісяця відвантажуватися рівними партіями. Утім, як зізнаються співрозмовники ЕП в АОЗ, уся історія виглядала надто хорошою, аби бути правдою.

Читайте також: Дива з розслідуванням корупційних оборудок у Міноборони: заарештували тільки телефони, але не корумпантів

Тривожний дзвоник пролунав у квітні. Завод надіслав лист, що на виробництві стався форс-мажор: прилетіли російські ракети, частина компонентів та обладнання була знищена, тому графік відвантаження слід скоригувати.

Унаслідок цього перші партії мін за цим контрактом почали надходити в червні. Тобто протягом першого півріччя 2024 року ЗСУ майже не отримували законтрактованих мін, а до кінця літа замість кількох сотень тисяч постачальник передав у військо кілька десятків тисяч боєприпасів.

У Міноборони зрозуміли, що ставка на цей завод виявилася невиправданою. Дірки в постачаннях почали закривати імпортними контрактами, піднімаючи комерційні пропозиції, які надходили на початку 2024 року. Однак повноцінно зробити це не вдалося, бо контрактування сильно гальмувалося бюрократією та логістикою. У цей же час військові недоотримували міни, що коштувало їм життів.

Як тоді переконували співрозмовники ЕП в Мінстратегпромі, головна проблема вітчизняного виробництва була в тому, що у світі розгорівся шалений дефіцит порохів.

Не всі поставлені в рамках замовлення з одним заводом міни злітали і досягали своїх цілей / Getty Images

"Усі виробники полюють за будь-якими доступними партіями пороху. Тому скільки порохів ми по світу можемо знайти і затягнути в Україну, стільки боєприпасів і можемо виробити", – пояснював на початку осені співрозмовник у міністерстві.

Оскільки майже всі українські снаряди виробляються на 50-80% з імпортних складових, це пояснення виглядало цілком логічним.

Проте воно не в’яжеться з актом військових представників, які перед укладанням угоди підтверджували спроможність заводу виробити 500 тис. мін. Виробник мусив їм довести, що він має або запаси порохів, або канали їх постачання. Інакше, в теорії, "прийомка" не могла підтвердити його спроможності. З цим мають розібратися правоохоронці.

Читайте також: Рідня організатора мільярдних схем у ФДМУ Гмиріна скуповує елітне майно у Європі, його пов’язують з Офісом президента (ВІДЕО)

До осені особливих скарг на поставлені "120-ки" в ЗСУ не було, але й надходило їх не дуже багато. Восени почалися постачання згаданих боєприпасів більш-менш великими партіями. Але щойно надходження до військових стали масовими, вилізли інші проблеми.

За даними джерел ЕП, до кінця листопада ЗСУ передали трохи більше третини із законтрактованих 500 тис. Уже на початку листопада військові почали масово скаржитися, що деякі з поставлених мін непридатні для війни.

Загалом скарги ЗСУ в листопаді стосувалися багатьох партій 120-міліметрових мін. Сумарно військові вимагали перевірити майже 100 тис. боєприпасів, тобто майже всі осінні поставки.

Остаточної цифри проблемних снарядів ще немає, відповідна міжвідомча комісія працює і має надати висновки до кінця листопада. Керівник Мінстратегпрому Герман Сметанін 28 листопада написав, що "поверненню підлягають близько 24 тис. мін, що становить менше 1% продукції, виробленої цього року".

У такому трактуванні ситуація не виглядає великою проблемою. Однак таке трактування некоректне, щоб не сказати маніпулятивне. Адже мова йшла про порівняння із загальною кількістю артилерійських снарядів та мін, які виробила Україна за 2024 рік.

Коректно говорити про те, що майже всю потребу в 120-міліметрових мінах для ЗСУ мали закрити одним контрактом на 500 тис. штук. Проте до кінця 2024 року виробник у кращому випадку виконає його на 35% (тобто 65 із 100 оплачених мін у війська не поставлять).

Навіть із тих 35% виконаної частини контракту близько 16% (тобто ще мінус пʼять мін із ста) непридатні для війни й підлягають заміні.

Як переконують співрозмовники ЕП і в уряді, і в АОЗ, скандал з бракованими мінами – це проблема конкретної партії порохів і контролю якості готової продукції, яка не мала би потрапити із заводу у війська.

Самі виробничі лінії і спроможність виробляти таку критично важливу для ЗСУ продукцію не мають стати жертвою проблем конкретної партії. Якщо узагальнити, то беззаперечних проблем з поставленими мінами було дві.

Перша проблема – порохи. Вони або взагалі не викидали міну із ствола, або давали такий розкид за влучністю, що вести прицільну стрільбу було неможливо.

У Мінстратегпромі і профільному комітеті парламенту заявляли, що проблеми також виникали через відсирілі вибивні патрони, які дають міні початковий поштовх. Хоча при дотриманні технологічних норм пакування цих відхилень не мало би бути.

Друга проблема – підривники. Багато мін навіть якщо кудись долітали, то не вибухали.

Частково це відбувається через те, що виробництво нових підривників освоєне в Україні недавно, тому частина з них не спрацьовує.

Частково проблема з розривом викликана тим, що на 120-міліметрові міни через брак складових ставили підривники від схожих за калібром артилерійських снарядів. Візуально і технологічно вони подібні, але швидкості польоту мін і снарядів різні, тому частині мін бракувало сили для спрацювання підривника.

Усе це і спричинило скандал, який розгорається останніми днями.

Що з цим робити

Згаданий завод мав і успішні постачання, і проблеми, причому не лише із 120-міліметровими мінами. ЕП відомо про провали з постачаннями ще принаймні двох видів боєприпасів. Один калібр міни постачається із сильним відставанням від графіка, а контракт на постачання одного з артилерійських снарядів виробник хотів розірвати в односторонньому порядку, повернув гроші державі, а в підсумку пообіцяв поставити 1/25 від початкової кількості.

Причому в другому випадку ситуація була схожа на історію із 120-міліметровими мінами. Військові спочатку написали одну спроможність, Міноборони законтрактувало вдвічі більше, а в підсумку – форс-мажор і відсутність постачання.

Наслідком цієї історії стали втрачений час і снарядний голод, бо фронт хронічно недоотримував боєприпаси.

Особливий цинізм у тому, що саме в цей момент згаданий завод надсилає до АОЗ свої комерційні пропозиції на мільйони (!) снарядів і мін, які він начебто готовий виготовити у 2025 році. Хоча після скандалу є сподівання, що його керівництво повернуть з небес на землю, дадуть заводу реальні замовлення, а його продукцію ретельно перевірять перед поставкою в армію, а не після.

Не менш важливо встановити відповідальних за поставку на фронт завідомо бракованого озброєння. Відповісти мають не випадкові люди, а весь ланцюжок: від тих, хто свідомо завищив спроможності заводу, до керівників підприємства і тих, хто "перевіряв" продукцію перед відправкою в ЗСУ.

Це якраз та ситуація, коли держава має показати силу і принциповість у захисті своїх захисників, якщо розраховує на їхній захист.

Однак є й хороші новини. Перша – ситуація з мінами та снарядами на фронті, імовірно, ставатиме більш прогнозованою, адже до війська починають надходити імпортні боєприпаси, які компенсують недопоставлені або браковані міни.

Друга – в Україні є багато виробників боєприпасів, зокрема державних, яким вдається витримувати графіки й нарощувати постачання.

Українське виробництво зброї має розвиватися й отримувати пріоритет у контрактуванні, але держава мусить зважати на реальні спроможності вітчизняних виробників та диверсифікувати ризики. Адже ця галузь потрібна Україні для забезпечення військових, а не для красивих доповідей на Ставці.

—

Богдан Мірошниченко , Роман Романюк; опубліковано у виданні  "Економічна правда" 

Читайте також: 

• Ціна корупції в Міноборони - життя тисяч воїнів. Від Зеленського залежить, чи продовжиться дерибан на кістках - Каленюк
• Хтось воює, а хтось вирішив на цьому нажитись. Як спецмародери накручують ціни для поповнення своїх кишень, а не зброї для ЗСУ
• Черговий скандал з корупційними закупками в Міноборони: чому курткогейт гірший за яйцегейт
• Спецмародери: як імпортери зброї вкрали у країни мільярди гривень у розпал війни - а куратори "схем" і досі на волі
• Арсен Жумаділов про закупівлі в обороні, про закупівлю такмеду та про майбутнє Криму
• Проблема з «яйцями по 17 гривень» так і не вирішена: перші результати дії закону про прозорі закупівлі
• Хто і як наживається на ЗСУ під час війни? Свідчать таємні контракти Міноборони
• «Схеми» опублікували ще сім контрактів на харчування військових - ціни захмарні
• "Актив компані" продала ЗСУ яблука по 51 гривні. Її власників може "нагодувати" тільки люта помста патріотів - Рєзніков покриває покидьків
• Свіжа дикість з поставкам харчів для ЗСУ – картопля по 27 грн за кілограм, яблука розміром з яйце за 51 грн

Версия для печати

Біженці та український бізнес – теми, навколо яких найчастіше у Польщі створюють стереотипи і поширюють фейки. Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну багато представників українського бізнесу почали освоювати польський ринок – відкривати у Польщі свої представництва, релокувати підприємства чи створювати компанії з нуля.

Серед них – і воєнні біженці, які знайшли прихисток в країні, зазначає Радіо Свобода.

На кінець вересня 2024-го, за даними Євростату, у країні перебуває близько 980 тисяч українських воєнних мігрантів. За даними експертів та проведених досліджень, українці посилили польську економіку, але водночас це породило певні стереотипи. Проєкт Радіо Свобода «Ти як?» дослідив тези, які найчастіше поширюються у польському суспільстві про українців. Які існують найпопулярніші міфи і як їх спростовують експерти?

Міфи про біженців

Міф №1. Українські біженці живуть за кошти польських платників податків

Це – один з найпоширеніших міфів про втікачів від війни, каже Александр Лашек, експерт компанії Deloitte. Це міжнародна корпорація, яка надає послуги у сфері аудиту та консалтингу. А також проводить дослідження, зокрема, які стосуються українських біженців та їхнього впливу на польську економіку.

Александр Лашек, експерт компанії Deloitte. Варшава, листопад 2024 року 

Результати досліджень, які провела компанія і оприлюднила навесні 2024 року, показують, що вже після півтора року перебування в Польщі більшість українських біженців утримувала себе самостійно. Мова і про найманих працівників, і про підприємців. 80% воєнних мігрантів мали роботу в Польщі або дистанційно працювали в Україні – йдеться у дослідженні.

«Ступінь економічної інтеграції був дуже швидкий. Цьому сприяло те, що середньостатистичний біженець, який приїхав до Польщі, був висококваліфікований, зокрема, у порівнянні з попередньою хвилею міграції. Але на початку вони (біженці – ред.) були змушені працювати на позиціях, нижчих від рівня своєї кваліфікації», – каже експерт Александр Лашек.

Міф №2. Біженці з України дорого обходяться польській економіці

За даними Євростату, на кінець вересня 2024 року у Польщі перебувало майже 980 тисяч українських біженців. За словами Лашека, податки, які платять воєнні мігранти в країні, перевищують початкову допомогу, яку вони отримали від держави. 

Тож, на переконання експерта, переселенці покращили фінансову ситуацію в країні: «Ми оцінили, що наплив воєнних мігрантів збільшив польське ВВП на 0,7–1,1%. Цей наплив біженців допоміг польській економіці. Звичайно, не можна узагальнювати, бо є особи, які і далі потребують підтримки і роботи над тим, щоб їх залучити до праці. Але якщо цілісно говоримо про біженців, то однозначно від їхньої появи на польському ринку виграли: польська економіка, польські платники податків і польські підприємці».

Читайте також: Дві третини українських біженців планують залишитися в Чехії

Виставка українських підприємств. Варшава 2024 року

Міф №3. Українці забирають у поляків роботу

У спілці український підприємців кажуть, Польща – країна з найменшим у Європі безробіттям. За даними Головного управління статистики держави, на кінець серпня 2024 року рівень безробіття становив 5%, у центрах зайнятості є запити на майже 80 тисяч вакансій.

Міфи про український бізнес у Польщі

Міф №1. Українська продукція низької якості

Українська продукція, яка потрапляє на європейські ринки, має відповідні сертифікати якості. Щоб їх отримати, виробники проходять аудити і отримують сертифікати виробництв, каже виконавча директорка Спілки українських підприємців (СУП) Катерина Глазкова.

Спілка українських підприємців (СУП) – бізнес-асоціація в Україні, що об’єднує понад 1200 компаній малого, середнього та великого бізнесу, не пов’язаного з олігархами і державною власністю. Місія СУП – створення та розвиток сприятливого бізнес-клімату в Україні. У червні 2024 року об’єднання відкрило у Варшаві своє європейське представництво – і тепер є голосом українських підприємців у ЄС.

Катерина Глазкова, виконавча директорка Спілки українських підприємців. Польща, Варшава, листопад 2024 року

Катерина Глазкова виключає ймовірність потрапляння з України на територію ЄС продукції низької якості. 

«Український агросектор, як і більшість європейських секторів, працює за високими європейськими стандартами, тому що ми дуже багато експортуємо. І, не маючи цих сертифікатів, не маючи дозволу експортувати агропродукцію, ми би ніколи не могли її вивозити з України, це очевидно. А якщо потрапляє, скажімо, якась контрабанда, то це питання до польських митників, вони мають це викривати, карати тих виробників чи експортерів, чи імпортерів – це питання до них. Фітосанітарний контроль (перевірка товарів, які ввозять на територію країни або транзитом – ред.), будь ласка, якщо є претензії – давайте говорити фактами, а не загалом, що українська продукція низької якості», – зазначає підприємиця.

Читайте також: 2 млн біженців з України назавжди залишаться за кордоном після закінчення війни - МВФ

Керівник аналітичного центру СУП Геннадій Радченко вважає, що необґрунтовані закиди польських фермерів про нібито сумнівну якість української продукції і порушення вимог вирощування можна пояснити конкуренцією, яка для них виникла на ринках Євросоюзу.

Геннадій Радченко, керівник аналітичного центру Спілки українських підприємців. Варшава, листопад 2024 року

«Україна ніколи би не стала лідером на світовому ринку з постачання олії, кукурудзи і таке інше, якщо би якість не відповідала стандартам. Тому що не Україна продає, а імпортер купує – і купує лише хороший товар. Україна ніколи не втече від чудесних чорноземів, і сільське господарство в Україні завжди буде лідером, але хотілося би, щоб ще була переробка», – зазначає Радченко.

У спілці підприємців додають, ЄС завжди ставився прискіпливо до оцінки продукції, яка надходила на його ринки. Саме ці вимоги свого часу стимулювали український бізнес покращувати якість товарів і послуг.

Міф №2. Україна забере у Польщі ринок

Ще від початку зернової кризи в польських медіа, зокрема, устами їхніх фермерів, почали озвучуватися тези про те, що на місцевий ринок заходять українські олігархи і нищать локального виробника. 

Це – теж не так, каже Катерина Глазкова: «Агроринок Польщі і агроринок України дуже різний, але в нас великих холдингів не так багато, здебільшого приблизно 70% – це фермери. Українські фермери ефективні, бо вони не живуть на дотації, їх не дофінансовують, вони змушені бути ефективни, обробляють землю так, щоб з кожного гектара мати максимальну прибутковість. Тому так, ми – ефективні, і це буде нормальна, здорова конкуренція».

За словами експертки, другий рік поспіль Польща експортує рекордну кількість продукції в Україну.

Самоскид розвантажує зерно в зерносховищі в селі Згурівка. Україна, 9 серпня 2022 року

«Згідно з офіційними даними Центрального статистичного управління Польщі, зовнішньоторговельний оборот у січні–серпні 2024 року склав 991,9 мільярда злотих польського експорту до України та 981,2 мільярда злотих імпорту з України. Тобто позитивне сальдо для Польщі склало 10,7 млрд злотих. Це означає, що Україна є важливим торговельним партнером для Польщі, як і Польща для України», – наголошує вона.

Крім того, підкреслює директорка української спілки підприємців, через Польщу багато товарів з України йде транзитом, передусім – в інші країни Європи. Тож, на її переконання, українська продукція не захоплює польський ринок.

Читайте також: Дедалі менше українських біженців планують повернутися з-за кордону

Міф №3. Український бізнес пересиджує війну в Польщі – з ним не варто укладати довгострокові контракти

Ведення бізнесу сьогодні в Україні – це демонстрація стійкості, вміння адаптуватися, працювати та розвиватися в умовах війни, каже Катерина Глазкова. 

«У мене шведська асоціація бізнесу питала: «Ми навіть не знаємо, як це правильно запитати, але поясніть, як ви, в принципі, можете працювати в таких умовах? Бо якби у нас почалася війна, то ми б, напевно, все закрили і сиділи по хатах чи підвалах». У нас банківська система ні на день не зупинялася. Нещодавно я запізнилася на зустріч у Варшаві – не через «Укрзалізницю», бо вона під нальотами аеробалістичної нової російської ракети працювала хвилина в хвилину. А запізнився польський потяг», – розповідає експертка.

Ресторан «Крим» у Варшаві відкрило подружжя кримських татар

Виконавча директорка Спілки український підприємців вважає, що з точки зору здорового глузду і правил ведення бізнесу нелогічно пересиджувати війну чи інше стихійно лихо.

«Майже 100% українських компаній, крім тих, які були змушені припинити діяльність, залишаються працювати в Україні, – каже вона. – Інші ринки, зокрема польський, для них це – швидше про диверсифікацію ризиків, масштабування, спробувати себе в експорті, що це означає – працювати за європейськими правилами, на європейському ринку за високими стандартами. Я не вірю в те, що українські фірми після перемоги, завершення війни складуть всі речі і повернуться назад в Україну. Я думаю, що навпаки, вони будуть ще більше розвиватися».

Читайте також:  Адаптивні мільйони: чому безпрецедентний наплив українських біженців до Європи не викликав соціальної та політичної кризи

Підприємницька діяльність громадян України в Польщі у цифрах

Після 12 березня 2022 року всім українцям, які перебувають на території Польщі, уряд надав можливість легально вести бізнес за тих же умов, що й громадянам Польщі. У тому числі – створювати одноосібну підприємницьку діяльність, на зразок українського ФОПу. І українці охоче цим користуються, каже спеціаліст відділу адвокації Українського дому Олександр Пестриков.

Олександр Пестриков, спеціаліст відділу адвокації Українського дому. Варшава, червень 2024 року

«У червні 2024 року активно працювало майже 60 тисяч таких одноосібних підприємств, і темпи реєстрації не зменшуються. Утім, за даними польського інституту економіки, лише 6% з них не належать до мікропідприємств, тобто вони беруть на роботу 10 або більше осіб. Решта – це малі підприємства, в яких працює 1–2 людини», – пояснює експерт.

Найбільше, як вказують статистики польського інституту, українські одноосібні підприємства працюють у галузі будівництва (23%), інформації і комунікації (19%) та у сфері обслуговування (12%).

Посилаючись на дані Центру економічної інформації, Пестриков каже, що нині в Польщі діє понад 28 тисяч товариств, де єдиним або одним із власників є громадянин України. Ведення такої діяльності, за його словами, є складнішим, бо для цього потрібен базовий капітал, допомога бухгалтера, бо загалом система оподаткування – складніша.

Виставка українських підприємств під час Другого польсько-українського нетворкінгу «Бізнес в місті». Варшава 2024 року

Читайте також: 60,4% біженців з України - особи працездатного віку, від 18 до 64 років

Тенденції ведення українського бізнесу в Польщі 

Найчастіше, за даними Українського дому на основі офіційних статистик, бізнес у Польщі ведуть українські чоловіки. Серед підприємців – лише 35% жінок. За словами Олександра Пестрикова, ця тенденція дуже подібна до польської, але не схожа на українську – в Україні вже понад 50% ФОПів і малих підприємств відкрили жінки. На це, вважає експерт, могла вплинути війна і мобілізація чоловіків.

Пестриков додає, що тільки 15% українських підприємств у Польщі беруть на роботу поляків, а 85% наймають українців. «З одного боку, це добра тенденція, бо українці підтримують українців, але в перспективі це може призвести до «гетоїзації», тобто створюються бізнеси, якими займаються українці, орієнтовані тільки на українців, і українець, який живе у Польщі, через це може слабо інтегруватися в польське середовище», – ділиться думкою спеціаліст відділу адвокації Українського дому Олександр Пестриков.

—

Наталка Волосацька, опубліковано у виданні Радіо Свобода

Читайте також: 

• Як українські мігранти впливають на економіку ЄС (ДОСЛІДЖЕННЯ)
• Польща зацікавлена в постійному проживанні біженців з України: з 1 квітня можна подавати документи
• Понад мільйон українcьких біженців прожили рік у Польщі, багато "вирішили тут заземлятися"
• Більшість обрала Німеччину: як змінилася географія українських біженців в ЄС
• Директорка Інституту демографії та соціальних досліджень про війну, відбудову та корупцію: "Все залежить від влади"
• Якщо війна триватиме рік, то багато українських біженців не повернуться з Європи - Елла Лібанова
• Півмільона українців отримають додаткові виплати через програму ООН — Мінсоцполітики
• Як українські та західні ліві реагують на російське вторгнення в Україну: наші просять зброю - західні проти
• Європа готується до нової хвилі українських біженців із наближенням зими – Reuters
•  Митрополит Епіфаній: «У ці дні ми співаємо «З нами Бог». Якщо з нами Бог, то хто проти нас?»
• За останній рік Україна й українці дали альтернативну оцінку людської природи

Версия для печати

Історичне містечко на Черкащині пам’ятає про своє магдебурзьке право і має більше архітектурних та історичних пам’яток, аніж деякі великі міста України. Статус села геть не підходить для визначення цього населеного пункту.

Яке село, якщо наприкінці XVI століття Мошни отримали королівський привілей на магдебурзьке право, а разом із ним і герб міста – спис, який вказував на його сторожову функцію на межі зі степом, зазначає Укрінформ.

Навіть раніше, ніж Канів і Черкаси. Понад те, на одиницю площі в цьому «селі» зосереджено більше архітектурних та історичних пам’яток, ніж у більшості великих міст України з давньою історією. Свого часу мошнівські майстри створили в Мошногорах унікальний, найбільший в Європі англійський парк. А головне – це самоповага місцевих жителів, їх аж ніяк не назвеш селюками. Надто добре вони пам’ятають свою історію.

Читайте також: Історія забутих шляхетських спільнот на Чернігівщині, які вели “Столітню війну” проти Москви

«МУЗЕЙНА ХАТА»

Прямо з траси подорожній, який прямує із Черкас до Канева, побачить у самому центрі Мошен Спасо-Преображенську церкву, яка вирізняється з-поміж інших православних церков не так розмірами, як своїм, скажемо так, не зовсім православним виглядом. Утім, про неї далі. Тому що головною історичною цінністю тут все ж є подвір’я з непоказною хатою, вкритою очеретом. Адже в ньому розміщено Музей Т.Г. Шевченка, де зберігається пам’ять про перебування Кобзаря в містечку.

Спасо-Преображенська церква

Попередньо візит кореспондента Укрінформу із завідувачкою музею Ганною Грицик ми не узгоджували, тому й «ритуал» зустрічі відбувся в сінях (вони ж – перша оглядова зала), за скороченою програмою. Зазвичай великі групи туристів або офіційні делегації зустрічає на подвір’ї фольклорний ансамбль. Автора ж цих рядків як представника поважного агентства вітав дует – «жінки золотого віку», як представилася Ганна Григорівна.

«Музейна хата» розташована в будинку, де Тарас Григорович провів кілька днів улітку 1859 року. Після того як його затримали пильні жандарми.

- Шевченко відвідував Мошни неодноразово. Уперше – у 1843 році; тоді він побував у маєтку графа Воронцова, який розташований був на Мошногірсько-Городищенському кряжі. На той час на території маєтку стояв чоловічий монастир, де колись бували Богдан Хмельницький і його син Юрій. Відвідував його й Шевченко, і саме про нього він пише у своїй повісті «Близнецы». На території маєтку стояла Святославова вежа на досить високій горі, з якої в сонячний погожий день можна було побачити куполи київських церков. Про неї Шевченко зробив запис у своєму щоденнику: «Це є як маяк серед лісу…», – почала свою розповідь завідувачка.

Граф Воронцов – той самий «полу-милорд, полу-купец…», як його обізвав Пушкін, образившись на прозаїчні доручення, якими граф вантажив літератора. Судячи зі спадку, який Михайло Семенович залишив у Мошнах, не такий уже він був «полу…».

Читайте також: Військове співробітництво українців та поляків: давні традиції

- Наступного ж разу Тарас Григорович побував у Мошнах, коли подорожував у 1845-му. Тут він зустрівся з матір’ю Гулака-Артемовського, автора першої української опери. Востаннє Тарас Шевченко приїжджав сюди в 1859-му. Він сподівався, що купить собі землю, створить сім’ю, побудує власноруч будинок і залишиться жити в Україні. Але не сталося, як гадалося.

Шевченко тоді повернувся із заслання, а отже перебував під постійним наглядом жандармів. За першої ж нагоди його арештували, звинувативши в богохульстві, і на «дубі», як тоді називали поліційні човни, доставили в Мошни. У місцевій управі його допитували.

ВЕРБА З КОС-АРАЛУ

Про свій намір купити землю під Каневом Шевченко писав у своєму «Щоденнику»; там само, на ділянці, він стрівся з автором доносу на нього. Судячи з розповіді Тараса Гроигоровича, він провокував поета запитаннями на теми Святого письма. Робив це із щирої ненависті до автора «Кобзаря» чи за завданням жандармського начальства – сказати важко.

- Він рухався до Мошен, з Мошен через заплави його відправили до Черкас. Але чому знову сюди повернули? Він повинен був сидіти під жандармським наглядом, але його друзі Платон Симиренко, Олексій Хропаль і троюрідний брат Варфоломій Шевченко, за сприяння головного управителя маєтку Воронцових Івана Ягницького, домоглися дозволу вільно переміщуватися містечком. Саме в ці дні він ночував у будинку поляка Нагановського.

Узагалі це був заїзд (постоялий двір). Будинок залишився таким, яким був у той час. Архітектура його не властива Центральній Україні: він помітно вищий за тодішні селянські хати. Українській хаті притаманно мати один-єдиний сволок вздовж споруди – а тут сволоки лежать упоперек. Така архітектура притаманна Західній Україні й Польщі. Господар був поляком, тому побудував дім так, як робили це на його батьківщині.

- У той час, коли в цій хаті перебував Тарас Григорович, тут уже була не глинобитна, а дощата підлога. Це засвідчує статус господаря як багатої людини. Збудовано якісно. Реконструкційні роботи відбувалися переважно ззовні. Всередині – як була змога. Де можна було залишити матеріали ХІХ сторіччя – їх залишили. Скажімо, пороги тут такі ж, що можна було побачити тоді. Цей будинок двічі перепродували: від Нагановських – Тищенкам, від Тищенків – Маринковським.

Читайте також: Знаки якості. Історія та символізм гербів усіх областей України

Маринковські, які до останнього проживали в цьому будинку, гордилися тим, що їхні дідусь із бабусею зустрічалися з Тарасом Григоровичем. Свого часу посеред двору стояла груша, під грушею лежала колодка. Тарас Григорович виходив, сідав на колодці, а сусіди сходились поспілкуватися. Тільки в останній день признався, що він – Шевченко. Усіх місцевих молодиць переконав, що ну дуже любить пиріжки з квасолею. Їм було за щастя напекти пиріжків і пригостити такого красеня.

З експонатів, які дійсно міг бачити поет, – ліжко ручної ковки; на бильцях зображені краєвиди природи. Коли відкривали музей, місцевий мешканець Сергій Гречуха відшукав його на горищі в бабусі, яка йому ще в дитинстві розповідала, що купила ліжко у тодішніх господарів цієї оселі. І він подарував музею цінний експонат напередодні відкриття. А от чи вважати експонатом представників рослинного світу?..

- На подвір’ї з верби, яку Тарас посадив на Кос-Аралі, привезли й посадили отаких три гілочки. Подивіться: всі три прийнялися. Яка красуня виросла за десять років! А поруч – символ нашої країни калина. А ще ми маємо садок вишневий коло хати…

Крім старої хати, на подвір’ї відтворили стайню, бокові двері з якої ведуть на… оглядову терасу. З тераси видно Преображенську церкву з тилу, а ще – Мошногірський кряж, де колись стояв Воронцовський палац (схожий на той, що залишився в Алупці, тільки ще більший за розмірами) і згадана вже Святославова вежа.

- Але в його маєтку залишилась одна-єдина споруда. Зверніть увагу: ми споглядаємо вершини гір. Ось там йшла графська дорога. Там же ж 27 кілометрів лісу, де був розташований маєток. І, починаючи з вершини, до самого Городища, до самого Канева. У маєтку було створено звіринець, і коли туди приїжджав граф і його гості, то полювати виходили не на диких тварин, а на тих, кого виростили в своєму звіринці.

Мошногірський хребет

СПРАВИ ЦЕРКОВНІ

Михайло Воронцов дитинство і юність провів у Лондоні («полу-мілорд»), а отже не позбавлений був певного космополітизму. Очевидно, тому виписаний з Одеси архітектор цього міста Джорджо Торрічеллі звів у Мошнах Спасо-Преображенську церкву, яка поєднала в собі, на перший погляд, несумісні стилі: неоготичний (неотюдоровський) і мавританський. Щось православне в ньому також присутнє… мабуть.

Спасо-Преображенська церква

Той самий Торрічеллі на замовлення того ж Воронцова побудував у Ялті собор Іоана Златоуста – у тому ж поєднанні стилів, але менший за розмірами. Тільки дзвіниці в обох приблизно однакової висоти. Є ще одна відмінність. Церкву в Мошнах архітектор почав зводити в 1830 році й завершив у 1839-му (освячена рік потому). В Ялті роботи почалися через два роки, а завершилися на ті ж два роки раніше. Ялтинський собор горів, його перебудовували і відновили у 1997 році. Можливо, тому мошнівська церква є більш вишуканою. Хоча про смаки не сперечаються.

Римо-католицький костел Різдва Пресвятої Діви Марії

А ще на Ринковій площі в Мошнах стоїть, неприкаяний, римо-католицький костел Різдва Пресвятої Діви Марії. Будівництво його було завершено вже після смерті графа (точніше, на той час уже світлішого князя) Воронцова у 1857 році. Ініціаторкою будівництва була його дружина Єлизавета Ксаверіївна, у дівоцтві Браницька, з відомого аристократичного польського роду. Слід сказати, на тогочасні польські костели він якось не схожий. Подібну до цієї храмову архітектуру скоріше можна побачити в італійській Тоскані. Правда, з’явились вони там ще за часів ренесансу.

Архітектор костелу не відомий. Є відомості, що прикрашений він був фресковим розписом у вигляді неба з біблійними сюжетами. У 1921 році споруда припинила функціонування як релігійна, а фрески поздирали, правда, дочекавшись смерті настоятеля у 1929-му. Потім костел задіяли у виробничих процесах сільськогосподарських підприємств. Він і тепер перебуває у приватній власності одної агрокомпанії.

Читайте також: Як саме Росія століттями асимілювала українців там, де могла їх контролювати

ВОРКШОП ГОРОДЕЦЬКОГО

Будинок лікаря

Ганна Григорівна ще багато чого розповіла і про музей, і про рідні Мошни, і про знаменитостей, що з Мошнами пов’язані. Але вона сама запропонувала пройти до Будинку культури, де на кореспондента чекала злива нової інформації. У великій залі БК проходив воркшоп «Хаб Городецького».

Так, так, того самого Городецького, якого «Будинок з химерами». Місцеві активісти разом із київськими експертами шукали шляхи порятунку «Будинку лікаря», що його 30-річний київський архітектор побудував у Мошнах у 1894 році на замовлення онуки князя Воронцова Катерини Балашової. Власне, збудована була спершу лікарня, а потім для її лікаря звели окремий будинок. І перша, і другий – з дерева, хоча пізніше Владислав Владиславович прославився як «повелитель бетону».

Богдан Шкарбута

Захід відвідав Мошнівський сільський голова Богдан Шкарбута. Богдан Вікторович не відмовив у спілкуванні кореспондентові Укрінформу.

- Дуже гордий тим, що очолюю цю громаду, вже не першу каденцію. До того – село Мошни. Мошни є локомотивом усіх 14 населених пунктів, які приєднані до Мошнівської сільської ради. Історично в межах села розташовані 95 відсотків історичних, культурних пам’яток, подій там відбувалось чимало. А головне – село Мошни є найбільш заселеною територією громади – близько п’яти тисяч людей.

Наші пращури залишили нам великий спадок: це і Спасо-Преображенська церква, і будинок Городецького, з приводу якого ми тут зібралися, і «Еллінська школа», яку ми на цей момент зуміли забрати від приватного власника. Ми мали там нуль цілих нуль десятих впливу на те, щоб її зберегти. На жаль, окрім церкви, жоден об’єкт не внесено до переліку об’єктів культурної спадщини. Відсудили й повернули школу в нашу комунальну власність. Тепер шукаємо проєкти, як можна залучити кошти, бо в нас таких грошей нема. Потрібно кількадесят мільйонів, щоб відбудувати й дати споруді якесь нове життя.

Будинок лікаря

- Не підкажете, до кого звернутись, хто може детально розповісти історію Мошен?

- А ви, я бачив, спілкувались із директором Станції юних техніків Миколою Михайловичем Якименком. Це кладезь історичної пам’яті Мошен. Кожного разу, слухаючи його, відкриваю щось для себе нове і залишаю в своїй пам’яті, щоб передати своїм дітям або друзям. Дійсно, пам’ять залишилася як козацька і як воронцовська, тому що фактично все тут збудовано було коштом його і його близьких, тої ж княгині Балашової. Костел, який також ми маємо намір повернути, і є бажання у власника (він у приватній власності, на жаль). Там олійниця була… Власник згоден його передати, але під якийсь конкретний проєкт, щоб він бачив, що там конкретно щось буде. На жаль, у нас немає католицької громади, яка б могла його взяти й утримувати, як Спасо-Преображенський храм та інші святині. Але приїжджали і посол Польщі, і представники польських фондів. От тільки конкретних домовленостей поки що немає.

- І грошей?

- Фінансово-економічно… Ви знаєте, війна. Нема на нашій території бюджетоутворювальних підприємств, які могли б бути донорами наших бачень. Але в нас є прекрасні люди і, я думаю, це – більше багатство.

Читайте також: «Тризуб виконує свою роль на 1000%»: Чому Верховна Рада хоче Великого Герба України?

ШКОЛА ІМЕНІ ПРОНІ ПРОКОПІВНИ

Високе зібрання напрацьовувало ідеї та проєкти, але воно було першим, а тому сподіватись, що буде вибраний якийсь один, не доводилось. А от сам об’єкт був зовсім недалеко. Ще ближче – будівля лікарні, в якій сьогодні працює рентген-кабінет. Симпатичний дерев’яний будиночок, але не більше. А от «Будинок лікаря» – справжній шедевр, який автор не наважується якось описувати, до того ж є фотографії. Зокрема, й добровільного охоронця – здоровезного рудого кота. Кіт розплющив одне око, подивився на новоприбулого і, не відчувши в ньому загрози, знову примружився і занурився у свої котячі роздуми.

Будинок лікаря

Микола Якименко

Тим часом засідання в БК закінчилось, і опіку над кореспондентом перебрав Микола Якименко. Він повів гостя до себе в Центр дитячої та юнацької творчості головною вулицею містечка – Спасо-Преображенською. Бо майже всі пам’ятні місця розташовані в межах прямої видимості з тротуару. Першим об’єктом по дорозі була так звана Еллінська школа, або Пансіон шляхетних панянок.

Центр дитячої та юнацької творчості

- У 1901 році Катерина Андріївна Балашова, внучка знаменитого Воронцова і власниця Мошно-Городищенського маєтку аж до 1917 року, своїм коштом відкрила пансіон шляхетних дівиць. Це була двокласна гуманітарна школа, де дівчата вивчали літературу, історію, мови, танці, музику. Школа панянок на зразок Проні Прокопівни. Учились вони тут два роки. Вчителі з Петербургу, Києва, Одеси тут викладали вахтовим методом, помісячно тут жили. Так що освітній рівень був дуже високий. Кожен день сюди приїздили карети з Канева, Черкас – привозили панночок. Більшість дівчат жили на квартирах, бо Мошни були величезним селом на той час, близько 11 тисяч населення тільки офіційно. За 11 років школа випустила 1315 панночок. Із 1912 до 1916 року тут була гімназія.

Читайте також: Чому і як Тризуб став гербом України: 7 фактів, яких ви можете не знати

- Хоч про одну з випускниць є якісь відомості?

- Доля жодної з випускниць не відома, вдалося знайти лише щоденник гімназистки за 1916 рік. Приміщення школи досить велике; нащадки графа приїжджали в 2021 році, хотіли викупити будівлю, відкрити тут картинну галерею, школу для обдарованих дітей, але війна все перебила. Подальша доля туманна; він був у приватній власності, тепер у власності села. Гроші сьогодні потрібні для інших справ. Усе, що в Мошнах робиться для популяризації, для реставрації, – все на іноземні гранти. Будемо надіятися, що наші жителі хоч не завалять те, що ще залишилось. Після перемоги щось робитимемо.

Графська канцелярія

Неподалік від пансіону – найстаріша кам’яниця містечка. Краєзнавці сперечаються: у 1800-му була побудована графська канцелярія чи на 20 років пізніше. У першому випадку її створили графи Браницькі, яким належав маєток, у другому – вже граф Воронцов, що отримав маєток у посаг за Єлизаветою Ксаверіївною. Мошнівські активісти вже почали робити в ексканцелярії музей народної творчості містечка, однак часу на його відвідання (як, власне, і бажання господарів демонструвати його експонати) не вистачило.

***

«Бджілка»

Ще в музеї Ганна Грицик, хвалячи вправність і таланти мошнівських майстрів, згадала про коваля Вернигору, який першим на Дніпрі встановив на річкове судно паровий двигун потужністю в шість кінських сил. Сталося це в 1823 році. Новонароджений пароплав назвали «Бджілкою» (насправді, звичайно, «Пчелкой»), і він, немов та бджола, відразу включився в роботу, тягаючи цілі каравани Дніпром аж до самого Херсона. І назад. Але ж у ті часи ніхто навіть не мріяв загатити Дніпро за Порогами…

Читайте також: «Я хочу жити в країні, де герб робив Нарбут»

Пам’ятник Мусію Вернигорі

Пам’ятник Мусію Вернигорі стоїть сьогодні біля входу до Центру дитячої та юнацької творчості. Виконав його колишній вихованець Миколи Михайловича Дмитро Бур’ян (дипломна робота випускника Академії мистецтв). А макет пароплава стоїть у великій залі – серед цілого флоту вітрильників, пароплавів, крейсерів і баркасів. Тут же – художня творчість вихованців, зокрема випалені на великих дошках копії картин визначних митців. В іншій залі – розповідь про успіхи секції повітряних зміїв, які (змії, а також їхні автори) перемагали на міжнародних змаганнях…

І все це – в одному… селі?

—

Михайло Бублик, Черкаси; опубліковано у виданні УКРІНФОРМ

Фото автора

Читайте також: 

• Конец советской империи. 1991-й в Украине в документах КГБ
• Георгий Нарбут: «Я Московщину не люблю»
•  Юрій Винничук: Про відчуття українськості і чому національна ідея спрацювала саме тепер
•  Донеччина: де шукати українське коріння
• Украинский флаг: 25 удивительных фактов (ФОТО, ВИДЕО)
•  Чому і як Тризуб став гербом України: 7 фактів, яких ви можете не знати